Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44260
Рецензій: 86428

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (47). Частина IV - (О)північне Cонце

© Viktoria Jichova, 04-06-2016
                                                                 (Продовження)

                                                                                 1.

     Якийсь час я лежала з розплющеними очима, втупленими у дерев´яну стелю. Косі рожеві промені плигали по масивних дубових сволоках і мерехтіли разом з тінями листочків дерев за вікном. За ним вгадувалося свіже і величне розкошування світанкової природи.. Але я ще побоювалася зазирнути за шибку. Аби не відлякати ще надто живі видіння, які мені щойно наснилися. Кажуть, що коли після прокинення відразу поглянути у вікно, воно тут же стирає пам´ять про сновидіння. Мовляв, цей трюк діє схоже, як у комп´ютері функція "delete". Буцімто саме так найкраще позбyтися згадок і думок про неприємні, дошкульні та страшні сни. Проте свій найсвіжіший сон я ще не знала як охарактеризувати. Лише відчувалося, що мене знову переповнюють протирічливі емоції - дивний осад, що ворушиться десь на денці душі, ніби на язику солодко-гіркуватий післясмак від випитого трунку з невідомих інгридієнцій. Те незрозуміле відчуття наче попереджувало, аби я навіть не намагалася позбавитися думок про сон..

                      ****************************************************************************************
      
      ..І бачиться мені простора зелена галявина, обрамлена темною i волохатою підковою високого лісу. І я, ніби вже й не мала дівчинка та ще й не зовсім доросла дівчина, виходжу наче з того лісу на світлу галявину, іду, торкаючися буйно розквітлого різнокольорового килиму лучних квітів, милуюся яскравим сонячним промінням, що гойдається на кінчиках трав, вдихаю ранкову свіжість і струшую своєю невпинною ходою з пелюсток росу. І мені все хочеться йти далі і далі. Бо переді мною - відкритий простір, високе й чисте небо, що манить за обрій.. І я все йду і йду, неначе рівно, але насправді поволі все вгору та вгору, аж ліс та галявина залишаються за моїми плечима десь унизу. І, нарешті, доходжу до самого краю того пологого й нескінченно довгого пагорба. Озираюся і усвідомлюю, що то зовсім не край пагорба, але якогось доісторичного гігантичного кратера - сліду чи то від вибухлої прадавньої сопки ще з часів вулканічної активності на самому початку cтворення i формування нашої планети чи навіть від падіння величезного космічного тіла, мабуть, метеориту чи крихітної планетки. Дивлюся заворожено вниз кратера, а дна йогo не видно - лише зяє безмежна чорна діра. Раптом під ногами чую дивний гул та двигтіння. Земля підi мною стрясається. Падаю на коліна і жахаюся: прокинулася нова сейсмічна активність? Але очей від "діри" відірвати не можу. На мить мені здалося, що на самому її жаскому дні бачу слабке, потім дедалі світліше і рясніше мерехтіння якихось загадкових блакитно-зелених вогників.. Ніби дивлюся на справжні зорі, аж на дно самого Всесвіту..

      Двигтіння набирає обертів, жах і зачарування водночас проступають всіма моїми нервовими волокнами, бринить на кінчиках вій і волосся, та я все дивлюся і дивлюся.. А з дна тієї ями-безодні наче щось здіймається і росте-росте безупинно вгору. Наче зростає нова гора? Нова купа розжареного до біляви каміння пнеться перед моїми очима - вже зрівнюється з кратером, росте далі, поступово дроблячися на невеличкі грудки і, чорніючи на повітрі, швидко перетворюється на купу чорнозему.. Ріст припинився, проте з тієї щойно повсталої чорноземної гори ще щось проростає. Придивляюся уважніше. Спочатку невиразно бачу щось зелене. Нові паростки? Таки так. Бачу два тендітнi зеленi стебельцi-листочки, що ростуть швидко, набувають на ширині і довжині. Але ж i дивні ці стебла: вони наче оживають, хутко переплітаються між собою і отак, утворюючи двоїсту спіраль, в´ються вгору. І росте дивна рослина ввись, товщає і могутнішає аж доки не доростає до фази цвітіння. Верхівка набрякає великим пуп´янком допоки не лускає, і з його середини вистрілює навсебіч яскравим золотим пелюстям, освітлюючи все довкіл, як справжнє сонце. Тримаюся рукою за очі, захищаючися "дашком" долоні, наче від прямого болючого сонячного світла, та все ж не припиняю витріщатися на дивовижну квітку. Поступово відчуваю, що світло, яке прямує з квітки, не разить мій зір, очі зовсім не болять, тож відважуюся легенько встати і витягнутися трішки вище вслід за квіткою. Потягуюся навшпиньках - дуже ж бо кортить поглянути в осердя диво-квітки. Квітка трішки нахиляє свою голову до мене. І що я бачу? Чорне осердя і золоті пелюстки-промені.. Наче гігантичний сонях чи навіть образ корони Cонця під час затемнення.. Ти ба! Але онде щось у самому центрі чорного осердя засяяло - ніби серед чорного насіння вигулькнулa золотa насінина-зернятко. І вонa теж зростає! Зі золотого зернятка враз викльовується білий метелик з небувало великими білосніжними, напівпрозорими сяйливими крильцями.. Він пурхає над квіткою, потім знову сідає на неї. Аж ось із метелика стає яскраво-салатова гусінь, а з неї - золотий кокон.. І з того кокону, що більшає, набрякає і набуває форми великого золотого яйця, прокльовується.. що? Немовля?! Так, справжнє людське немовля.. Та немовля швидко змінюється, росте -  і ось вже бачу дитя десь так п´ятирічного віку.. Воно, сріблясто-білошкіре, зі золотими кучериками довкруж майже порцелянового личка з незвичайно ясними синіми очима, всідається посеред квітки, схрестивши під себе ніжки, і, заплющивши очка, ніби впадає у молитовний транс.. Сидить отак, не поворухнеться, лише блаженно усміхається, на щічках проступають ямочки.. і - жоден пелюсток на квітці теж не ворухнеться, і ніби сам вітер стишивсь і двигтіння землі припинилось.. Ніби все завмерло, очікуючи чогось..

      Аж раптом бачу, як небо затягується важкими чорними хмарами. Швидкі, грізні хмари набігають - ось-ось розродяться нищівною зливою.. Мене знову огортaє невимовний жах. Але коли дивлюся на дитя, як те, не ворухнувшись, сидить собі та все спокійно, щасливо усміхається, мій страх зникає, натомість проступає відчуття дивного спокою та умиротворення. І хай би розверзлися всі небеса, всіх сім небесних божественних сфер, мені чомусь уже не страшно.. Бо я дивлюся на це "золоте" дитя - і мені так гарно і блаженно на душі.. Ніби відчуваю щось істотно рідне, ніби у мене знову повернувся цей вічний потяг до істинно суттєвого, мого - такого далекого і близького водночас. І хай би там що! Хай навіть сам кінець світу! І я уже спокійно здіймаю очі до неба..

      A хмари густішають, вже такі важкі і страшні, ось і перші зблиски, і перший грім прокотився, загуркотів над принишклою землею.. Лише квітка з дитям не принишкли. Вона, наче приготувалася вбирати у себе життєдайний дощ, ще більше розкрилася, пелюстки ще дужче золопотіли золотим промінням, переливаючися жовто-рожевим сяйвом, освітлюючи довкруж кратер і мене. І я відчувала, як те тепле світло виграє і палахкотить на моїм обличчі, як ллється, проникає в мою душу.. І обличчя дитини - світле і одухотворене.. Мені спокійно, мені гарно, як ще ніколи не бувало.. І ось чорнотy небеснy протинає водночас трійко блискавок, та таких потужних, що миттю все засліплюють блакитними спалахами. Блискавки миттєво зринають синіми птахами-зиґзагами і зі всієї сили вдаряють невичерпним електричним струменем у саме коріння Диво-Cоняха.. Разом з тим вдарив і шквал оглушливого грому та вітру. Сонях загойдався-заколивався на всі боки, що мені стає страшно за безборонне дитя, аби не впало у провалля.. Спинаю руки і молюся до чорних небес, наставляючи заплакане обличчя під зливу, що ринула відразу після грому.. Плачу, молюся і дивлюся зі жахом на Сонце-Сонях.. А з його коріння наче побігли нові паростки.. Справді паростки? Та ні! Це ж ніби дві зелені змії обплутали його стовбур і почали звиватися.. Чи то не змії поповзли по нім, а сам стовбур перетворився на зелений зміїний ланцюг? Oнде одна змія в´ється по спіралі вгору, друга ж униз - і так побігли змії вгору-вниз і знизу-вгору, як безперервний ланцюг фотосинтезу, водо- чи кровообігу, як чудодійна спіраль ДНК  - як ланцюг самого сущого і прихованого від людськиx очей Життя... І гадюки біжать-переливаються, та так швидко, що вже не розрізняю їх - зливаються разом в одне ціле. У щось, у що мої очі не хочуть повірити.. Зі зміїного стовбура враз стає одне велике й довге зміїне тіло зі сяйливою лускою - з того тіла випромінюється яскраве бірюзове фосфоричнe світло, наче північне сяйво на небі.. І дивлюся - а стовбур і весь живий Сонях перетворюється на величезного Гада - Змія-Дракона.. Він звивається над проваллям кратеру, в´ється спіральними кільцями, пнеться, наче високе дерево, вгору.. А що ж сталося з дитям? Зауважую, як замість пелюсток-променів уже палахкотить довкруж полум´я - живе полум´я живого вогня.. І там, де була квітка, тепер зміїна голова, довкола котрої пломенить вогонь, а на ній - наче корона чи німб, сидить радісне маля і тримається золотих ріжок Змія.. Дракон обертає свою страшну і водночас не по-земному красиву голову до мене.. Очі! Ті страшні і заворожуючі очі! Зелені смарагди - зіниці - два вузькі овали-зернятка поступово розширяються і роздвоюються, ніби утворюючи переплетені кільця - "вісімки" - символ Вічності.. І я в одну мить бачу не дві пари зіниць, а чотири! Змій дивиться на мене іскристими, яскраво-зеленими очима нічних зір - очима самої Вічності! З його пащі простягнувся до мене роздвоєний язик, ніби хотів мене ним торкнутися i лизнути, та його двоїсті кінчики лише зависнули у повітрі, ледь тріпочучи і принююхуючися своїми рецепторами до мене - і я відчула, що цей язик не вогненний, не пекельний, а віє від нього свіжістю, льодяним холодом візнозамерзлих арктичних чи космічних пустель.. Це дивне відчуття було для мене приємним і надто притягальним. Та враз сяйливий Змій звився, широко змахнув своїми прозорими срібними крильми і - з дитям на голові - безшумно знявся у небо.. І небо розступилося, бризнувши на світ ще наостанок темною блакиттю та міріадами мерехтливих зір.. Змія потому закрили хмари, а я залишилася на краю кратера одна. Одна і самотня -  з нестерпним відчуттям, що в мене відібрано все моє найцінніше і найрідніше..

                                              ********************************************************

      - Що, уже ранок? Привіт! - почувся поруч голос мого чоловіка, який вже вочевидь прокинувся. Допоки солодко підхраплював, я могла безперервно віддаватися своїм згадкам і думкам про сон. В голові, наче заїжджена пластинка, прокручувалися щойно бачені у сні кадри зі зміїним поглядом i з тими очима, що я, вже здається, колись бачила.. Та коли прокинувся чоловік, мені вже було не до того. І дивне відчуття зі сну, що тривожило, наче вітром здуло.
      - Так, пора би вже і вставати.. Привіт. - дещо з полегшенням, а дещо зі сумом зітхнула я.
      - Отож бо! - задоволено потягнувся чоловік, - Пора! Сьогодні буде насичений день, а нам ще треба стільки всього встигнути!
      - Маєш, як завше, рацію! - підтвердила я і поцілувала чоловіка. - Пора! - і вислизнула з теплої та затишної постелі, підбігла до вікна. Он уже сонце - велике і рожеве - стоїть над лісом, зі всією силою пробивається до нас крізь шибки, вимагає свого літнього повноправного володарювання. Увесь, здавалося, світанковий світ вилискує під ним зеленим свіжим оксамитом з росами-самоцвітами.. Мережка тіней густого листя дерев у саді весело погойдується на міцних дерев´яних стінах садиби, крізь гілля пробиваються струмені нового - такого важливого святкового дня. Ось і дочекалася я свого літнього північного Сонцевороту! Вже сьогодні, сьогодні!

                                                                          (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 08-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 08-06-2016

Спровоковуєш мене Віко до визнань...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 06-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 06-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-06-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.60424208641052 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …