― Може б вам чаю, панове?
― Краще б віскі…
― А, віскі… Пійло для бидла!
― Дожились. Віскі вже пійлом називають.
― «Спробуйте, куме, чистий скотч! Сам гнав».
― Дуже смішно.
― То як щодо чаю?
― З чим?
― Тобто? З цукром.
― Я б волів з вершками.
― Ага. Віскі з вершками.
― До чого тут віскі?
― А хто хотів?
― О, Господи…
― Гадаю, круасани…
― … які, в дідька, круасани?
― Французькі…
― Певно, магазинні, поштучно упаковані.
― Ага, так як віскі в Мухосранську.
― Чаю не буде!
― Опа! А чого ж так?
― Бо дістали!
― Не дуже вже й хотілось…
― А от віскі…
― Алкаш!
― Чого Вам від мене треба?
― «Скидай штани. Їбати тебе буду!»
― О, вже матюки пішли…
― Це цитата.
― Та все ж!
― Знайшли, кого цитувати…
― Так може говорити лише людина, котра знає…
― Всі ми були молоді.
― Потужна відповідь!
― А головне, усе нею виправдовується.
― Та, в принципі, і не важливо знати ― цитата сама по собі багато каже…
― А чого «чайник» замовк?
― А чого, власне, говорити?
― Ми ж он говоримо…
― Ну-ну…
― Що «ну-ну»?
― Те, що ви говорите, називається «трьоп».
― Підтримую.
― І я так кажу.
― Чого ви? Ми ж бо всі молоді…
― Згадав дід…
― В оригіналі ― баба.
― Хто із вас баба?
― «Ану усім скидать штани»!
― Мати Господня…
― Словом, от вам чай, от хліб, там ― майонез.
― Відразу б так.
― А хтось лишиться тверезим…
― Хо-хо-хо!
― От вам і «хо-хо-хо».
― Що це стукнуло?
― Певно, десь за вікном.
― Та ні, наче щось розбилось.
― Та ні бо.
― Дерево гілкою вдарило скло ― подивіться, який вітер.
― Нема його.
― Але гілка могла бути…
― … пташка там поворухнула, чи що…
― «Запанувала напружена тиша».
― Тріпатися можуть усі, а от говорити…
― А платівку змінити?
― До речі, може, музику увімкнемо?
― Гадаєте, всім догодите?
― Класику люблять усі.
― Класику чого?
― Джазу, скажімо.
― Хрін я буду негрів слухати!
― Ну-ну-ну, не треба так категорично…
― Добре. Я не маю аніякісінького бажання слухати музику чорношкірих людисьок.
― Моцарт?
― «Metallica»!
― Куди ж так швидко?
― Що???
― Ну, я маю на увазі, ритм не занадтий? Все ж, ми як би…
― … а давайте лаундж…
― Недомузика.
― Хто б казав!
― Тобто?
― А негрівська музика значить…
― Давайте «Skepticism» ― повільно, атмосферно…
― Пф!
― А самі чого мовчите?
― Я б узагалі нічого не ставив.
???
― А навіщо? Ми ж поговорити зібрались, а не музику слухати.
― До речі, підтримую.
― Щоб ніхто не сачкував. А то буває хтось заслухається і абсолютно нічого не говорить. Сидить сиднем і робить харю або іронічну, або зверхню…
― Мовляв, «імєл я вас ввіду».
― Ну скільки ж можна матюкатись?
― Та виженіть його нахрін!
― От, в хмарках десь там літає, не слухає нікого і сам ніяких думок не має. А потім розказує всім, що яка була «скукатіща».
― І до чого це?
― Я ж не закінчив…
― Все бо пояснюється особистим рівнем інтелектуального розвитку, а також рівнем товариства.
― Точніше, спільністю інтересів.
― Ага. Зацікавленістю в їх обговоренні.
― Рівнем просунутості в них.
― Якщо ж бо нижчий…
― Дякуємо, що пояснили.
― А можна тут курити?
― Майте ж совість…
― Тьху на вас, противні…
― І ручкою ще отак проведіть!
―А ще губки бантиком складіть і очка примружте.
― І хтозна, може, я Вас поцілую…
― Куди?
― Ні, голубе, там я Вас трохи іншим приголублю.
― Який же Ви бридкий.
― Пуритани! Ви що, жартів не розумієте?
― Ну, не розписуйтесь за всіх…
― … А ще ж молодими себе називаєте!
― А в нас завжди молоді ― це років так по сорок-шістдесят.
― Ага. Подивіться, хто молодіжними організаціями заправляє…
― О, шансон заграв.
― Здуріти можна…
― Та вимкніть ви його!
― Все. Що зроблено, то зроблено.
― Жах…
― А подивіться лише на цю ніч…
― І що? Ніч як ніч…
― Та ні бо. Вона прекрасна…
― Насправді, ніч сама по собі нічого не варта. Прекрасною її робить місяць. Точніше, його відсвіт. Те, як він відбивається у всьому. Як дерева, люди, дорога, будинки… та все, що лиш тільки можна мерехтить у його сяєві. Міниться і, може, навіть переливається. Як він заходить у хмари. Як виходить з них і сповнює на мить усе якоюсь… містичністю…
А ще зірки. Адже якщо є місяць, то видно й зорі…
― Та ну…
― … Їхнє миготіння. Їх віддаленість…
І тиша. Якщо ніч гучна, вона не буде прекрасною…
― А я бачу ще й сонце… Отам, зліва.
― Ага.
― Вірно.
― В одному вікні місяць, в іншому ― сонце…
― А, може, то не воно? Видно ж лише відсвіт.
― А що ж, по Вашому?
― … Я не знаю…
― Тоді це сонце. Точно кажу. Дивіться, яке яскраве.
― Іншого варіанту нема.
― Не знаю, як вас, шановні, але мене цей блатняк дістав.
― Краще б уже джаз.
― Який, в дідька, джаз?
― Вибачте, але що Ви маєте проти джазу, опріч того, що це музика, як Ви зволили висловитись, негрів?
― Ну… Я не люблю… чи то пак, недолюблюю духових. Мені не подобається… Найбільше я не люблю саксофон ― такий якийсь… Мені завжди уявляється небритий мужик…
― … неголений…
― Ну, неголений мужик, п’яний, з цигаркою в зубах, який сидить, розвалившись, зі спущеними штанами в кріслі, попиває якусь бодягу типу віскі…
― … гм…
― … навколо напівтемрява, а перед ним танцює стриптиз напівоголена дівуля.
―І що?
― Мені неприємно.
― Що?
― Не знаю… Сама ця ситуація. Це якось… Це просто бридко. Не те. щоб збочено, але… Коли люди принижуються за гроші… А надто ж, жінка…
― А самі б так хотіли?
― Ви про станцювати?
― Та ні бо…
― Ну…
― Звісно. Що хотів би! Адже так?
― Бодай разочок, га?
― І щоб саме віскі. Ні, не так ― Віскарь. «Jack Daniels» обов’язково. І дівуля щоб була сраката й цицькаста. Та ще щоб і чіплялася. Причому, брудно…
― Ну, так, так! І що? От, і що, питається? По вашому, це говорить про те, що я був нещирий, коли описував? Так от, мої дорогенькі…
― Давайте не так грубо!
― Пробачте, гордий пане!
― Попрошу без фамільярності.
― Та пішов ти нахрін!
― Ну, знаєте, це вже переходить усякі межі!
― Помовч, будь ласка, коли розумні люди говорять.
― Що???
― Так, ти хочеш посваритись?
― Але…
― Ти посваритись хочеш, питаю?
― Ну, ні…
― От і сиди собі тихенько.
― Ви просто… Просто…
― Хто?
― Я вважаю, що це є низько для вихованої людини ― говорити подібні речі.
― Перепрошую, а думати ними не низько?
― Ви що, за нього?
― Помиляєтесь, я ні за кого. Просто цікавлюсь.
― Просто цікавлюсь…
― То?..
― Ви ж розумієте, що відповіді він Вам не дасть.
― Розумію.
― Насправді, це все дуже складно…
― Хто ми ― ті, що говоримо, чи ті, що думаємо…
― Це вже Ваше друге кепівське зауваження за вечір.
― Я Вам відповім: ми десь посередині.
― А у Вас з’явився друг, шановний!
― Учень!
― Послідовник!
― А Ви не ображайтеся на мене. Ну, завівся… З ким не буває?
― …
― Чого мовчите? Чи виховання Вам і таких слів не дозволяє говорити?
― Послухайте!!!!!!
― Дайте йому водички ― охолов щоб.
― Так!!! Ану, досить! Досить. Посидіть мовчки! Обидвоє.
― А хто Ви, власне, такий, щоб наказувати нам?
― І то вірно.
― Глибокоповажний…
― … пф, «глибокоповажний»…
― …, скажіть, будь ласка, хто дав Вам…
― Я просто хотів…
― Не перебивайте інших, коли вони говорять!!!!!! Це невиховано…
―… але ж почала складатись не вельми приємна…
― … Ви знову не дали мені договорити. Я не хочу з Вами розмовляти.
― До того ж, ми не малі діти, самі можемо вирішити свої суперечності.
― Він хоч сам у це вірить?
― Конкретно зараз ― так.
― Тому звольте перепросити.
―Я???
― Підтримую.
― За що?
― Ви нахабно влізли до чужої розмови.
― Як то кажуть: двоє в драку, третій…
― Не буду я ні в кого ні за що перепрошувати.
― Тоді звольте сходити к бісу.
― А…
― А Ви складіть йому компанію.
― Ну от, загризли спільного ворога, і знову взялися одне за одного…
― Дозвольте!..
― Дозволяю. Можу навіть напрям вказати.
― А знаєте, мені це набридло.
― І що?
― І все.
― Що, «все»?
― Все, і все. Наша розмова закінчена. Охолонете ― звертайтесь.
― От такий пердимонокль…
― А Ви спробуйте позбутися звички влізати в чужі розмови і перебивати інших.
― Насправді, доволі корисна якість.
― І Ви туди ж…
― Так. В діловому спілкуванні ― незаперечно, навіть похвально. Але в міжособистісному…
― Гм… А Ви не такий простий, яким здаєтесь.
― Тобто я простий?
― Знов за рибу гроші…
― Перепрошую, а що поганого в тому, що Вас назвали простим?
― А що хорошого? По Вашому, бути відкритою книгою добре? Ви вважаєте, що бути всім за панібрата, а самому не мати нікого ― гарно? Що служити всім, нічого не отримуючи натомість ― то благо, га?
― Вибачте, але Ви плутаєте з простаком. А от бути простим ― це дійсно бути всім за панібрата, але в хорошому сенсі…
― Будь простішим, і люди до тебе потягнуться…
― .. або будь останнім бидлом…
― Перепрошую, що вмішуюсь до вашої розмови, але мені видається, що першопочаткове мова зайшла не про це: Ви висловили свою думку таким чином, що вельмишановний дійсно міг ототожнити себе з людиною недалекого розуму, що нездатна вловити певні моменти.
― Ну, як Вам…
― … Але ж говорити Ви почали потім в зовсім іншому руслі! А це вже свідчить про Вашу…
― Вибачте, що долучаюсь, але гадаю, тут він дійсно не вловив. Але одиничний випадок ― не показник.
― А чому, власне, ви за нього говорите? В нього язика нема? Чи власної думки?..
― Перепрошую, але цілком можливо, що він просто закрився. Ви обоє на нього натиснули, от він і сховався, мов той равлик. Але це аж ніяк не свідчить про його…
― Вибачте, панове, але чому ви дійсно говорите про мене так, наче мене тут нема? Вас послухати, то зібрались тут психіатри, і давай дискутувати про особливості хворого!
…
― Напевно, Ви маєте рацію…
― Та ж не напевно!
― Вибачте…
― Дійсно, вибачте…
― Негарно так вийшло… Перепрошую…
― Воздасться вам, шановні.
― А чаю б я випив.
― То ж був уже!
― Невже? Я й не помітив…
― Та ні, був… Я пригадую щось таке…
― Ага… І хліб з майонезом.
― В такому випадку, тут мали б бути чашки. Ви бачите чашки?
― Шановні, у вас масові галюцинації? Не пили ми чаю, точно вам кажу.
― А-а-а-а-а!!!
― Ви чого?
― А що це впало?
― Чашка!
― На щастя.
― Де?
― Яке щастя? Вона ціла.
― Не розбилась?
― Заберіть звідси цього кепа!
― Це доводить те, що чай був.
― Що чашка не розбилась?
― Що вона була! Тобто є.
― І хто тут кеп?
― Один раз не підарас.
― Та не матюкайтеся!
― Вибачте, будь ласка, за хуйове слово!
― А де в такому разі інші чашки? Є одна лише…
― І мисочка з-під майонезу?..
― І…
― … та ясно вже!
― Солдафон.
― Ви висловлюєтесь, як жінка!
― А Ви жінофоб?
― Взагалі то, це сталий вираз.
― Чому тут ніхто не може поговорити з іншим без втручання, як мінімум, третього?
― Люди бо.
― Це було риторичне запитання.
― І відповідь така ж.
― Чекайте, пане. Виходить, Ви не вбачаєте нічого поганого в тому, що зволюєте говорити, як жінка?
― А в чому це, власне, виявляється?
― Та бодай у Вашій вразливості! «Не матюкайтеся», ля-ля-ля…
― Що «ля-ля-ля»?
― Що «що «ля-ля-ля»? Та Ви себе послухайте ― і все стане зрозуміло!
― А ми ж збиралися просто спокійно поговорити…
― А хтось є алкашем!
― Що? Так, ану давайте, поясніть-но мені…
― О!!! От, чому в нас постійна напруга! От для чого ви всі його провокуєте? Людина висловлює свою думку, а ви накидаєтесь на нього. Так, він робить це гостро і грубо, але ж!
― Дякую Вам.
― Ого!
― Що «ого»? По-Вашому, мені самому подобається постійно відгавкуватись від вас?
…
― Так отож, мої сонечка! Просіть пробачення.
― Здається, ми це вже сьогодні проходили…
― Не перегинайте палиці!
― За Вас вступились, а Ви нахабніти починаєте.
― А-ха-ха.
― Не гарно…
― А Ви не вчіть мене!
― Завжди ж знайдеться таке…
― Отож…
― Любчику, випийте води та заспокойтеся!
― З чого ж пити ― чашка розбилась?
― Та не правда…
― Ви не пам’ятаєте?
― Та ні бо, вона ось тут… Її нема!
― Тоді треба шукати.
― Вона розбилась.
― А-а-а-ай!!!
ЩО?
― Я наступив на неї!
― Невже це так страшно?
― Вона розбита!!!
― Ви розбили чашку, насту…
― … він наступив на її уламок. Вона уже була розбитою.
― Мені боляче!!!
― Тихо-тихо, не кричіть…
― Але ж мені…
― Ви ж чоловік…
― Не кричіть, будь ласка, Ви ж самі розумієте, що може статись…
― До речі, чашку треба прибрати…
― Погоджуюсь.
― Але навіщо?
― Давайте, я допоможу Вам лягти…
― Ви ж бачите, які вони тут. Проносити свої…
― … заборонено.
― Суворо.
― А нам світять два сонця…
― Знайшов, коли…
― Сонце і місяць.
― Так, перепрошую.
― Отак, давайте обережніше… Ось так… і так…
― А знаєте…
― … а давайте тихше.
― Але чому?
― Мені боляче…
― Ось-ось-ось… Тихше…
― Не кричіть…
― Лягайте…
― Чому я раніше не бачив осьцього ліжка?
― Цить!!!
― Не кричіть…
― Не цитькайте!
― Та тихше ви! Чи хочете, щоб вони прийшли?
― Звісно ж, ні…
― То яка в біса різниця, що це за ліжко?
― Нам треба бути обережнішими…
― А, може, краще було, якби…
ЩО???
― Ви хоч уявляєте… Ні, Ви звітуєте перед собою… Ви розумієте, що Ви щойно сказали?
― А що?..
― Навіщо вони?
― Хіба вони зрозуміють?
― Мені боляче…
― Вони ― ні, а от він…
― Брехня.
― Він не всемогутній. Інакше б не допустив всього цього…
― Мені боляче…
― Він зміг би щось змінити.
― Скільки часу вже минуло? Га? Скільки, я вас питаю? Чому ж…
― Будьмо відверті: ми самі цього не хочемо.
― Ага. От коли б…
― Пам’ятаєте, коли нас привезли…
― О, о, о… Саме хотів казати…
― А-а-а…
― Цитьте!
― Ну чого Ви? Йому ж болить…
― … якби ж ми самі…
― А чому ми мали б то робити?
― І то правда. Хіба нам погано?
― По-дитячому якось прозвучало.
― Та яка різниця? Головне, що ми самодостатні.
― Розумово. А от практично…
― Практично нам завжди пособлять.
― А ви впевнені, що розумово ми…
― Болить…
― Звичайно. Подивіться довкола ― всі такі ж. Ми відрізняємось від решти лише зовнішньо.
― Колись ми повністю відрізнялися.
― І нас не розуміли. Тепер ми по-справжньому серед своїх.
― От тільки вони…
― Але ж саме вони нас обслуговують.
― Прикрийте йому рота, бо здається мені, що зараз буде кричати…
― Чекайте! Адже ми знаходили цілу чашку! На що ж бо він наступив?
― Ось…
― Це уламок нашої…
― А коли вона впала?
― А ось та.
― Така не б’ється.
― Ага. Метал не розіб’єш.
― Гадаю, то була не гілка…
― Та яка в біса різниця? Треба прибрати то якнайшвидше.
― Мені боляче…
― Тихше!
― Давайте, Ви.
― А чого я?
― Хто розбив, той і…
― Доведіть спочатку.
― Ви ж сидите найближче…
― Ви бачили?
― …
― Ну.
― Ну, ні!!!
― А хто-небудь…
― Знайшли час!
― Ні, ну справді, чого я?
― Та яка різниця, хто це зробив? Головне, що це ж для нас усіх!
― То чого б цього не зробити Вам?
― Чужими руками жар загрібаєте!
― А самі?
― Господи-боже… Я зараз приберу все сам.
― От це по-чоловічому!
― Тільки швидше!
― Під ліжко зазирнути не забудьте.
―А-А-А-А-А!!!
― Цитьте ж!
― Бо-о-о-ли-ить!!!
― Та скоріше!
― Я не можу!
ЧОМУ?
― Мені боляче…
― А Вам чому?
― Я бо знаю?!
― Що це?
― Де?
― Там.
― Щось гупає…
― Вони йдуть!
«Та де ж ти?..»
― А-а-ай!!!
― Хто це плаче?
― Це десь зовні.
― Чому вони всі ревуть?
― Як то Ви не заматюкались?
― Та дістав ти мене, скотино! На! На! На!!!
― Зупиніться!!!!!!!!!
― Чашку прибери!
― Не плачте!
― Болить!
― Що, добре тобі, га?!
― Ви… Ви… От Вам!!!
― А-а-а!!!
― Що?
― Я порізався!
― І Ви?
― Ось!
― Тихше!
― Вони зараз будуть тут!
― На! На!
― Приберіть його!
― Чашка!
― Скільки сонця!!!
Двоє здорованів в білих халатах увірвалися до кімнати і, ввімкнувши світло, кинулись до чоловіка, що осатаніло товкла себе по обличчю та грудях залишаючи на них сліди крові, що витікала з його зраненої руки. Його очі були жахливо розплющеними, на кутиках губ збіглася піна, а шкарпетка на лівій нозі щодалі, то більше просочувалася кров’ю. Він плакав навзрид і вигукував непов’язані між собою слова, хоча часом можна було цілком серйозно подумати, що він веде внутрішній полілог.
Навколо стояв переляканий плач ― інші мешканці кімнати, вжахнулись свого сусіда, а надто ― яскравого потоку світла, що розірвав їхню ніч.
Згодом підтюпцем підбігли молоді та майже старі жінки, що взялися заспокоювати всіх, а опісля у дверях з’явився чоловік. Окинувши мимохіть кімнату, він поспіхом підійшов до того, кого намагалися заспокоїти здоровані.
― В нього знову припадок… ― звернувся до нього один, тримаючи розчервоніле обличчя. ― До того ж, він весь стікає кров’ю.
― Я зрозумів. Так… ― чоловік підняв наповненого шприца і випустив з нього повітря. ― Давайте.
Здоровані перевернули свого підопічного на живіт, і за мить той уже мирно схлипував, підібгавши ноги та притискаючи до грудей скривавлену руку.
― Зранку я доповім про це Семену Борисовичу. Хай вирішує щось, бо він мене уже дістав… Вони точно заспокоїлись? ― звернувся він до жінок, раптово почувши тишу в кімнаті і, отримавши біль-менш ствердну відповідь, поволі вийшов з кімнати. За ним, потираючи руки, з ураз збайдужілими обличчями вийшли здоровані, а потім приміщення покинули й жінки. Світло, щоправда, вимикати не стали ― скоро одна з них повернулась перев’язати рани.
