Дзвін вечірнього дзвона
Тут в глушині не чути.
Сутінки.
Церква була старезною. Не старою, не давньою, а саме старезною, прадідною, предковічною. Здавалося, що дуже давно, вочевидь ще до первісних людей і прадавніх богів, які ходили по Землі, народжувалися і помирали на ній, боролися й перемагали одні одних, ще до створення світу і вигнання з Раю, Слава Господу Богу нашому Ісусу Христу і нині, і прісно, і навіки віків амінь, у цій церкві оселилася старість, увійшла на часинку послухати недільної проповіді й зачарована навколишньою благодаттю вирішила залишилася тут назавжди.
Невисока будівля мала типову тричастинну композицію характерну для української дерев’яної архітектури 17 століття і являла собою трьохнавну зрубну споруду, до складу якої входили, як припускав собі подумки Онисим, вівтар, власне церква і нартекс або притвор, де у давнину стояли оглашенні і покаянні, при цьому нартекс у західній стороні відзначав собою головний вхід, був найвищим і мав на собі дзвіницю, вкриту невеличкою банею. Бічного входу з того боку, з котрого підходив Онисим видно не було і, таким чином, він міг знаходитися або з іншого боку церкви, або й бути відсутнім зовсім. Центральна нава була також перекрита ширшою, але нижчою за дзвіницю, банею, а півциркульна апсида на східній стороні будівлі, вочевидь, тримала у собі вівтар. Бляха на обох банях, яка колись золотіла у світлі сонця, вже давно потьмяніла, а місцями й поодпадала, залишивши по собі, як спогад про колишню красу, зчорніло - жовті плями жерсті, що були хаотично розкидані у невисокій весняній траві і тьмяно виблискували у світлі місяця
Обвітрені й висохлі стіни були зроблені з дерева, яке з часом почорніло й потріскалося так, що будь-який подих вітру примушував наскрізь поточену шашелем будівлю хитатися з боку на бік, а пощерблені й трухляві, ще старші за церкву дошки, з яких її було складено і які, мабуть, не знали ніколи цвяхів, тужливо й безнадійно скрипіли й жалілися на невдячну старість. Білила, котрими колись була побілена, майже змилися дощами і нагадували про себе лише у щілинах. Багатьох дошок не вистачало, бо вони чи потріскалися, чи погнили й повідпадали.
За роки церква, мов наречена у шати, вбралася зеленим мохом і тепер, трохи скривившись од віку, понуро стояла майже на самому вершечку невисокої гори, завбачливо збудована не на самому белебні, а трохи нижче схилом ближче до моря, так, що якраз верхівка гори й захищала будівлю від сильних вітрів. Протягом сотень років море, коли спокійне, а коли й бурхливе, потроху, піщинка за піщинкою підмило колишню могутність гори, доруйнувало цей схил майже до самої церкви й утворило з нього глибокі урвища та провалля, із величезними глинищами та глейовищами, над якими плескотіла шумна вода і завдяки яким мешканці навколишніх сіл завжди мали чим обмазати або побілити хату. Інший, протилежний від церкви і невидимий звідси схил майже досередини заріс білими чепурними хатками, які, потроху потопаючи й ховаючись у садках, сповзали ним аж до підніжжя, а далі за селом виднілися неозорі луги, поміж якими мерехтіли та виблискували нічними вогниками інші далекі села.
А над усією цією благодаттю з самого вечора світилося, зоріло й радувалось небо, бо ж святий і великий день був сьогодні: Христос Ся Воскресає! Сього вечора у кожній хаті горіла під образами лампадка і був накритий білою скатертиною стіл, на якому стояв кошик з обов’язковою паскою, вже наготованою до посвячення. Діти і старші люди, котрі не йшли на Всенощну і залишалися вдома, не лягали спати, щоб нечиста сила не наснилася й не гасили світло, щоби горіло всю ніч, бо янголи над селом літають.
Дзвін на дзвіниці церкви самотньо бомкав: якраз читалися Діяння Святих Апостолів. Гучна луна дзвону розносилася вітром понад горою, трохи стихала, а потім розвіювалась надвоє, і одна хвиля йшла понад морем за небокрай, а інша вертала на село, віддзеркалювалася у пахощах садків, і поверталася, разом із білими пелюстками яблунь та вишень знизу аж сюди на верхівку гори, поступово зникаючи у надвечірньому присмеркові.
Весна буяла красою, була мов дівчина, молодою й усміхненою, багатообіцяючою й ніжною. Дні стояли теплими, а вночі на землю нерідко спадали весняні приморозки. Великдень у цьому році припав на кінець квітня, коли навкруги дзвенів пташиний спів, коли все навколо оживало і цвіло, коли серце і душа наповнювалися безмежною радістю від навколишньої краси. Сьогодні ще з обіду маленькі білі хмарки ширяли по небу, а сонце, не встигаючи визирнути з-за однієї одразу ж ховалося за іншою. Коли ж на село спав вечір, будь-який рух у небі припинився. Хмарки поховалися вусібіч, а сонце, немов втомилося боротися за чистий шматочок неба, налилося соком, почервоніло й повільно опустилося до небокраю кудись за море, залишивши собі на зміну величезну темно-синю хмару з того боку, що закрила собою обрій і поєднала темне, рясно всипане зорями небо із такою ж темною водою. Десь там за небосхилом вітер кидав зливу на море, воду на воду, немов перевіряючи, хто з них сильніший, а сильна гроза аж сюди нагадувала про себе тихим невдоволеним муркотінням грому, проте тут на горі було майже тихо. Лише повітря пахло озоном, а далекі спалахи блискавиць, що зливалися над обрієм в одне суцільне джерело світла, висвітлювали усе крайнебо білим вогнем.
Вдома Онисим не схотів палити свічку, навпомацки одягнувся-взувся, відшукав свої торбу й парасолю і вирушив у путь. Якнайкоротшим шляхом він дійшов до околиці села, за крайньою хатою звернув ліворуч, і вуличка одразу ж почала підійматися схилом угору, повз невеличкий лісок з правого боку і скособочені хати, що дерлися нагору уздовж стежки, з лівого.
Од Верболозівки до Городища було усього кілометрів десять ходу. Пішки Онисим дійшов би ще задовго до світанку, якби не трапилася оказія, а саме на початку підйому маленький камінець, що сховався у траві, котрою поросла стежка, заліз через дірку в сандаліях і таки добре, до крові проколов п’яту. Тепер вона, хоч Онисим і перемотав її хусткою, боліла з кожним кроком, тож він змушений був ступати правою на повну, а лівою ногою на носок і так, шкутильгаючи, все ж добиратися куди йому треба було. Це досить добре сповільнювало подорож, і тепер, як не збирався Онисим потрапити в Городище до півночі, вже відчував, що запізнюється, бо ж уже була майже північ, і тримав напоготові надію дістатися туди хоч би до світанку. Добирався він на великодню гостину до знайомого дячка, старого друзяки по церковній колегії Андрія Грабовського, котрий за тимчасової відсутності надісланого єпархією священика, проводив служби у Городищенській церкві.
Доріг, відверто кажучи, у Онисима було дві або, навіть, три. Одна ішла попід горою, уздовж самого підніжжя, якраз тими селами й садками, пах од яких долинав разом із вітром аж сюди на верхівку, обминала гору праворуч, крутилася поміж гайками та лісосмугами і так низом потрапляла до Городища. Інша одразу од Верболозівки лізла схилом угору, видиралась на верхівку, а потім майже понад самою кручею, то відхиляючись від неї, то знов повертаючись, іноді обриваючись урвищами донизу, а тоді знову з’являючись, довгим узвозом спускалася до самого Городища. Зрідка од стежки утворювалися відгалуження, якими люди у спекотні й не дуже дні більш гладкими і пологішими місцями спускалися униз, до вузеньких клаптиків піску біля моря.
Була ще одна стежка, що у вигляді довгої коси обминала гору з боку моря і була насипана з величезного каміння жителями навколишніх сіл, з тою метою, щоби море менше руйнувало схил. Проте це не помагало, а тільки сповільнювало процес руйнування, і коли на морі був шторм хвилі, несамовито й затято билися об кам’яний насип, розбиваючись на незліченні міріади бризок, перекочувалися через нього, а, стікаючи назад у море, поступово захоплювали з собою шматочки схилу.
Онисиму подобалося споглядати море згори, і тому він завжди обирав горішню стежку, яка була мальовничішою й розлогішою, більш вільною для душі, й слалася по весняній молодій траві, так, як і його думки: повільно і плавно, вихиляючись із боку на бік, як собі сама хотіла. І хоча люди й не радили ходити вночі через гору, не пояснюючи проте чому, він просто любив бродити цим краєм, і зараз неквапом прошкував до Городища, вже трохи менше накульгуючи, бо ж нога стала заспокоюватися, і так само неквапом обмислюючи усе, що траплялося на очі.
Думалося про щось вивищене, неземне і благочестиве. Гадки одна за одною бігли од землі далі й далі вгору, сповнюючи Онисима вищості й благодаті, і хоча розум у такий день і не повинен був відволікатися від праведного, навіть у святих розмислах про Бога й усесвітню гармонію зринали гріховні помисли, бо ж і нечистий якраз у цей день літав разом із янголами понад Землею. Розмірковував про те, що є Господь, яким чином і чому вивищується він над гріхом усесвітнім, про зв'язок Великодня із весняним рівноденням, чому цей день святкується за місячним календарем і не сходиться із календарем сонячним, про те, чому прощення, що було обіцяне Сином Божим Ісусом Христом усім без винятку, за роки розвитку Церкви Православної обросло багатьма обмеженнями, а відтак Церква почала суперечити тому, хто якраз і був втіленою Істиною і Життям.
Думав Онисим і на свою улюблену тему, бо ж десь глибоко у душі був таки подорожнім і любив подорожувати, про людські дороги та стежки, а водночас і про людське життя: про те, хто їх прокладає, яким чином вони утворюються, чому стеляться саме в тому напрямку, а не в іншому, де й чому закінчуються. Отак без поспіху подорожуючи й міркуючи, прислуховуючись до великодніх дзвонів у вечірніх сутінках і намагаючись збагнути, чи ще колись він почує їх чи ні, Онисим, немов би, ставав частиною природи, частиною далекого дощу, грому й блискавиць, чистою, вільною й самостійною енергією, мов та душа, що після смерті покидає тіло й поривається летіти далі, жити незалежно від нього, насолоджується і боїться одночасно.
Думки в голові Онисима мішалися з вигадками та припущеннями й усе більше за владнованістю своєю починали нагадувати циганський табір, а впорядкувати такий безлад можна було тільки молитвою. Він уже зібрався прочитати її, як ці наміри перервало звичайнісіньке бурчання в животі, що немов відповіло далеким громовицям, і Онисим згадав про голод. Він уже давно не згадував, чому його навчали у молодості, а тому увесь Великий Піст їв усе, що душа бажала, у тому числі й скоромне: м’ясо, молоко, яйця, проте останній Страсний Тиждень взявся за розум і суворо говів, добровільно прийнявши на себе піст і молитву. Гріх було не сповідатися, гріх було відкладати наостанок, проте Онисим ще сподівався попросити прощення, а Господь мудрий усе бачить і все прощає.
Онисим неодноразово ходив горішньою стежкою, проте раніше чомусь цієї церкви тут не бачив. Як і звідки вона з’явилася, а зважаючи на її вік була вона тут уже дуже давно, він боявся навіть припустити. Жодний промінчик світла не освітлював будівлю ні ззовні, ні зсередини. Десь у глибині церкви горіли декілька свічок, час від часу кидаючи на закіптюжені вікна чиїсь покручені, вироджені й полохливі тіні. Дивною була відсутність на банях православних хрестів, проте Онисим знав, або, зважаючи на те, що у цьому світі людина нічого знати не може, тільки Бог, вірив, що все на світі знаходить своє пояснення, аж до найостанніших питань, котрі будуть вирішені на Страшному Суді. Двері притвору були прочинені настіж. Онисим здалеку перехрестився : «Слава Отцю і Сину і Святому Духу. Амінь», а потім зійшов зі стежки, з острахом підійшов ближче, і, сховавшись за однією із стулок прочинених дверей, зазирнув досередини.
Люду в церкві майже не було. Тільки десь ліворуч біля дверей щось тихо шаруділо і дзенькало раз-по-раз, а ближче до вівтаря навколо священика, одягнутого у святковий богослужбовий одяг: підризник, поручі, єпитрахиль і фелон купчилися десятка півтора імлистих темних постатей, усі як один одягнуті у довжелезні чорні корзна до самих п’ят із величезними каптурами, що вкривали постатям голови й широкими складками звисали на плечі. Це знов здивувало і ще більше зацікавило Онисима, бо ж покривати голови у церкві треба було жінкам, а плащі, вочевидь, були чоловічі. Увесь притч церкви, судячи з усього, складався із священика і одної півчої, котра стояла трохи осторонь, ближче до правого криласу і була одягнута у таке ж корзно і з каптуром на голові.
Онисим прислухався. Служба велася за православним чином старослов’янською мовою, тільки текст і порядок богослужіння мав деякі відхилення від канонічного, і по всій церкві чомусь ніде не було видно жодного, хоч малесенького хреста. Замість Всенощної, з усіма необхідними славослів’ями та акафістами велася Літургія Василя Великого, котра зазвичай проводилася у Велику Суботу. Батюшка, повернутий до пастви спиною, стояв за аналоєм, на якому лежало розкрите Євангеліє, і молився, вже вкотре прохаючи прощення своїх гріхів, так тихо, що не можна було розібрати слів.
Свічок горіло небагато. Дві біля самого вівтаря з обох боків освітлювали простір яким походжав батюшка і три горіло на різьбленому дерев’яному панікадилі, що звисало з центру купола, котрий і вкривав простір власне церкви. Початковий одноярусний дерев’яний іконостас, котрий розділяв собою вівтар і середню частину церкви, і, мабуть, колись був прикрашений мереживом позолоченої різьби, зараз втілював собою старість. Різьба його блищала одними іскрами, золото місцями поодпадало, місцями почорніло, низьке поруччя жовтої міді перед вівтарем потьмяніло, і навіть чорні лики святих похмуро дивилися із стін на прихожан.
Онисим тричі перехрестився: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного» й увійшов досередини. На низькому похилому склепінні церкви була зображена Свята Трійця у старовинному, канонічному зображенні, у вигляді трьох янголів. Ладаном зовсім не пахло, бо ж, мабуть, не відправлялося вже дуже давно.
Як він і думав, за дверима ліворуч стояв невеличкий столик, за яким сиділа стара згорблена бабця у такому ж чорному плащі, з каптуром на голові й продавала свічки. У напівтемряві храму вона схилилася майже до самого столу, возила по ньому краєчком відлоги й звисаючими пасмами довгого сизого волосся, і, раз-по-раз дзенькаючи, перебирала монети на тарілці. У самому притворі купчилася майже суцільна темрява, тому Онисим не став придивлятися до її обличчя, бо відчув себе якось ніяково, а тільки нахилився до каптура, туди де у старенької було ліве вухо й прошепотів:
- Де тут можна купити свічок?
- Свічки не продаються - вони горять ,- тихо і зовсім непоштиво відповіла бабця, старечим і скрипучим, а водночас якимось ламким, мов у юнаків, що не досягли ще зрілого віку, голосом, котрий звучав, зриваючись спочатку на фальцет, а потім знов переходячи на бас, як у поважних дядьків.
Ніхто із парафіян чомусь не звернув жодної уваги на її відповідь, немов би так і треба було, і тільки священик, котрий уже почав читати з Євангеліє, на дещицю повернув голову ліворуч і краєм ока поглянув назад.
- Тихше бабусю. Що це за церква ?- знов зашепотів Онисим, не підводячись від столу.
- Наша ,- старенька прошепотіла вже тихше, майже пошепки.
- Якого толку ?
- Нашого толку.
- А якого ви толку? Православні?
Бабця просто промовчала, продовжуючи дзенькати грішми.
- То як же я можу поставити свічку? - знову питально прошепотів Онисим.
- Тут не ставлять свічки.
- Але ж деякі стоять.
- Людям сюди не можна заходити ,- стара нахилилася ще нижче над столом і стала швидше дзвеніти грішми.
- Чому?
- Бо не можна.
- То чому ж?
- Бо ви не повинні бути тут ,- і бабця, зсипавши усі гроші з тарілки собі на долоню, одвернулася до стіни.
Зненацька із правого криласу завила півча. Саме завила гидким і скрипучим голосом, схожим на голос бабусі, неголосну і дивну молитву, жорстоко спотворюючи слова й цілком перебріхуючи мелодію та гармонію. Онисим, хоч і не зміг розібрати жодного слова, зазначив собі подумки, що молитва не входила до числа канонізованих, бо ж склади молитовників і для мирян і для священнослужителів ще з часів навчання знав майже напам’ять. Почувши півчу, усі парафіяни, як один, раптом почали одночасно похитуватися з боку на бік і тихенько їй підвивати. Від того виття у Онисима мурашки побігли поза шкірою, проте він стримав свій страх і зробив ще одну спробу розпитати про все. Для цього він підійшов ближче до амвону, став трохи позаду і ліворуч до найближчої крайньої постаті й запитав:
- Чого вона просить?
- Спасіння, як усі ми, та й ви, мабуть…- глухо відповіла постать.
Так само, як і почала, півча раптово змовкла, а панотець тим часом заклав сторінку, закрив Євангеліє , вийшов на підвищення перед царськими ворітьми, став обличчям до пастви і голосно та урочисто промовив:
- Христос Воскрес !!!
- Воістину Воскрес !!!- дикими голосами відповіла йому паства.
***
Парафіяни співали Символ Віри:
«Вірую у єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, видимим же всім й невидимим…»
Благочиний, здається, завершив проскомідію або підготовчу частину і перейшов до літургії оглашенних. Зблизька освітлений мерехтливим світлом свічок, панотець виглядав тихим сивобородим дідусем із добрим та лагідним обличчям. Служив він з тією смиренною урочистістю, котра завжди так велично та заспокійливо діє на душі віруючих. І хоча у день Великої Суботи Літургія Василя Великого зазвичай поєднується з Вечернею, із її обов’язковим читанням паремій та літургійних Апостола і Євангелія, уся служба була дивним чином попереплутувана. Після Символу Віри, котрий повинен був співатися набагато пізніше на літургії вірних, священик промовив: «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, янголи співають на небесах, і нас на землі дозволь чистим серцем тебе славити», а потім голосно та велично став молитися про вищий мир і спасіння душ, про усіх безтілесних істот під нами і над нами, про воїнство, плаваючих і подорожніх, про люблячих і тих, що нас ненавидять.
У відповідь йому уся паства, у тому числі й Онисимів співрозмовник, котрий більше не відповідав на жодне із запитань (що це за церква? якого віросповідання? хто ви такі?), тричі проспівала тропар: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть поправ і сущим у гробах живіт дарував!» і продовжила далі мовчки й ритмічно у лад до слів молитви похитуватися з боку на бік. Онисим намагаючись рухатися тихо відійшов від купки хитких постатей і став біля стіни.
Закінчивши молитися священик поважно поклав на груди хреста й почав казання:
«Браття і сестри мої, дослухаємося до Слова Божого, і просвітімося торжеством цього дня, і обіймімо одне одного, і простімо одне одному все заради Воскресіння Господнього. Великдень дає надію через віру у Воскресіння Христове, дотримання його заповідей воскреснути для життя вічного. Цієї ночі я завжди читаю вам свідоцтво про вигнання Ісусом Христом бісів. Прислухайтеся ж уважніше до нього.
Коли вийшов Христос із човна на берег, зустрів його чоловік, що був одержимий бісами. Він побачив Ісуса здалеку, прибіг, упав перед Ним і закричав: «Що тобі до нас Ісусе, Син Бога Всевишнього, прийшов ти раніше часу мучити нас.» І коли Ісус запитав його ім’я, той відповів: «Легіон», тому що багато бісів увійшло у нього. Поряд на горі паслося велике стадо свиней, і біси просили Його, щоб дозволив їм увійти у них, і сталося так. І вийшли біси з людини і увійшли у свиней, і кинулося стадо із кручі у море й потонуло.
Передбачаючи, що багатьох із вас, ця історія зачепить за живе, прошу вас, браття і сестри, не давати волю тому злу, яке глибоко вкоренилося у кожному з вас. Тільки учора, тільки сьогодні увечері ви вийшли із пекла, і коли прокидали його багато разів настановляли самі себе, щоби туди не повертатися, а проте більшість із вас знову опиниться там через власну непокору і гординю. Не докоряйте ж нікому окрім себе самих.»
Уже на початку проповіді Онисим майже остаточно перестав розуміти, що діється. Священик продовжував:
«Як сказано у Діяннях Святих Апостолів диявол уже був переможений Ісусом Христом, і відтоді він повністю підвладний Богу, а, відповідно, і ви також підвладні Йому. «Прийдіть до мене» ,- говорить вам Господь ,- Якщо будуть ваші гріхи, як багряне – як сніг вибілю.» І Христос каже: «Я є воскресіння і життя, і той, хто вірить у Мене, якщо й помре, оживе.»
Як каже Апостол Іоанн Богослов, Бог обіцяв завжди відповідати на наші молитви, якщо ми молимося, відповідно до Його волі. Він повелів нам любити самих себе і дивитися на себе Його очима. Брати і сестри мої, якщо ви не любите Бога, то ви не пізнали його, тому що Бог є любов. Давайте ж будемо ж любити одне одного, тому що любов од Бога і кожен, хто любить, народжений од Бога і знає Бога, а це у деякій мірі стосується й вас.»
Панотець змовк, і з його сумних очей скотилася самотня сльоза, проте він опанував себе і продовжив підвищуючи голос.
«Проте більшість із вас не можуть побороти власну гординю, і тому вам необхідно прийняти Ісуса Христа, як свого Господа і Спасителя, і покаятися у гріхах своїх, що є необхідною умовою прощення. «А в Господа Бога нашого милосердя і пробачення, бо ми пішли проти нього і не слухали голосу Господа Бога нашого.» Це про вас пророк Даниїл.
Сповідайтеся Господові, який є благий, і знайте, що немає такого гріха, якого не міг би Він пробачити. Ви можете позбавити себе прощення тільки відмовою від Нього. Вибір за вами. Бог обіцяв, і Він дотримується своїх обіцянок. Як казав Неємія, син Ахаліїн: «Бог, котрий любить прощати, благий і милосердий, довготерпеливий і багатомилостивий.»
Онисима всього аж тіпало, а голос священика підіймався все вище й вище і не було йому меж і він уже гучно лунав понад склепінням церкви, усе натхненніше проповідуючи до пастви:
«Отже, хто у Христі, той нова твар, старе пройшло, і тепер усе нове, тож ідіть у світ, кайтеся у гріхах своїх, і не робіть нових, бо ви нові, ще не світлі, проте вже й не темні, і нехай цей світ стане вашим чистилищем. Прощаються раби і слуги Господні. Прощаються гріхи ваші. Прости Господь нас грішних і освіти своєю благодаттю.»
Священик несподівано змовк і в церкві постала тиша. Панотець опустив руку, якою до того безперестанку хрестив себе й паству, і взявся обома руками за мідне поруччя перед вівтарем. Потім набрав повітря в легені, немов збираючись продовжувати казання, а натомість стишив голос майже до шепотіння і тихо, немов сам до себе, промовив: «Оглашенні вийдіть.»
Миттєво страшенний вітер вихором здійнявся у церкві. Усі свічки згасли, царські ворота розчинилися, завіса лопотіла, стулки дверей майже позривало з петель. Скло, котре ледь-ледь трималося у рамах, порозліталося на скалки і кружляло у повітрі гострим шматтям, що погрозливо виблискувало у світлі місяця. Корзна на темних постатях надувалися й шелестіли, і хоч як вони не намагалися притримували поли та каптури з-під них то там, то там у жахливій темряві зненацька випиналися то ратиці, то хвіст, то краєчок чорного крила.
Страшна думка сяйнула Онисимові: «Це ж чорти…», і розвилася далі: «Вони всі нечисті…» Його коліна підігнулися, і він, маючи певність, що вже не вийде звідси живим, сповз по стіні на підлогу й почав затято хрестити себе шепочучи всі підряд слова та уривки молитов, котрі спливали йому в голові.
Зненацька у майже цілковитій темряві Онисим побачив, як низ постатей, поли плащів та ратиці, почали перетворюватися на дим. Хоча голови й руки, якщо їх можна було так назвати, ще трималися на місці, нижні частини постатей, немов би пластами, починали спочатку тоненькими війками, а потім вже грубішими сталками й товстими чорними мотузами звіюватися кудись убік. У повітрі поширився сморід сірки і відчуття замогильного холоду. А тим часом темні корзна уже повністю перетворилися на густий чорний дим, котрий товстим змієм кольору сажі літав простором церкви, утворюючи неймовірні кільця та спіралі, не підкоряючись вихору, чіпляючись за стіни та стелю, не бажаючи зникати, проте, нарешті, вивіювався крізь двері за вітром назовні і зникав у тьмі.
Так само, як і почався, вітер раптово стих. Священик відпустив поруччя і тричі перехрестився. Окрім нього й Онисима в церкві не залишилося нікого. Усі парафіяни зникли, залишивши по собі вибиті шибки, виламані двері, перекинутий аналой і розсипану жменю дріб’язкових монет на підлозі.
***
- Христос Воскрес, брате ,- священик підійшов до Онисима, котрий усе ще сидів на підлозі й допоміг йому піднятися ,- ми залишимо літургію вірних непрочитаною, нехай уже Бог пробачить нам цей гріх, хоча моя служба ніколи не була канонічною.
- Воістину Воскрес.
Онисимові ще підгиналися й трусилися від страху коліна, проте він, спираючись на руку панотця, вийшов разом із ним з церкви.
- Мабуть Господь привів тебе сюди, бо за довгі роки, відколи служу, я не бачив тут жодної живої душі.
- Що це за місце святий отче?
- Церква.
- Яка ж церква, як тут нечисті?
- Зверни увагу, брате, що з часів Стародавньої Греції слово «церква» означало викликаних осіб або їх зібрання, і зовсім не мало на увазі їхню гріховність.
Вони обійшли довкола церкви, аж до зовнішньої стіни вівтаря. Там дідусь посадив Онисима біля стіни просто на траву, а сам залишився стояти. Небо звільнилось від хмар і вкрилося нескінченими блискітками зірочок. Нічна прохолода зникала услід за хмарами з потроху сіріючого обрію.
Дзвони над ближніми й далекими селами виспівували велику радість: «Христос Воскрес!» Райські ворота були відчинені й ці слова гриміли у цілому світі, на небі і, навіть, у пеклі. Увесь люд: старі й малі, жінки й чоловіки не спав, чекаючи цієї радості. Виймали із шаф та скринь найкращий одяг, брали кошики із пасками, брали дітей, намагаючись не залишати нікого удома, і рухалися довгими ланцюжками з вогників ярами й видолинками, пішки й возами до церков. Онисим потроху заспокоювався.
- Що це за церква?
- Не знаю, брате. Та й десь же їм треба це робити.
- Що робити?
- Служити Господу Нашому.
- Невже можна проводити для них службу ?
- А хто ж вони є, як не колишні раби і слуги Господні?
- Як можуть такі служити Господові?
- Невже Бог заборонив комусь приходити до нього з молитвою?
- Чому вони таке роблять?
- Якщо ви не хочете підкоритися істині, ви ніколи її не дізнаєтеся. Якщо ви не хочете іти до світла, ви ніколи його не побачите. Євангеліє від Іоанна, брате. Можливо вони просто хочуть побачити світло, як і всі ми.
- Хто ви такий?
- Подорожній, як і ти. Випадково зайшов сюди погрітися на різдво і залишився.
- То ви священик чи ні?
- Якщо вважати священика особою, освяченою Божою Благодаттю для здійснення таїнств, то, мабуть, ні, бо не знаю, чи була це благодать, чи прокляття.
Онисим на хвилину замовк, а тоді знову спитав:
- Чому ви це робите?
Хіба ж не Господь вустами Апостола Марка сказав: «Ідіть по світові і проповідуйте Євангеліє усілякій тварі.». А можливо мені просто їх шкода. Зрозумій, брате, що як би ми не намагалися переконати їх, нас, не зрозуміють, бо ми кидаємо слова, мов у притчі, на кам’яний грунт. Треба молитися за них, бо молитва багато може. Біблія каже: «Моліться і Господь покличе невірних.» Навіть на літургії промовляється: «Вірні за оглашенних помолимося, нехай Господь помилує їх і огласить їх словом істини.» От і молися.
- Але ж чи заслуговують вони на спасіння?
- Вони намагаються його заслужити, а це вже добре. Змириться народ Мій, і будуть молитися, і шукатимуть обличчя мого, і повернуться від поганих шляхів своїх, а Я почую з неба і пробачу гріхи їхні.
- Отримав хтось із них спасіння при вас?
- Бог не дав мені побачити таке, але це ж може статися при тобі. Господь, і не відповідаючи, є відповіддю.
- Що означає при мені?
- Ти залишишся замість мене. Все, що є у церкві, усе, що набув протягом життя, залишаю тобі. Требник, Служебник, Євангеліє, одяг.
- Я не можу це робити.
- Чому не можеш. Служби згадаєш-розбереш по книжках, а що не розбереш, те Бог дасть. Головне ж не служба, а спасіння. І чи ж не є вони також заблудлими душами, котрим потрібен пастир?
- А як же ви?
- Мені настав час відходити.
Священик повернувся й побрів назад до входу в церкву.
- Куди відходити? Не треба ,- Онисим повернув голову за ним.
- Не тобі це вирішувати, брате.
На порозі дідусь зупинився на хвильку, немов щось згадуючи, і ввійшов до середини, а вже переступаючи поріг промовив:
- Чи ж ти не знаєш, що хто помирає у Великдень, іде просто у рай.
Тричі ударив дзвін на дзвіниці. Онисим ліг горілиць на траву, розкинув убік руки, заплющив очі і вже не побачив, як важкі дерев’яні двері самі собою зачинилися, і церква, поступово прозорішаючи й коливаючись мов марево, розчинилася у повітрі.
Великодні церковні дзвони продовжували скликати людей до храмів на урочисті богослужіння. Співали ангели на небі, під церковними дзвонами співали хори, що звеличували Творця, усе радувалося на небі і на землі. Онисим усією душею відчував цю радість і вже був упевнений, що повернеться сюди через рік.
А коли розплющив очі й подивився на схід побачив, як над морем сходило сонце. Воно також раділо Великодню – святу Воскресіння, святу перемоги Життя на Смертю й Добра над Злом. Сонце гуляло й вигравало усьому світові свою власну, нікому не зрозумілу, але всім без винятку приємну музику, проповідуючи обіцянки Спасіння, Добра і Любові, Вічної Любові в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу, навіки віків, Амінь.
«Ти віруєш, що Бог один: добре робиш; і біси вірують і тремтять.»
Соборне послання Святого Апостола Іакова 2:19
«І просили вони (біси), щоби не велів їм іти до безодні.»
