Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43661
Рецензій: 85111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (6)

© Елен Тен , 25-05-2016
Тиждень приніс із собою грози. Небо, на якому вже кілька днів збиралися густі темні хмари, нарешті прорвало. Нічна негода натрусила з дерев листя, побила городину, похилила квіти. Купальський ранок видався сірим і похмурим. Як на депресивній картині невідомого художника, яку колись привезла з міста Василева теща.
Та Івана Купала у Федорівці було одним із тих дійств, яке  відбувалося за будь-якої погоди. Тут, у селі, свято ще зберегло свою автентичність, не перетворившись на просто пафосну гулянку з алкогольними напоями та шашликом. Святкувалося з танцями, піснями, стрибками через багаття. Не обходилось і без головних дійових осіб купальських гулянь – Купала та Марени.  
Оскільки Інна подалася до райцентру готувати статтю про лісництво, не обіцяючи повернутися до вечері, Оксану на берег річки повів Василь. Дівчинка довго крутилася перед дзеркалом, вирішуючи, яку із вишиванок надягти. Вибрала сорочку із темного полотна, з візерунком у формі в’юнкого  барвінку. Знайшла у материній шафі блакитну стрічку, простягнула її батькові: «Допоможеш?» Василь лише розвів руками.  Знав безліч способів плести кошики, але не уявляв, як вплітати стрічку в дівочі коси.
Згаяли ще пів години. Чоловік не міг звернутися по допомогу до куми, яка  подалася до лісу, збирати трави, котрі цього дня вважалися особливо цілющими. Оксана нервувала. Дівчинка дуже шанобливо ставилась до цього дійства. Пробачила б таткові що завгодно, але тільки не пропуск купальських гулянь. Дорогою розпитувала його про цвіт папороті, лісових мавок, одну з яких буцімто минулоріч на Купала бачила її подружка Світланка.
Під вечір потеплішало, розвиднилось. Після негоди небесна блакить «виїдала» очі. Біля ріки вже збиралися люди, а дим із вогнищ ліниво піднімався над густим старезним лісом. Василь з донькою, навипередки,  назбирали польових квітів. В Оксанки не виходив вінок. Ромашки і волошки не трималися купи, розпадалися, опускали голівки. Василю довелося допомагати, хоч м’які квіткові пагони не підкорялися жодним законам плетіння. Змушений був прикрити ніс комірцем сорочки, бо знову нагадала про себе  клята алергія на пилок.
Вінків вийшло два. Перший, «кособокий», Василь забрав собі. Оксанка отримала інший, ладненький, міцно перев’язаний позиченими у сусідки стрічками. Чоловік не уявляв, на кого збирається ворожити десятирічне дівча, але його принцеса мріяла виконати цей обряд, а він завжди підкорявся її волі. Пороззувалися, підійшли до вимощеного піском пляжу,  одночасно опустили на воду вінки.  
На картатому від куцих хмарок  небі з’являлися перші зірки. Голосисті жінки, серед яких він помітив Марійку, завели святкової:
- Ой, вербо, вербице!
Час тобі, вербице, розвиватися!
Ой, ще не час, не пора.
Час тобі, Іваночко, женитися!
Ой, ще не час, не пора:
Ой, ще ж моя дівчина молода…
Вінки поволі пливли, тримаючись берега і одне одного. Оксана йшла поряд, уважно стежачи за їхнім рухом. Із диму, який повільно стелився над рікою, виринали й інші вінки. На деяких з них горіли свічки.
Натовп розростався. Постійно доводилось кивати, вітаючись із знайомими.  Василь напружував стомлений дрібною роботою зір, намагаючись не згубити доньку. Вона вела поглядом вінки й ніби зовсім забула про батькову присутність.
Раптом дівча скрикнуло і зупинилося. Чоловік подався вперед і побачив Зору, котра тримала в руках сплетений ним «невдалий» вінок.
Цигани затримались у селі. Захворів брат баро. А оскільки він погано знав українську, то заледве зміг пояснити фельдшеру, що саме його турбує. Чоловіка із гострим нападом апендициту ледь встигли довести до районної лікарні. Успішно зробили операцію, вчасно завернувши чоловіка із шляху у вічність. Тепер роми чекали, доки він остаточно одужає.  
А Василь не розмовляв із Зорою вже кілька днів. Відтоді, як у неділю  побачив її на базарі. Дівчина довго блукала серед прилавків, задумливо роздивляючись товар. Потім, озирнувшись, опустила руку до відчиненої сумочки жінки у червоному фетровому капелюшку, яка стояла поряд, розглядаючи хустки.  Сестри ветлікаря.
- Ти говорила, що не крадеш, - сказав Василь дівчині увечері, коли та, за звичкою, безшумно переступила поріг його хижі.
Зора зухвало посміхнулася.
- Хіба ти не знав, що не можна довіряти циганським жінкам?
- Тепер бачу.  
- Це ж та сама тітка, яка зневажила твою роботу. Чи ти забув?
- І що? Я не просив за мене мститись. Це не правильно.
- Я сама вирішую, що правильно.
Різко розвернулася і пішла, лишаючи по собі терпкий аромат якихось циганських спецій.
А тепер вона стояла перед ним, майже у воді, тримаючи в руках вінок.  І невинно посміхалася.
- Він прибився до моїх ніг. Я ж не знала, що його не можна брати. Просто хотіла подивитися.
- Татку, це мавка? – притишила голос Оксана.
Із розпущеним волоссям, у довгій біло-сірій сукні молода циганка й справді скидалася на дитя лісу.
- Ні. Це Зора. Дівчина, яка купувала у мене кошик. Пам’ятаєш?  
- Вона взяла твій вінок, - обурено шепотіла на вухо Василю Оксана. – Це неправильно.
- Ми тут ворожили, - він повернувся обличчям до циганки.
- І той, хто зловить чийсь вінок, забирає долю тієї людини? – іронічно посміхнулася вона. – Чула таке. Це звичайна легенда. Вона нічого не означає,  - Зора нахилилася і знову поклала вінок на воду.
                                          
Василь планував дотриматись даної Інні обіцянки. Не стримався. Вислідкував доньку, перестрів дорогою додому. На тому перехресті, де колись збив коліна.
У маленької Оксанки почалися сильні судоми, а клятий телефон вже другу добу поспіль дратував короткими гудками. Василь босоніж побіг до фельдшерського пункту. Не зважаючи на пригоду з падінням, коли він, перечепившись через камінь, ледь не звернув собі шию, встиг знайти лікаря. «Ще  п'ятнадцять  хвилин – і ми б її не врятували», - потім бідкався той.
- Добрий день! Ти мене пам'ятаєш? Днями я приходив до вас додому, - зайшов здалеку, боячись її налякати. І в очі дивитися боявся. Раптом побачить там байдужість чи порожнечу.
- Пам’ятаю, - уважно його роздивляючись, сказала дівчина. – Ви мій батько.
Від цих слів Василь розгубився. Одразу позникали потрібні слова.
- Так. Впізнала?
- Впізнала, але сумнівалася. Запитала у мами. Вона підтвердила.
- Мама сильно на мене гнівається?
- Раніше гнівалася, а тепер – не знаю.
- А ти?
Оксана знизала плечима.
- Те, що тоді сталося, мене не стосується.
Василь вимучено посміхнувся.
- Як ти? Кажуть, вже випускниця?
- Так. Готуюся до ЗНО.
- А що це? – перепитав він незнайоме слово.
- Такі іспити. Щоб вступити до університету. Здаватиму їх у районній школі.
- Вже вирішила, ким хочеш стати? – Василь радів, що розмова поволі стає невимушеною.
- Ще ні. Мама каже, що це погано.
- Не поспішай. Це важливий крок. Тут бажано не помилитися.
- Не помилюся, - сказала із впевненістю, притаманною характеру Інни. Таки успадкувала від матері наполегливість, якої йому завжди бракувало.  
- От і добре. А твої співи?
Із семи років Оксана ходила на вокальний гурток, організований при Федорівській школі. Співала в хорі, посідала призові місця на пісенних конкурсах. Її день починався з пісні, і завершувався нею. А на запитання батьків та сусідів про те, ким вона мріє стати у майбутньому, «кнопка» відповідала по-дорослому впевнено: «Співацькою».
- Співи я не покину, - задумавшись, відказала Оксана. – Вийде з цього щось чи ні.
Василь збирався запитати про Андрія, та не наважився. Не хотілося руйнувати цю крихку довіру.
- Знаю, я був не надто вдалим варіантом батька, але ти завжди можеш на мене розраховувати. Більше я тебе не підведу.
Оксана кивнула.
- Я живу в старому будинку. Приходь в гості, коли матимеш час.
- А ти приходь до нас.  
Це «ти» і приязна інтонація, з якою воно було промовлено, зігріло чоловіку душу.
- Якщо твоя мати не буде проти.
Вона посміхнулася. Щиро так, ще зовсім по-дитячому.
- Але ж ти прийдеш до мене.

Зора продовжувала сердитись і оминати хижу Василя. Після Купальських гулянь він кілька разів бачив її в місті. В компанії молоденького хлопчини, статного сивочолого чоловіка, який доводився дівчині батьком, і високого опецькуватого цигана Тамаша – її майбутнього нареченого. Дивлячись на нього, Василь кривився. Не міг уявити свою дівчинку у шлюбі з ось-таким одороблом.
А потім у Марійки на ринку зник гаманець. Гроші, які вона вторгувала на вранішньому молоці. Михайло наполягав на зверненні до дільничого, а Марійка   вагалася, повторюючи давню приказку: «Добре, що Господь взяв грошима».
Василь відшукав Зору між торговими рядами. Разом з іншими циганами вона продавала у палатці одяг. Жестом попросив її відійти.
- У моєї куми сьогодні вранці на базарі поцупили гроші. Певно, це робота ваших.
- Чому саме наших? – з викликом перепитала вона. – Серед гаджьо теж багато злодіїв. Чи тепер ми будемо винні у всіх смертних гріхах?
- Це дуже серйозно. Чи ти не розумієш? Марія піде до міліції. Вас будуть перевіряти. Виженуть із села.
- А ти що за мене хвилюєшся? – в голосі Зори з’явилося щось уїдливе.
Вона розвернулася, і нічого більше не кажучи, пішла до намету. Василь прослідкував за нею поглядом.  Стара циганка, котру він бачив у день появи ромів, смикнула дівчину за руку і щось проговорила. Чоловік не був певен, що розчув все правильно, але йому здалося, що та проклямала беззубим ротом:  
- Ти поводишся нерозумно. Це надто помітно.

Зора завітала до хижі Василя надвечір. Майже водночас із вечірньою зорею.  Він працював над першим у його житті кріслом-гойдалкою. За ескізами дідусевого брата Петра. Сам він ніколи не був в тій легендарній Ізі, хоч в юності дуже про це мріяв. Після смерті Петра зв'язок з іншими родичами якось обірвався.
Гойдалку замовив пан з міста. Редактор газети, з якою  співпрацювала Інна. Коли Василь поділися із дружиною сумнівами щодо цього замовлення, вона вперше сказала, що в нього вірить, попросила постаратися.
Дівчина  мовчки переступила поріг, поклала на стіл гроші.
- Тут всі. Їх взяв Ніку. А він ще дитина. Просто вчиться.
- Вчиться красти? А ти вже опанувала мистецтво? – дошкульно кинув Василь.
Кілька  секунд обоє мовчали. Зора заговорила першою.
- Я повернула тій жінці гаманець. Сказала, що знайшла його на вулиці. Попросила вибачення. І спокійно вислухала усі її погрози.
- Чому?
У сяйві свічок, які освітлювали хижу замість електрики, її очі випромінювали особливе, живе тепло.
- Бо ти мене попросив.
Вона сіла на старий потертий плед, на якому Василь розклав найтонші окорені прути лози. Підігнула під себе ноги.
- Навчи мене плести таку красу. Як ті лебеді.
- Я б з радістю. Та в мене термінове замовлення.
Зора опустила голову, провела рукою по дерев’яному  каркасу гойдалки.
- Я не маю багато часу.  Ми скоро поїдемо. В нас вже ніхто нічого не купує. І брат Ману майже одужав.
- Ти не рада? – не обертаючись, обережно поцікавився Василь.
- Ні, - дівчина різко захитала головою. - Я хочу мати дім.  Щоб більше нікуди не їхати.
- Ти розповідала, що у вас є квартира. У Рівному.
- Успадкована від бабусі. Але там живе так багато людей.
- Скільки ж вас у родині?
- Шестеро. Мої батьки, молодші двійнята. Тільки старший брат, Іон,  вже відділився. Одружився, продає металобрухт. А мама знову чекає на маля. Тому і не поїхала з нами.
- Не сумно вам, - Василь був у родині єдиною дитиною і навіть не уявляв, як це – жити великим гуртом.
- З нами ділить квартиру ще й дядько, батьків брат. Він сліпий на одне око і не має жінки. Та й живемо ми там лише взимку. В інший час їздимо, торгуємо.
- Я думав, циганам подобається кочове життя.
- Мені – ні. Роми кажуть, що їхній дім – цілий світ. Богу сподобався циганський люд за веселу вдачу і танці з піснями. От він і залишив нас вільними, не прив’язуючи до певного шматка землі. А я в це не вірю. Погано, коли в людини немає дому. Тоді вона порожня.
Беручи чергову лозину, Василь випадково торкнувся руки дівчини. Зора здригнулася, але не забрала долоню. Чоловік накрив її тонкі пальчики з обгризеними нігтями своїми.
- Не забувай, що ти вільна. Тобі не обов’язково виходити за того цигана. І їхати звідси не обов’язково.

                                                                        Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 29-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 27-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 27-05-2016

Добре, що Господь взяв грошима...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 26-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 25-05-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.4931309223175 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Рецензія на серію «Бібліотека юдаїки»
Юдаїка — це наука, що присвячена всебічному вивченню життя та діяльності єврейської спільноти. Серія …
Андрій Крижевський «Евотон: трансформація»: Цивілізації в погоні за джерелом енергії
Незважаючи на те, що в інтернеті регулярно проводяться конкурси на фантастичні оповідання, якісної української …
Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …