Десь на світі є знедолені, які ніколи в очі не бачили наших налисничків, а є й такі, хто бачив і навіть їв, та кулінарне дороболо, що їх готувало, вбило їм ще у зародку природне бажання напихуватися млинцями до гикавки.
У голодні 90-ті моя мама робила тонесенькі налисникі на воді і подавала зі шкварками, що смажилися з залишків сільської свіжини. Тато м'яв їх десятками. Ми з бро мліли від шоколадних, які готувалися за відомим у народі принципом "із гівна куля". Для цього щойно знятий з пательні млинчик посипався какао та цукром і швидко загортався трикутничком, поки гарячий, щоб там все перемішалося і потануло. Коли ми їх жерли, шоколадні "патьоки" стікали по бородах, але ніхто нас за це не сварив, бо смачно ж.
За все життя я не їла кращих налисників, ніж у моєї бабці. Якщо прокинутися о 5-тій ранку, подоїти корівку, сходи у курник по щойно знесені яєчкі, а напередодні відтопити каструлю домашнього сиру, то можна розпалювати піч і переходити до смажіння млинців. Готові налисники намащувалися збитим з цукром і яйцями сиром та загорталися у трубочки, які викладалися у горщик. Кожен шар щедро поливався домашньою сметанкою і посипався цукром. Далі горщик сунувся у піч та стояв там при низькій температурі аж до самого обіду. Після чесно з'їденої тарілки борщу з пампушками бабуся допускала нас до млинців, які були вже геть рум'яні і настільки ніжні, що їх можна було легко наминати ложкою. Під порання налисників на стіл виставлялося два глиняних глечика, з молоком та кисляком, а влітку ще й кисіль зі свіжих ягід.
Кілька разів я намагалася відтворити бабусін рецепт у духовці, але нічого путнього у мене не вийшло. Певно, це на краще, хай пам'ять зберігає найцінніше...
