Ще не так давно Серьожа Сколенко гасав на сівалках полями, клав зело в ріллю, тирив з колегами-сівачами міндобриво й насіння, заганяв награбоване за півціни ласим до неправедно нажитого фермерам, частину коштів відкладав, аби купити мобілу, а частину пропивав разом з хлопцями, цмолячи по байраках оковиту та гикаючи потім усю дорогу додому, немов намагаючись назавжди вигнати зі стемнілих придорожніх кущів посаджене туди ще з дитинства батьківськими оповідками люте витрішкувате жеригімно.
А нині молодший лейтенант міліції Сергій Сколенко прямує до рідної Пантеліївки не якимось злодійкуватим сівачем-п’яничкою, а дільничним інспектором. Задля спокійного життя односельців та на біду горе-сівачам прямує.
Микита Сергійович Бондаренко, начальник районної міліції, він же по-народному Хрущов, радив-питав:
- Може, на інше село підеш? Там люди чужі, тебе за керманича з чистого поля матимуть, там легше.
- Ні, - сором’язливо тривожився Серьожа, - мені б у рідне село, до своїх людей.
- Я не проти, - погоджувався Хрущов, - але запам’ятай, синку, там тебе з пупа знають, там усі твої гріхи ще з обкаканої невчасно пелюшки в колисці пам’ятають, будуть цвікати межи очі, як що до чого. І ти повинен устояти, ти не повинен повестися, ти повинен кожен чийсь гріх чистими руками на поверхню тягнути, чого б то не вартувало. Навіть коли тобі твоєю ж обгидженою колись пелюшкою затикатимуть рота та в’язатимуть руки, ти повинен виплюнути пелюшку, розірвати пута й, незважаючи на те, що тебе годують лайном, вмочають у помиї, випірнути з усього того колишнього, вимити в душі власні руки й ними, чистими, вершити в сьогоденні праве діло, не дати гріхам колишнім, усіма знаним, сотворити гріхи нинішні. Перерости, перечистити себе, колишнього брудного, треба, аби немовлям рожевим та щиросердо-чистим перед людські очі стати й очі ті до себе прикувати, як віруючого до святої обителі. Зможеш так, Сергію, в своєму селі?
- Зможу, - випалив Сергій.
- Віриш у себе?
- Вірю.
Ще б не вірити, ще б не змогти, ще б відхреститися від своєї Пантеліївки, піти деінде на чужі простори будувати чистими руками міліцейські будні, коли в ній, у Пантеліївці, вона – Тося.
Та що ті колишні пелюшки, хай навіть з купами гною, що ті линви-пуповини, котрі з минулого тягнуться й відпасти не годні, то все підвладне забуттю та чистими руками закопане в людській пам’яті, як у землі сирій та темній, може бути навіки. Все здобути можна, як скарб зі степового кургану – і шану людську, й повагу, й страх та побожність до твоєї посади.
І то все буде здобуте, бо не жевжик же він якийсь колишній слинявий, Сергій Сколенко, а лейтенант міліції, хай і молодший поки що, дільничний інспектор у сьогоднішньому дні.
А от Тося…
Ще тоді, з сівалки, її запримітив, як до школи з портфеликом бігала. На танцях до неї підрулював, на випускному вечорі, як школу закінчувала, підлітав і орлом, і соколом, а вона, конозиста, гнула кирпу, оминала, ніби стовпа придорожнього, на якого не вважала за потрібне навіть краплину уваги звернути.
І ось тепер зірками з погонів межи очі Сергій їй блисне – хай спробує не примітити, хай спробує, як завше, мимо пройти, оминаючи, ніби стовпа.
- Громадянко, ваш паспорт, - поцікавиться дільничний, - ваш студентський квиток, ваш…, ваш…, ваш ідентифікаційний код урешті-решт.
Зиркне здивовано дівчина очима – чого чіпляєшся, мов, хлопче; а ти перед нею у формі, при погонах, картуз, як на генералові – агов, дівчино, та це ж не парубок задрипаний клинці б’є, це людина серйозна, при виконанні, про порядок дбає й цим переймається лиш.
Та за руку дівчину, та в танок, та вечірком через село додому, мимо сірих кущів з одвічним жеригімном-жахалом. Тьху ти, Господи, хоч би не ляпнути слово непотребне при дівчині.
Ех, пане майор, пане майор, та що та ваша служба, так, забавка, аби дні не геть зсіріли. А от дівоче серце як привернути, коли ти до нього з найчистішими руками, які тільки можуть бути, а воно гупотить по-своєму, гне кирпу, оминає, як стовпа при дорозі, й не горнеться, не горнеться до твоїх рук.
Яким це милом ті руки вимивати, в яких водах виполіскувати, яким сяйвом освітлювати та яким коханням сушити, аби здатні вони були взяти в свої долоні дівоче серце й нести через усе село, через сотні кілометрів, через будні та свята, через усю планету вздовж меридіанів і широт, аби принести врешті-решт до свого серця, що стискається в тузі за якихось пару метрів від твого, дівчино.
Мовчить дівчина, не відповідає, не чує твоїх думок, питань твоїх не чує.
А вголос сказати ніколи, запитати немає як.
Бо треба йти на службу.
