Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44504
Рецензій: 87034

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (7)

© Елен Тен , 06-06-2016
Почався період сокоруху. Василь брав Зору із собою до лісу.  Заготовляти сировину. В його присутності вона завжди намагалася виглядати дорослою, поважною жінкою, а тут раділа, наче дитина. Бігала серед старезних дерев, збираючи медуницю і недостиглу ожину. Заквітчувала волосся маками і танцювала, кружляла галявиною, підставляючи обличчя сонцю.
- А ця добра? – запитала, подаючи Василю довгу тонку лозу.
Чоловік намотав прут на палець, зморщив чоло. Уважно подивився на зріз.
- Бачиш, він тріснув. Бо не гнучкий. І серцевина з червонувато-коричневим відтінком. Велика і пухка. Не годиться. Буде ламатися. Візьми краще там, - указав рукою на високі чагарники з корою, що мала  жовтувате та блідо-зелене забарвлення. – Це белолаз. Ідеальний матеріал для кошиків.
- Я буду плести кошик? – поцікавилась вона без особливого ентузіазму.
- А ти хочеш починати з чогось складного? – усміхнувся він.
Дівчина хвацько підступила до куща із маленьким кишеньковим ножем. Через кілька секунд зойкнула. З долоні потекла кров.
- Сильно поранилась? – розхвилювався Василь. – Покажи.
- Не варто, - заховала руку за спину. Нахилилася, відшукала поглядом подорожник. Зірвала його, витерла об спідницю, приклала до рани. – Я не боюсь таких дрібниць. Циганські жінки сміливі. Легко витримують біль і ладні померти за свого чоловіка.
- Пощастило Тамашу.
- Він не мій чоловік, - обірвала його Зора.
Насупилась. Обличчя – чорна хмара.  Повернулася до роботи. Вирізала пагони сердито,  із завзяттям, якому позаздрив би сам Василь.

А наступного ранку вже радо щебетала:
- Ману сподобався покинутий маєток за вашим селом. Хоче осісти тут з родиною. У нього недужа жінка. Її вбиває дорога.
Той маєток звели ще у довоєнний період. Як літню резиденція для поміщика Уварова. Біла трьохповерхова будівля з колонами і фігурними  баштами. За часів війни там був шпиталь, пізніше – літній табір для дітей. В період перебудови приміщення викупив один можновладець. Осучаснив його, перетворивши на свою віллу. Іноді там влаштовували гучні вечірки. Якось кілька днів працювала знімальна група. За кіношниками ходили навшпиньки місцеві дівчата, мріючи потрапити в кадр.
Та щось не склалося. Господар приїздив туди  рідко, потім став здавати будівлю в оренду.
Останнім часом там ніхто не жив. Маєток визирав з-поміж дерев бляклою пусткою. Колись розкішний парк заростав чагарниками, дерева всихали, заплітались омелою, під’їзд до будинку практично знищили вантажівки, які, підвозячи на кар’єр щебінь, ось так нахабно скорочували собі шлях. Одне із дерев, височенна ялина, підкошена буревієм, опустила гілля на ліву башту.
Під стінами маєтку вирішували  темні справи крадії та наркозалежні. Баби базікали про привидів, котрі буцімто ширяють у тих краях. Один з останніх орендарів все бідкався: «Будинок наглухо замкнений. А на запилених шибках, із середини, постійно з’являються дивні написи. Чортівня, та й годі».
- Ми зачекаємо, доки баро  купить маєток, - ковтаючи слова, швидко говорила Зора.
- А йому вистачить грошей? Навіть не уявляю, скільки він може коштувати?
- Вистачить! Відгуляємо новосілля. Для циган це завжди велике свято. Особливо для мене. Я залишуся тут. Влаштуюся до Ману хатньою робітницею. Він мені не відмовить.
- Ти справді хочеш лишитися? – перепитав він.
- Справді, - відказала рішуче, повертаючись до свого заняття.
Василь показав Зорі найпростіший, безлучковий метод плетіння. Дівчина мала до роботи чуття. Безпомилково вибирала найтонші прути, визначала потрібний колір, швидко навчилася розрізняти якість матеріалу. Але була вже надто непосидюча. Ніяк не могла зрозуміти, чому починати плести кошик потрібно саме із днища. Довго вовтузилась із хрестовиною, а коли у неї не все виходило, сердилась і шепотіла щось циганською.
Лавками нехтувала. Сиділа на підлозі, підігнувши під себе ноги. Іноді, відволікаючись від роботи, Василь милувався її ступнями. Маленькими і витонченими, наче досконалий виріб скульптора.
Дівчина була напрочуд гнучкою і рухливою. Навіть у своїх  довжелезних кольорових спідницях запросто його переганяла. А коли він натякав, що у брюках їй було б зручніше, щиро обурювалась:
- Циганські жінки не носять штани. Це розпуста.
Її присутність у хижі, сама по собі, була чимось незбагненним. Дивовижно! Циганка розмовляє з ним про життя і плете з лози кошики.
- Я чула, як співає твоя донька. Та пісня про літо дуже гарна. Ти знаєш слова? Я б заспівала…
- Не знаю. Оксана знаходить тексти в Інтернеті. Його нещодавно провели у школі.  
- Інтернет? – примружившись, запитала Зора. – Кольорові картинки?
- Всесвітня інформаційна мережа.
- Велика?
- Велика, - усміхнувся Василь. – Там губляться люди.
- Ніку має вдома комп’ютер. Сам на нього заробив. Але мене до нього не підпускає. Каже, що жінки не розуміються на техніці.
- А твій Ніку не розуміється на жінках.  

Зора розбила навколо хижі квітник. Понаносила з базару чорнобривців, петуній, лілій, поставила горщик з матіолою. Божеволіла від її запаху. Тряслася над кожною зі своїх рослин, наче над дитиною. Чим дуже нагадувала Василю  його тітку із Полтави, котра влітку лишала на квітковому ринку чи не половину своєї скромної пенсії, а потім, коли на ліліях або тюльпанах з’являвся вірус мозаїки, не викидала їх, як належить у подібних випадках. Виносила за збитий із  нерівних дошок сарай, саджала в землю, наполовину змішану із глиною. У  так звану «карантинну зону».    
Іноді Зора приносила в миснику традиційний для циган суп-хабе і печений хліб. Прибирала у хижі, чистила інструменти для лозоплетіння. А йшла, не маючи звички прощатися. Могла зникнути будь-якої миті. Наче вітер. Така ж непередбачувана. Керувалася не розумом, а відчуттями, інстинктами. Хто його зна? Може, так краще?
Василь тепер справді жив на два будинки. І до хижі його тягло не лише через улюблене заняття. Просто в тому місці він знаходив прихисток від земних проблем. Поява Зори наповнила ті стіни теплом і затишком. Нехай диким, непокірним. Але  ж теплом. Він його так потребував. Особливо тепер, коли стосунки з Інною –  натягнута струна.
Їхнє сімейне життя завжди нагадувало кардіограму – то спад, то підйом. До шлюбу їх повело найсвятіше із почуттів – кохання. Але млин життєвих негараздів – небезпечна річ. Має силу перетерти навіть його. Вони, як уміли, берегли свої почуття. Намагалися одне під одного підлаштовуватись, щось недоказати, десь недобачити, але в серцях кожного з них жило те, що занадто їх різнило.
На заводі почалася криза. Стали затримувати заробітну платню, заговорили про скорочення. Василь відчував, що піде одним із перших. Старанний, але безініціативний. Куди йому змагатися з напарником по зміні Тарасом, в руках у котрого все горить? А догоджати комусь, підставляти інших, щоб лишитися на своїй посаді, не бажав. Тому намагався заробити на стороні. Кому допоможе із городом, кому – почистить криницю, полагодить дах будинку або сплете з лози паркан. Соромився брати з односельчан багато. Свої ж. Що вони про нього подумають?
Не любив працювати нашвидкоруч. Не дозволяв якості переходити у кількість. Але тепер плів кошики навіть ночами. Зроблене одразу виносив на ринок. Зора віддавала йому і свої вироби. Кошарки її не надихали.  Спробувала плести із лози ляльки. Виходили гарні. На них з'явився попит.
Працювали у чотири руки. До пізнього вечора. Зора відмовлялася брати зароблене:
- У мене все є. Тобі потрібніше.
Василю вперше довелося проявити щодо неї твердість характеру:  
- Ні. Вони твої. Що я за чоловік, коли братиму в дівчини гроші?  

Марійка дивувалася  змінам у настрої кума. Якось навіть сказала:  
- Не знаю, чому ти постійно посміхаєшся, наче закохане дівчисько, але твоя посмішка заразна.
- Просто тепер я вірю, що все буде добре, - знизував він плечима.  
Чоловік пробирався додому полем. Крізь волошки, запашну конюшину та Петрів батіг. Вечори у Федорівці незвичні. Здається, сонце не заходить за обрій, а опускається прямо у траву.
Зора йшла поряд. Насвистувала незнайому пісеньку, збирала букет із волошок, гладила долоньками недостигле колосся. Забачивши Ніку у компанії двох молоденьких циганок, відійшла, збільшуючи між ними з Василем відстань. Дівчата перекинулись з нею кількома словами, після чого обступили чоловіка, закружляли навколо нього.
- Хочеш, поворожимо? Розповімо твою долю?
- Дякую, не треба, - Василю здалося, що від їхнього «танку»  у нього зараз запаморочиться голова.
- Відчепіться! – прикрикнула на них Зора, чим лише розвеселила дівчат.
Вони дзвінко засміялися і, уходячи, кинули:
- Вкамло джювли.
Коли Василь поцікавився значенням цих слів у Зори, та відказала: «Нічого цікавого»,  і швидко пішла вперед. А Ніку, випросивши у чоловіка десятку, задоволено посміхаючись, переклав: «Жінка, в серці якої живе любов».
На ґанку Василя зустрічала Інна. Вкрила плечі пуховою материною хусткою, заховала під неї руки.  
- Привіт! Що  робиш? – весело запитав він.
- Чекаю свого чоловіка. Чому ти так довго?
- Були справи.
Вона міцно стисла вуста.
- Вдома у тебе теж є справи. І обов’язки.
Німий крик застряг у горлі. Чому зараз все так? Що не слово, то лід. Василь зробив крок уперед, обійняв Інну, опустив голову їй на плече.
- Давай сьогодні не будемо сваритися. Добре?
Вона відсторонилась. Зімкнула руки на грудях.
- Скажеш це рідній доньці, котра плаче у своїй кімнаті. Сьогодні вона виступала в клубі. І збилася з нот, бо виглядала татка, який обіцяв, що буде на концерті.
- Сьогодні четвер? – розгублено перепитав він.
- Його залишки.
Звітний концерт вокального гуртка, на якому Оксанка мала співати «Подоляночку». І як це вилетіло з голови… ?
- Знаю, мені немає виправдання. Мені не нагадали, і я забув.
- Скоро ти і про нас забудеш. Якщо тобі не нагадувати… -, вона розвернулася і повільно зайшла до будинку.
Оксанка лежала на ліжечку, обіймаючи плюшевого товстуна-домовичка, який «жив» у неї на тумбочці, оберігаючи сон дівчинки. Василь сів на краєчок ліжка, обережно провів рукою по її спині.
- Твій татко – старий забудькуватий бовдур. Ти його вибачиш?
- А що таке «бовдур»? – потираючи червоні очі, запитала вона.
- Це поганий, неуважний чоловік.
- Як лоскотун? – засміялася Оксанка.
- Як лоскотун. Але татко дуже тебе любить. Ніколи про це не забувай.

Відчуваючи свою провину перед родиною, Василь кілька днів не з’являвся в хижі. Водив доньку на річку, відремонтував її гойдалку, покосив траву. Намагався порозумітися з Інною. Вона гнівалась, була не надто говіркою, а він радився з нею відносно побутових справ, робив компліменти, пробував задобрити.
А коли повернувся до лісової хатини, Зора практично «засипала» його новинами.  Ману знайшов власника маєтку і вже майже владнав справу, але несподівано у нього з'явився конкурент. Повернувся Ян - старший брат Тамаша. І також забажав придбати вподобану баро нерухомість.
- Ян – вигнанець. Його не приймають у нашій родині, і в інших також. Не знаю, за яку провину Ману вигнав Яна. Наші про це не говорять. Але зараз він живе дуже заможно. Має дорогий одяг, приїхав на машині, схожій на танк. Кажуть, він займається наркотиками. А тут з'явився, щоб помститися. Має на Ману велике зло.
- А у того цигана є шрам на скроні? – уважно її вислухавши, поцікавився Василь.
- Є. Звідки ти знаєш?
- Бачив його в місті.  
Вчора під вечір, коли чоловік повертався з поля, біля покинутого млина його перестрів незнайомий циган. Молодий. По одягу було помітно, що не з бідних.
«- Кажуть, ви плетете із лози? – не вітаючись, запитав він.
- Дещо вмію.
- Мені потрібні меблі. Для усіх кімнат.
- А багато у вас кімнат? - Василь не уявляв, як реагувати на подібну  пропозицію.
- Багато. І грошей багато, - він для чогось розтягував слова. – Можете не хвилюватися. Для мене головне, щоб усі меблі були різної форми. Нічого однакового. Візьметесь?
Тепер в його погляді читався відвертий виклик. Василь не знав, хто смикнув його за язик, але він відказав:
- Візьмусь.
- От і добре, - циган простягнув йому руку. Той, долаючи хвилювання, потис  крижану долоню. – Починайте роботу. А я вас знайду».
- І що робитиме баро?
- Ману не поступиться. Якщо Тамаш займе сторону брата, він теж стане у нас небажаним. А я отримаю волю.
- Ти і так вільна, - повторив Василь. – Я вже казав.
- А мій батько так не вважає. Змовився з родиною Тамаша, щойно я народилася. І мати на його стороні. Ненавиджу покірних жінок!
- На щастя, ти не така, - Василю  не хотілося вірити, що знайдуться сили, здатні загасити бунтарський вогонь у душі його дівчинки.
Зора завершувала виплітати із лози іграшкового коника. Кумедно морщила носик. Те, що вона бачила, їй зовсім не подобалось. Коли дівчина розвернулася до Василя лівим боком, він помітив у неї на руці, трохи вище ліктя,  синці. Невеличкі темні плями, вони нагадували відбитки пальців.
- Що це?
- Дрібниці, - зневажливо пхикнула вона.
- Звідки вони в тебе?
- Я розізлила Тамаша, - задоволено посміхнулася Зора. Занадто юна, щоб чогось боятися. – Ми зайшли в ту вашу крамницю у підвальчику. Тамаш дивився костюми. А свого розміру не знав. Продавець спробував його поміряти. Циган розлютився. А мені стало весело.
- І через це він тебе побив? – обурився Василь.
- Не побив, а смикнув за руку. У ромів не міряють людей. Таке вважається поганою прикметою. Бо мірки з людини знімають, коли готують для неї  труну.
- Не думав, що цигани такі забобонні.
- Ми віримо знакам. І заборонам. А в тебе є табу?
- Я не плету дитячі колиски. Колись у сплетеному мною ліжечку помер малюк. Мій хрещеник.
- Ти ні в чому не винен, - запевнила його Зора. – А Тамаш панікує. Раптом прикмета справдиться…

В Інни на роботі справи йшли вгору. Що одразу  відобразилося на її настрої.  Редактор газети виділив для Інниних статей ще одну колонку. Вона ходила щаслива і задоволена собою. Тому хотіла «ощасливити»  і свого чоловіка. Здалеку заговорила про закордонні заробітки. Натякнула, що знає торговця, який допоміг би Василю з необхідними документами.
- А що робити з пивзаводом? Мене поки  не звільнили, - нагадав він.  
- І що? Працюватимеш задарма? Тобі ж платять копійки.
- Я маю підробіток.
- Не сміши. Твої кошики нікого не цікавлять. Коли ти нарешті подорослішаєш?
- Я не клоун, щоб тебе смішити, - неочікувано для себе, вибухнув  Василь. – Навіщо ж ти вийшла за мене заміж, якщо я настільки недолугий?
- Певно, помилилася, - роздратовано прошипіла вона.
Василь мовчки вийшов надвір. Намацав у кишені цигарки, запалив рятівний вогник. Перерізуючи прокляттями нічну тишу, подався до хижі.

Не з’являвся вдома дві доби. І на базар не виїздив. Та й робота не йшла. Бувають дні, коли ти почуваєшся як погано налаштований інструмент. За що б не брався, не ладен витиснути із себе нічого путнього.
Зора ходила за ним наче за хворим. Відчувала, що у чоловіка болить душа. Готувала йому вечерею, розважала розмовами і йшла до себе лише тоді, коли на ліс опускалася глупа ніч.
Коли душу розривають сумніви, вже не до спочинку. Василь розумів, що не зможе ховатися тут вічно, що має показатися на очі дружині, попросити у неї пробачення. Заради себе, заради неї, заради доньки і душевного спокою. Це ж не перша їхня сварка. З часом все минеться. Гіркоту розвіє вітер.
А ті заробітки – не надто погана ідея. Ну що його тут тримає? Останнім часом  вироби з лози так погано продаються. Та й заїжджих у Федорівці майже немає. Лишався недільний базар. А їздити на торги до столиці – не близький світ. Він має обов’язки перед родиною. Байдуже, що міцно пустив коріння, прикипів серцем до цієї землі і не уявляє себе в іншому  місці. Ось виконає замовлення для того цигана (в яке не надто й віриться), і можна буде їхати.  Іноді життя просто викручує тобі руки, не лишаючи вибору.

Зора плела у своєму кутку, час від часу обертаючись в його сторону. Іноді погляд її чорних очей заводив Василя у глухий кут. Ніби вони обмацували його обличчя, шукаючи там щось невидиме. Чи не душу?
У двері забарабанили. Квапливий, наполегливий гуркіт. За ними стояв двоюрідний брат Зори, Ніку.
- Йди додому, - угледівши дівчину, задихаючись від швидкої ходи чи бігу, сказав він. - У твого батька сьогодні були гості. Зальотні. Від Тамаша.
- Що він відповів? – підводячись і гублячи лозу, важко видихнула вона.
- Туме лаче мануша. Явенте поракіраса.
- Ви гарні люди. Приїздіть, поговоримо, - переклала вона для Василя. – Це погано. Раніше між нашими батьками була лише усна угода. А тепер Тамаш наполягає на сватанні. Він просто мені мститься. За той сміх, - різко махнувши рукою, вона вийшла із хижі.

За день повернулася. Наїжачена, сердита. Бралася до роботи і одразу її лишала. Розпустила сплетену напередодні цукерницю, порвала лозу. Василь хотів, та боявся її про щось запитати. Чекав, доки сама захоче говорити.
- Ще нічого не вирішено. Тамаш не свататиме мене тут, у вашому селі. Дочекається, доки ми повернемось додому. Щоб присутньою була вся родина. Маю вдосталь часу, аби щось вигадати. А поки буду обережною. Ходитиму сюди рідше. Батько запитує, де я буваю.
-  Ти не робиш нічого поганого.
- Він не зрозуміє, - вона копнула ногою стертий деркач. - Якщо не уникну сватання, забажаю розписуватись за вашими законами. Там  потрібно ставати в чергу, місяць чекати. Наші не ходять ставити штампи в паспорти. Він опиратиметься, я матиму причину розірвати заручини. А треба буде, піду проти всіх. Але такій долі  не підкорюся.
- Ти впевнена? – запитав Василь, вже картаючи себе за це питання.
- Хочеш, щоб я за нього вийшла? – з викликом кинула вона. – На відміну від декого, я не боюся життя, не боюся боротися за те, що мені справді потрібно.
- Це твоє життя. Ти …
- Знаю, вільна. Тільки це ілюзія. Ми всі раби. Когось або чогось, - Зора наблизилась до Василя, забрала у нього з рук зламану лозу. Жбурнула її у ліниве  полум’я. - Тобі потрібно відпочити. Маєш кепський вигляд.
Чоловік покірно кивнув. Вона поклала руки йому на плечі, провела холодною долонею по чолу.
- Твоя дружина тебе занедбала. Хороша жінка не змусить свого чоловіка страждати.
- Я не розмовлятиму з тобою на цю тему. Це надто особисте, - його не так вразили слова Зори, як інтонація, з якою вона їх промовила.
Дівчина гордо задерла голову. Проігнорувала його відповідь.
- Вона тебе не цінує. І не любить. По-справжньому. Ви тримаєтесь за звичку. Наче та вбереже і зігріє душу. А щастя поряд. Ти його бачиш, але боїшся..., - Зора не договорила. Просто відійшла в сторону.
Тепер їх розділяло вогнище. І повня, що відливалася блакиттю на темній воді. В її сяйві він ледь розрізняв риси обличчя Зори. Вона дивилася затято і, водночас, приречено. Василь не розумів, гіпноз це, чи він починає божеволіти, але Зора не зводила з нього погляду, а він, не розрізняючи шляху, йшов до неї. В її руки…
Коли ж позаду почулися кроки і на світло вийшла Марійка, розганяючи магію тієї миті або ману, дівчина поспішила розчинитися у темряві.
- Привіт, вигнанцю, - втомлено посміхнулася кума. – Маю для тебе гостинця.
Виклала на траву замотані у цупкий папір пиріжки. Замахала перед своїм  обличчям руками.
- Ненавиджу дим.
- Прийшла виховувати? Чи у розвідку?
- У розвідку, - Марійка сіла поряд, на обвалену колоду. – Хіба так можна? Живете з Інною наче кіт із собакою. Не були ж раніше такими.
- Все змінюється. Щастя…
- Тріснуло, - завершила за нього.
- Ти ні в чому не винна. Я повторював вже тисячі разів.
- А почуваюся винною. Незграба! Перетримала його в печі.
- Це ж лише хліб. І ти у мене не забобонна бабка.
Марійка – чудовий кондитер. Від її пиріжків сходила з розуму вся Федорівка. Жінка розкривала найкращі рецепти лише найближчим подругам. І змушувала їх зберігати потрібні інгредієнти у суворій таємниці.
Василь з Інною замовили сусідці і свій весільний коровай. Вийшло справжнє диво. Рум’яний і пухкий. Оздоблений витонченими фігурками голубів із прісного тіста. От тільки під час випікання з одного боку короваю з’явилася ледь помітна тріщинка.
«Погана прикмета», - опустивши голову, сказала Марійка. Вона довго вибачалася, зовсім не слухаючи молодят, котрі запевняли, що не вірять у такі дурниці, і навіть не взяла за свою роботу гроші.
- Не цінуєте ви того, що маєте. Мої батьки прожили разом сорок сім років і постійно повторювали: «Ми не викидаємо, а латаємо старі речі».
- А що каже Інна?
- Якщо чесно, я не розмовляла з нею на цю тему.
Василь сумно посміхнувся. Інна не любила, коли її вчать жити. Ох і діставалося тим людям!
- Повертайся додому, - спокійно промовила Марійка. – Що тобі тут робити? Сидиш у лісі, наче дикун.
- Мене не кличуть.
- Тебе обов’язково кликати? – жартома присвиснула жінка. – І що це за циганка навколо тебе в’ється?
- Дівчину звуть Зора. Я навчаю її лозоплетінню. Вона здібна учениця.
- Думаєш, вона ходить сюди лише через кошики? – підводячись, Марійка важко зітхнула. – Дивись мені, чоловіче. Краще не влазь у те, з чого потім не зможеш виплутатись.

                                                                           Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

інше життя

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 18-06-2016

Доточуєш рядок до рядочка,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 10-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 08-06-2016

нагадало Міжпланетне кохання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 07-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Viktoria Jichova, 06-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 06-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 06-06-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4546778202057 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …