Тим, для кого "не існує української критики"
За студентських років мені найбільше імпонували ті пари, коли викладачі розповідали про якогось автора так, що його не можна було не хотіти прочитати. Подеколи лекції виявлялися цікавішими, ніж тексти, але то вже важило не так багато: автор і текст уже закарбувалися в пам'яті. А все тому, що викладач "літав" на парі, а з ним вчилися літати і ми. Спільний політ був би неможливим без суб'єктивного тлумачення текстів і бачення ролі авторів у літературному процесі тої чи тої доби.
Віра Агеєва ніколи в мене не викладала, але я прочитала кілька її книжок - і всі з однаковим задоволенням. "Дороги й середохрестя" не могли стати винятком.
Взагалі, суб'єктивність Віри Агеєвої мені не завжди зрозуміла - за що вона аж так не любить Івана Карпенка-Карого? Чому перепадає саме йому, а не, приміром, Маркові Кропивницькому? Те саме з Гончаром - усе зрозуміло, соцреалізм і все таке, але хіба ж він такий один? Про Панаса Мирного я промовчу, мені його просто по-людськи шкода :). Проте навіть у чомусь внутрішньо не погоджуючись, розумію, що ось такі маленькі суб'єктивності додають науковцям своєрідного шарму і почерку. А читачам їхніх текстів - усвідомлення того, що в баченні літературного процесу можливі будь-які варіанти, головне - знайти належні аргументи.
"Дороги й середохрестя" - це збірка есеїв про класиків і сучасників української літератури. І хоч кожен есей зосереджений на одній постаті (Олександр Довженко, Микола Бажан, Майк Йогансен, Юрій Косач, Оксана Забужко, Сергій Жадан), по прочитанню лишається відчуття, що тобі вдалося долучитися до цілої доби - багато ж бо тут ідеться про виклики, що поставали і постають перед цілими генераціями, а не тільки перед означеними авторами.
Найцікавішим для мене виявився есей про Олександра Довженка і його компроміс із добою. Сподобалася зміна акцентів у перепрочитанні "Землі" - із загиблого Василя на його батька. Привернули увагу цікаві подробиці з життя Довженка, приміром, про його кімнату, стіни якої були пофарбовані в оранжевий, синій, червоний кольори, про бажання митця підфарбувати волосся, аби мати кращий вигляд. Взагалі, есей про Довженка - це есей про те, як лишатися красивим і служити красі навіть за умов, цілковито не придатних до цього. Краса - це яреськівські поля і яблука зі славнозвісної "Землі", краса - це смерть людини, коли її душа перебуває в гармонії зі світом (як казав доктор Падлюччо, якби Бог надумав умирати, то він би зробив це так само, як дід Семен із "Землі"). І про не-красу говорить Довженко, наприклад, у "Щоденнику" ("радянські засоби боротьби з красою"). Ось які ці засоби:
1)Костюм.
2) Любов до спітнілого й замурзаного обличчя (ознака праці).
3) Руїна, халупа, бруд.
4) Неголеність, обірваність.
5) Неакуратність.
6) Убогість. Страх перед гарним обличчям.
Унаслідок - "апологія вбогості й бруду".
Ось так Довженко зазіхає на перше місце Коцюбинського у статусі "Естет №1 в українській літературі" :)
Але це тільки одна із цікавих подробиць, а їх на сторінках книжки безліч. Утім, не варто на них спокушатися - якщо бодай мінімально не знати контексту і текстів, книжку подолати складно. Мені, наприклад, тяжко давався есей про Миколу Бажана - бо не всі його твори я добре пам'ятала, та й назагал Бажан не належить до моїх улюбленців, хоча постать цікава і складна. Ну а що - Віра Агеєва про нецікавих і не пише.
Трохи менш цікавим, але не менш глибоким видався розділ про сучасників. Можливо, тому, що тут для мене було не так багато відкриттів суто по текстах. Із цього розділу найбільше сподобався есей про Жадана. А ще - стиль. Ось таким і мусить бути науковий стиль у моєму розумінні - багатим на факти і моделі інтерпретацій, але доступним і приязним до читача, а не таким, що відгороджує літературознавця від нетямущого плебсу частоколом "розумних" словосполучень і посилом "я люблю себя до слез".
На цьогорічній презентації смолоскипівської антології критики ХХ століття, яку якраз Віра Агеєва й упорядкувала, учасники трохи порушували проблему критики, якої в нас типу нема. Тоді Віра Агеєва сказала, що раз ми здобулися на таких грубий том першокласних літературознавчих праць, то, мабуть, не такі наші справи й кепські. Далі літературознавці згадували, кого з критиків кожен вважає еталоном - пролунали, зокрема, імена Юрія Шереха, Соломії Павличко. Вгадайте, кого назвала Тетяна Трофименко? Правильно: Віру Агеєву. І то було щиро, і я можу зрозуміти, чому. Я це розумію ще від часу прочитання "Мистецтва рівноваги" про Максима Рильського, "Поетики парадокса" про Віктора Петрова, "Поетеси зламу століть" про Лесю Українку, "Апології модерну". Тепер ось додаю до списку ще й "Дороги і середохрестя".
