Якийсь час я лежала з розплющеними очима, втупленими у дерев´яну стелю. Косі рожеві промені плигали по масивних дубових сволоках і мерехтіли разом з тінями листочків дерев за вікном. За ним вгадувалося свіже і величне розкошування світанкової природи. Але я ще побоювалася зазирнути за шибку. Аби не відлякати ще надто живі видіння, які мені щойно наснилися. Кажуть, що коли після прокинення відразу поглянути у вікно, воно тут же стирає пам´ять про сновидіння. Мовляв, цей трюк діє схоже, як у комп´ютері функція "delete". Буцімто саме так найкраще позбyтися згадок і думок про неприємні, дошкульні та страшні сни. Проте свій найсвіжіший сон я ще не знала як охарактеризувати. Лише відчувалося, що мене знову переповнюють протирічливі емоції - дивний осад, що ворушиться десь на денці душі, ніби на язику солодко-гіркуватий післясмак від випитого трунку з невідомих інгридієнцій. Те незрозуміле відчуття наче попереджувало, аби я навіть не намагалася позбавитися думок про сон..
*********************
..І бачиться мені простора зелена галявина, обрамлена темною i волохатою підковою високого лісу. І я, ніби вже й не мала дівчинка та ще й не зовсім доросла дівчина, виходжу наче з того лісу на світлу галявину, іду, торкаючися буйно розквітлого різнокольорового килиму лучних квітів, милуюся яскравим сонячним промінням, що гойдається на кінчиках трав, вдихаю ранкову свіжість і струшую своєю невпинною ходою з пелюсток росу. І мені все хочеться йти далі і далі. Бо переді мною - відкритий простір, високе й чисте небо, що манить за обрій.. І я все йду і йду - неначе по рівнині, але насправді поволі вгору та вгору - допоки ліс та галявина не залишаються за моїми плечима десь унизу. Нарешті доходжу на саму вершину і заодно до самого краю того пологого й нескінченно довгого пагорба. Роззираюся і усвідомлюю, що то зовсім не край пагорба, але край якогось доісторичного гігантичного кратера - сліду чи то від вибухлої прадавньої сопки ще з часів вулканічної активності на самому початку cтворення i формування нашої планети, чи то від падіння величезного космічного тіла, мабуть, метеориту у вигляді планетки-астероїда. Дивлюся заворожено вниз у кратер, а дна його не видно - лише зяє безмежна чорна діра. Раптом під ногами чую дивний гул та двигтіння. Земля підi мною стрясається. Падаю на коліна і жахаюся: прокинулася нова сейсмічна активність? Проте очей від діри відірвати не можу. На мить мені здалося, що в її жаскій глибині бачу спочатку слабке, але потім дедалі світліше і рясніше мерехтіння якихось загадкових блакитно-зелених вогників.. Ніби дивлюся на справжні зорі, аж на дно самого Всесвіту..
Двигтіння набирає обертів, жах і зачарування водночас проступають всіма моїми нервовими волокнами, бринить на кінчиках вій і волосся, та я все дивлюся і дивлюся.. А з дна тієї ями-безодні щось здіймається і росте-росте безупинно вгору. Зростає нова гора? Нова купа розжареного до біляви каміння пнеться перед моїми очима - вже зрівнюється з кратером, росте далі, поступово дроблячися на невеличкі грудки і, чорніючи на повітрі, швидко перетворюється на купу чорнозему.. Нарешті ріст припинився, проте з тієї щойно повсталої чорноземної гори ще щось проростає. Придивляюся уважніше. Спочатку невиразно бачу щось зелене. Нові паростки? Таки так! Бачу два тендітнi зеленi стебельця з листочками, що ростуть швидко, набувають на ширині і довжині. Але ж i дивні ці стебла: вони наче оживають, хутко переплітаються між собою і отак, утворюючи двоїсту спіраль, в´ються вгору. І росте дивна рослина ввись, товщає і могутнішає аж доки не доростає до фази цвітіння. Верхівка набрякає великим пуп´янком допоки не лускає. Зі середини того пуп´янку раптом вистрілює навсебіч яскраве золоте пелюстя і освітлює все довкіл, як справжнє сонце. Машинально захищаю свої очі "дашком" долоні, наче від прямого болючого сонячного світла, та все ж не припиняю витріщатися на дивовижну квітку. Поступово відчуваю, що світло, яке прямує з квітки, не разить мій зір, очі зовсім не болять, тож відважуюся легенько встати і витягнутися трішки вище вслід за квіткою. Потягуюся навшпиньках - дуже ж бо кортить поглянути в осердя диво-квітки. Квітка трішки нахиляє свою голову до мене. І що я бачу? Чорне осердя і золоті пелюстки-промені.. Так це ж гігантичний сонях чи навіть образ корони Cонця під час затемнення! Ти ба! Але онде щось у самому центрі чорного осердя засяяло - ніби серед чорного насіння вигулькнулa золотa насінина-зернятко. І вонa теж зростає! Зі золотого зернятка враз викльовується білий метелик з небувало великими білосніжними, напівпрозорими сяйливими крильцями. Він пурхає над квіткою, потім знову сідає на неї. Аж ось метелик стріпує свої крила і перетворюється на яскраво-салатову гусінь, а та потому обсновується золотим коконом, обляльковується. І лялечка, що в коконі, більшає, набрякає і набуває форми великого яйця, а волокна кокона стають золотою шкаралупою і крізь неї прокльовується.. що? Немовля?! Так, справжнє людське немовля.. Та немовля швидко змінюється, росте - і ось вже бачу дитя десь так п´ятирічного віку. Сріблясто-білошкіре, зі золотими кучериками довкруж майже порцелянового личка з незвичайно ясними синіми очима, воно всідається, схрестивши ніжки, посеред квітки у позу "лотоса" і, заплющивши очі, ніби впадає у молитовний транс. Точно як малий Будга - сидить отак, не поворухнеться, лише блаженно усміхається, на щічках проступають ямочки.. і - жоден пелюсток на квітці теж не ворухнеться, і ніби сам вітер стишивсь і двигтіння землі припинилось. Ніби все завмерло в якомусь очікуваннї..
Аж раптом бачу, як небо затягується важкими, чорними хмарами. Швидкі, грізні хмари набігають - ось-ось розродяться нищівною зливою. Мене знову огортaє невимовний жах. Але коли дивлюся на дитя, як воно, не ворухнувшись, сидить собі та й надалі спокійно й щасливо усміхається, мій страх зникає і проступає відчуття дивного спокою та умиротворення. І хай би розверзлися всі небеса, всіх сім небесних божественних сфер, мені чомусь уже не страшно. Бо я дивлюся на це "срібло-золоте" дитя - і мені так гарно і блаженно на душі! Ніби відчуваю щось істотно рідне, ніби у мене знову повернувся цей вічний потяг до істинного, суттєвого, мого - такого далекого і близького водночас. І хай би там що! Хай навіть сам кінець світу! І я уже спокійно здіймаю очі до неба..
A хмари густішають, важчають, страшнішають - ось і перші зблиски, і перший грім прокотився, загуркотів над принишклою землею.. Лише квітка з дитям не принишкли. Вона наче приготувалася вбирати у себе життєдайний дощ - ще більше розкрилася, пелюстки ще дужче золопотіли золотим промінням, переливаючися жовто-рожевим сяйвом - сяйвом червонного золота, освітлюють довкруж кратер і мене. І я відчуваю, як те тепле світло виграє і палахкотить на моїм обличчі, як ллється, проникає в мою душу.. І обличчя дитини - світле і одухотворене. Мені спокійно, мені гарно, як ще ніколи не бувало.. І ось чорнотy небеснy протинає трійко одночасних блискавок, та таких потужних, що від тих блакитних спалахів все миттю випромінюється таким же сяйвом, все довкруж - небо і кратер з квіткою - набуває синюватого кольору, ніби то щойно вибухнула нейтронна бомба і від розряду її енергії осліпнув цілий світ. Блискавки миттєво зринають синіми птахами-зиґзагами і зі всієї сили б´ють невичерпним електричним струменем у саме коріння Диво-Cоняха. Разом з тим вдаряє і шквал оглушливого грому та вітру. Сонях загойдався-заколивався на всі боки, що мені стає страшно за безборонне дитя, аби не впало у провалля.. Спинаю руки і молюся до вже знову почорнілих небес, наставляю заплакане обличчя під зливу, що ринула відразу після грому. Плачу, молюся і дивлюся зі жахом на Сонце-Сонях.. А з його коріння наче побігли нові паростки. Справді паростки? Та ні! Це ніби дві яскраво зелені змії обплутали його стовбур і почали звиватися.. Чи то не змії поповзли по нім, а сам стовбур перетворився на зелений зміїний ланцюг? Oнде одна змія в´ється по спіралі вгору, а друга - униз - і так побігли змії вгору-вниз і знизу-вгору, як безперервний ланцюг фотосинтезу, водо- чи кровообігу, як чудодійна спіраль ДНК - як ланцюг сущої і прихованої від людськиx очей сили Життя.. І біжать-переливаються оті гадюки, та так швидко, що вже не розрізняю їх - зливаються разом в одне ціле. У щось, у що мої очі не хочуть повірити. Зі зміїного стовбура враз стає одне велике й довге зміїне тіло зі сяйливою лускою - з того тіла випромінюється яскраве бірюзове фосфоричнe світло, наче північне сяйво на небі.. І дивлюся - а стовбур і весь живий Сонях перетворюється на величезного Гада - Змія-Дракона. Він звивається над проваллям кратеру, в´ється спіральними кільцями, пнеться, наче високе дерево, вгору.. А що ж сталося з дитям? Зауважую, що замість пелюсток-променів уже довкруж палахкотить полум´я - живе полум´я живого вогня.. І там, де була квітка, тепер зміїна голова, довкола котрої пломенить вогонь, а на ній - наче корона чи німб, сидить радісне маля і тримається золотих ріжок Змія. Дракон обертає свою страшну і водночас не по-земному красиву голову до мене.. Очі! Ті страшні і заворожуючі очі! Чисті зелені смарагди! А зіниці - два вузькі темно-сині овали-зернятка поступово розширяються і роздвоюються, ніби утворюючи переплетені кільця - це "вісімки" - символ Вічності.. І я в одну мить бачу не дві пари зіниць, а чотири! Змій дивиться на мене іскристими, яскраво-зеленими очима нічних зір, посеред котрих переливаються темною, морською синню вісімки - цей прекрасний Змій дивиться на мене очима самої Вічності! З його пащі простягується до мене роздвоєний язик, ніби хоче мене ним торкнутися i лизнути, та його двоїсті кінчики лише зависають у повітрі, ледь тріпочуть і ніби принююхуються своїми рецепторами до мене - і я відчуваю, що цей язик не вогненний, не пекельний, а віє від нього свіжістю, льодяним холодом візнозамерзлих арктичних чи космічних пустель. Це дивне відчуття для мене чомусь є приємним, щось мене дуже притягує до цієї рептилії. Дивлюся на це все, загіпнотизована - і раптом сяйливий Змій звивається, широко змахує своїми прозорими срібними крильми і - з дитям на голові - безшумно здіймається у небо.. І небо розступається, бризкає ще наостанок на світ темною синню з міріадами мерехтливих зір.. І через мить Змія закривають хмари, а я залишаюся на краю кратера одна. Одна і самотня - з нестерпним відчуттям, що в мене відібрано все моє найцінніше і найрідніше..
*************
- Що, уже ранок? Привіт! - почула я голос мого чоловіка, який вже вочевидь прокинувся.
Допоки він солодко спав, я могла безперервно віддаватися своїм згадкам і думкам про сон. В голові, наче заїжджена пластинка, прокручувалися щойно бачені у сні кадри зі зміїним поглядом i з тими очима, що я, вже здається, колись бачила. Та коли прокинувся чоловік, мені вже було не до того. І дивне відчуття зі сну, що тривожило, наче вітром здуло.
- Так, пора би вже і вставати.. Привіт. - з полегшенням і заодно зі сумом зітхнула я.
- Отож бо! - задоволено потягнувся чоловік, - Пора! Сьогодні буде насичений день, а нам ще треба стільки всього встигнути!
- Маєш, як завше, рацію! - підтвердила я і поцілувала чоловіка. - Пора! - і вислизнула з теплої та затишної постелі, підбігла до вікна.
Он уже Сонце - велике і рожеве - стоїть над лісом, зі всією силою пробивається до нас крізь шибки, вимагає свого літнього повноправного володарювання. Увесь, здавалося, світанковий світ вилискує під ним зеленим свіжим оксамитом з росами-самоцвітами.. Мережка тіней від густого листя дерев у саді весело погойдується на міцних дерев´яних стінах садиби, крізь гілля пробиваються струмені нового - такого важливого святкового дня. Ось і дочекалася я свого літнього північного Сонцевороту! Вже сьогодні, сьогодні!
