Остап Андронович Кедюлич пхався в сільраду, ніби барило меду прагло вміститися назад до вулика.
- Х-хух, - важко видихнув, пролізши крізь вузькуваті двері, - а де дільничний?
- Я тут, - визирнув з-за перегородки Сколенко.
- Так, Серьожа, - сопів Кедюлич, - телефонуй до міліції, викликай її всю, хай їде оптом, бо проти мене такий злочин, такий злочин учинили, якого наше село ще й не виділо.
Остап Кедюлич, син Андрона Кедюлича, уродженця Пантеліївки, а нині власника цукрового заводу та двох колишніх колгоспів, промишляв у районі торговим бізнесом – тримав дві оптові бази й ще десятків зо два магазинів. Мав і в Пантеліївці точку.
- Що таке? – стривожився Серьожа.
- Обчистили, злидні, обчистили, як липку, - ревів Остап Андронович. – У-у, падлюки, ти бачиш, на кого посягнули.
Зателефонувавши до райвідділу міліції та повідомивши про пригоду, дільничний помчав на місце злочину.
У належному Кедюличу генделику дві змарнілі й пригнічені продавщиці швидко перераховували товар.
- Як? – вжахнувся дільничний інспектор. – Вони ж затоптали сліди злочину.
- Сліди не тут, - гув Кедюлич. – Сліди – ось.
У кочегарці зяяло діркою з рамою вибите вікно, а крізь нього було видно, як у стіні, що відділяла кочегарку від магазину, хтось витяг з чотири цеглини.
- То в ту ж дірку хіба руку засунути можна, - несміливо промовив Серьожа.
- Не знаю, - гнівався Кедюлич, - перерахуємо товар, побачимо, в що мені обійшлися ті руки.
Поки приїхала міліція, ревізія в генделику завершилася – пропало дві пляшки горілки, шмат ковбаси й три апельсини.
На пограбування з’явився персонально Хрущов і ще три криміналісти.
- Ти, Сергійовичу, не дивися, що малувато вкрали, - сопів Остап Андронович, - суть не в тому, скільки вкрали, а в тому, що лізли. Так що не спускай, я тебе прошу, справу на гальмах, це ж не в Яковенка, - вказав на халабуду під тином, з вітрини якої визирали пляшка мінеральної води та почорнілі банани, - котрий у свинячому лайні бабляється, а ще в торгівлю, бачиш, поліз, мені в конкуренти, тьху, це ж на нас, на Кедюличів, руку здійняли. Так що пометушися, знайди бандита, покарай, бо це як будуть уже й Кедюличів чистити – то світ, певно, точно з’їхав з рейок і…
Не договорив, задзеленькотіла мобілка, тож ухопив Остап Андронович вутлого апарата в свою сальну руку, побризкав на нього, плямкаючи товстими губами, слиною.
- Батько дзвонить, - мовив до Хрущова, - дати вам слухавку.
- Ні, - сіпнувся Хрущов, - скажіть, Остапе Андроновичу, що ми тут розберемося.
- Тоді я поїхав, а ви тут розбирайтеся, - зник з поля зору Кедюлич.
- Серьожа, - гукнув Хрущов, - слухай мене уважно. В Сіромисці чоловік жінку зарізав по п’яні, а тут така дрібниця, одним словом, ми поїхали туди, а ти тут пошуруй гарно, розберися, це на профі не схоже, це місцева шантрапа якась. Коротше кажучи, покажи, що ти за один, а ми подивимося. Та не подумай спускати на гальмах, бо це ж Кедюличі… - підняв пальця вгору Хрущов.
Роз’їхалися всі, лишився молодший лейтенант Сколенко.
Підійшов до вибитого вікна, захрускотів ногами по склу, обдер черевика об цвях, що стирчав з понівеченої рами.
- Вибите зсередини, - зробив свій перший криміналістичний висновок.
- Чорт, - ляснув себе по лобі, - а як же злодій опинився в кочегарці?
Помацав замка на дверях – цілий і замкнений.
- Ясно, - похнюпив голову й побрів до рідного дядька Кіндрата, що топив кочегарку та певно ж, що мав-таки від неї ключі.
Рипнув дверима, ступив до знайомої хати.
Тітка Клава місила тісто, а дядько Кіндрат, прилаштувавшись біля печі, смалив цигарку.
- О, Серьожа, - блиснув вицвілими очима, - здоров. Клаво, тягни пляшчину, бачиш, плємяш заявився. Міліціянт, гарант. Вип’єш?
Серьожа важко вмостився за столом, витягнув планшетку.
- Не треба пляшки, - мовив, - краще, дядьку, скажіть, як ви вчора топили в генделику.
- А чого, - впустив дядечко цигарку, - натопив за дня, воно ж зараз ще тепло, по ночах гибіти біля котла не треба.
- А в душі пече, тож ви витягли зі стіни цеглу, - продовжив Серьожа, - набрали горілки та закусі, що вже там дістала рука крізь дірку, незрозуміло нащо вибили вікно та й пішли жлуктити.
- Плємяш, - підскочив дядечко, - ти що таке верзеш?
- Ану пішли, - повів Серьожа дядька з хати до сховища в дровітні за криницею, про котре знав ще з часів роботи сівачем.
- О, - витяг з-поміж дров одну повну, іншу порожню пляшку горілки, два цілих і одного наполовину обідраного апельсина. – А це що, дядьку?
- А ковбаса де? – шарпнувся дядечко до сховку, а тоді сердито оглянувся на Рябка, що солодко спав неподалік під будою. – Клятий пес, знайшов і зжер, - зробив невтішний висновок.
- То що, дядьку, - знову всідався Серьожа за столом у хаті, - сідайте, пишіть зізнання. Нащо тільки було вікно вибивати? Ще й зсередини.
- Щоб на мене не подумали, - буркнув дядько. – Я вже давно говорив дівчатам, аби сказали Кедюличу, що цеглина зі стіни скоро випаде, бо цемент зі швів повилазив. Розумієш, плємяш, тут така спрага, а за півметра від тебе стільки випивону. Ну, як не витягти було ще три цеглини. Я б їх назад поставив, ніхто й не помітив би, ще колись поживився б, та як тягнувся за ковбасою, звалив вітрину з якимись пачками, наслідив, одним словом. Горілку жаль було повертати, то, щоб на мене не подумали, взяв кочергу, вгилив по рамі, закрив кочегарку та й пішов додому. Думав, хто за тих дві пляшки підніматиме бучу, а як і здіймуть, то хто там кого знайде, мало хіба в селі алкашів. Ото примусять мене вмурувати в стіну чотири цеглини та й затихне. А ти, плємяш, бачиш, вичислив. От Шерлок Холмс. От дедукція.
А тітка Клава, як місила тісто, то так тим тістом по пиці дядька й звезла.
А коли вже гарненько навішала прокльонів на дядькові плечі, коли переконала навіть усіх павуків і мух у хаті, що дядько Кіндрат дійсно п’яниця й «алкоголік кончений», засокорила до племінника:
- Серьожо, а може цього, не оформляй паперів. Дядько кочегарку справить, грошики сплатимо, геть і процентів додамо – тільки без протоколів, без судів. Га, сину?
Ось вона, пуповина, про яку попереджав Хрущов, котрою тицяють межи очі, аби не дати витягти поміж люди свої гріхи.
Як її перерізати, відкинути геть, коли це ж рідні дядько й тітка, материна сестра? Як відкинути геть, забути всі їхні теплі слова й дарунки з твого дитинства та тягти, тягти гріхи їхні між люди.
Вийняв Серьожа мобілку, набрав Остапа Андроновича.
- Що? – булькнуло в слухавці.
- Це дільничний Сколенко, - відрекомендувався Серьожа, - я знайшов злодія.
- Четвертуй, - наполягало в трубці.
- Справа в тім, Остапе Андроновичу, - притишив Серьожа голос, - що це мій, - запнувся, - рідний дядько. Може, цього, залагодимо справу, ці люди все справлять, сплатять – та й забудемо чужі гріхи. Ну, що вам тих дві пляшки горілки…
Слухавка вибухнула. Слина, здавалося, летіла через кілометри й лягала Серьожі на лоба.
- До суду! – ревіло, стогнало, гуло, хлипало в слухавці. – На кого руку та погань підняла?! На Кедюличів?! Він, той злодій, не міг хіба в Яковенковій халупі вікно висадити та напитися? Міг. Але до Кедюлича поліз. Та я його розчавлю, знищу, згною! Він моєю образою до смерті відхаркуватися буде. Я йому!... Одним словом, хлопче, тягни паскуду до суду.
- Сердитий, не прощає, - розвів Серьожа руками. – Пишу протокол.
Тітка падала на коліна, тітка хапала за ноги – а він не підводив очей, писав, писав.
Здавалося, просив навіть Бог з ікони за дядьковою спиною – та Серьожа не піднімав очей, писав.
- Готуйтеся до суду, - буркнув наостанку, пішов через поріг, через подвір’я до воріт.
- А щоб тобі руки покорчило, - кричала вслід тітка Клава, - родич ти задрипаний.
Мати захищала, звелася з-за плоту з тіткою Клавою за покорчені руки – а він ішов, ішов геть.
- Хай, хай, - гриз власні губи, немов збирався їх розжувати й ковтнути, - хай покорчить мені руки, але тільки б лишилися чистими. Скоїв гріх, відповідай за нього. Приховувати нікого не буду. Руки чисті, чисті.
- Чисті! – навіщось здійняв догори руки, обернувся назад, показав дядькові, що стримів з-за тину.
Дядько, певно, нічого не второпав з відстані в тому жесті, але видно було, що вилаявся та сплюнув.
