«Весь світ складається з двох натур:
одна видима, інша невидима.
Видима називається твар,
а невидима – Бог.»
(Григорій Сковорода)
У сутінкові епохи особливо яскраво світять людські постаті. Не сприймайте це як аксіому і доведену закономірність. Це констатація факту. Я маю на увазі саме сутінкові епохи, а не «темні віки» (в існуванні яких я сумніваюсь, принаймні для таких країн як Ірландія та Китай). Хоча справді бувають епохи ночі - коли хоч околи виколи - тьма. Тоді світи - не світи... Тоді ховаються в печери, а світло ліхтариків сприймають як відсвіти пожеж. Але я не про них. Я про сутінки. Або ранкові - перед світанком, або вечірні - перед тьмою. XVIII століття було саме епохою сутінок. Сутінок бароко. Це химерне і надлишково естетизоване століття сприймають іноді як самодостатнє. Як окремішнє. Але насправді то було довершення ренесансу. Вже навіть не пізній, а пост. Постренесанс. Квазі. Хоча, ні. Квазіренесанс настав пізніше - в епоху ампір. Бароко було епохою світлою. Епохою надій і мрій про ідеальне місто. Ампір, зрештою, теж - античність і пізню Римську імперію малювали тоді виключно світлими фарбами. Франсіско-Хосе де Гойя був тоді анахронізмом - саме звідти - з сутінок. Доскіпливий читач одразу спита: «І що ж це за сутінки, фантазійний авторе, вечірні чи ранкові?» І ті, і інші, читальнику! Точніше не ті, і не інші.... Це були сутінки затемнення. Тільки не треба одразу заперечувати: мовляв, епоха просвітництва, яке ще затемнення, це в автора в голові затемнення, а це епоха Вольтера, Руссо, Ліннея та Свіфта. Ви мене не зрозуміли. Це були сутінки мислення і світосприймання. Світ почали сприймати спрощено - як механізм, машину. Механіка звелась до абсолюту. Світ і Всесвіт сприймався як величезний механічний годинник, де все було розкладено по поличках, і лишалось тільки це все класифікувати. Машина стала мірилом і суддею: хронометр і гільйотина. Якщо хтось і говорив про загадку і таємницю, то хіба граф Каліостро, що ні сам в це не вірив, ні його слухачі, що сприймали це як розвагу, а не як пошук істини. Все вже відомо і відкрито, матерія вічна, Бог - це провидіння, система евклідової математики. (Це в кращому випадку, інколи пантеїзм як забава інтелектуалів, частіше повний атеїзм). Так сприймали світ. Велика французька революція не тільки поставила крапку на цьому світогляді, але і показала, що все насправді не так - все те так просто і не так однозначно.
І серед цих сутінок бароко, аристократизму, феодалізму, механіцизму і просто епохи зневіри (о, як це відчув Джонатан Свіфт! Саме за це його і недолюблює багато хто в Ірландії!) були постаті, що пливли проти течії. Що протиставили духу механіки глибину філософії, теології, таємницю світобудови, справжню красу тексту. Я про Григорія Сковороду. Цього самотнього генія.
Григорій Сковорода - це був перший у світовій філософії мислитель тексту. Для його попередників текст був засобом, а не метою, способом виразити щось, іноді навіть способом заперечити текст як самодостатність (як у Вольтера), іноді сходами до над завдань (як у Томи Аквінського). Текст як самоцінність був не у філософських, а в сакральних творах. Не дарма ж Конфуцій не писав власних творів, а тільки збирав твори давнини - він розумів небезпеку сакралізації тексту. І хотів сакральності для інших текстів, але не для своїх. У Григорія Сковороди текст філософських творів не сакральний. Текст стає самодостатнім світом. Так само і давні сакральні тексти він розглядає як самодостатній світ - мету, а не засіб. Він бачив три світи - світ речей, світ ідей і світ тексту. У третьому світі він жив і почував себе там досить комфортно. Настільки комфортно, що світ речей ставав йому непотрібен, а в світі ідей він шукав лише інструменти для тексту.
Творчість Григорія Сковороди – цього вічно невчасного філософа, вічно недоречного для будь якої епохи – не тільки для своєї, дослідники розглядали виключно в контексті і в просторі землі яка цього дивовижного генія породила, по якій він ходив, обережно торкаючись ногами земного пилу, і яка його знову прийняла – пішов він у цю землю як колись пішов у добровільне вигнання від суєтності і гріхів мирських – світу марнотного сього. Але Григорій Сковорода мислитель не регіонального масштабу як Конфуцій чи Лао Цзи, він людина космічна, людина і громадянин Всесвіту в кращому розумінні цього поняття. У його генії, звісно, відчувається колорит замріяних степів та сумного Борисфену, але мислив він про вічне і нескінченне. Але це якось важко усвідомлюють як українські дослідники його творчості так і закордонні. Бо для українських – «він наш» і бачать у ньому мислителя у садочку Богом забутого хутора Слобожанщини, а іноземні – екзотичного посланця незнаної зачарованої країни. І це суттєво заважало розуміти ідеї цього мислителя – він зірка філософії світового контексту, один з найбільш освічених мислителів епохи, тонкий знавець латинської і давньогрецької мов і філософій, Європа для нього була не континентом, а частиною середовища буття.
Це щодо простору. Щодо часу – тут тенденції протилежні. Григорія Сковороду розглядають окремо від епохи – позачасово, що теж часто заважає розуміти його думки. А жив він у надзвичайно цікаву епоху, в першу чергу в духовному контексті. Я би назвав цю епоху «сутінками бароко». Ренесанс болісно довершувався. І це відчувалося всюди: і в країні неяскравих кольорів - Голяндії, і в гоноровій Англії, що жила передчуттям епохи пару (їй було тісно в світі механіки), і в країні вічного прикордоння - Угорщині, і навіть в темному Китаї, де свого ренесансу не було і не могло бути, бо античність ніколи не закінчувалась, а спроба європейського ренесансу завершилась катастрофою. В Україні це відчувалося особливо гостро: стара барокова Україна гинула на очах, про нову годі було мріяти, та й ніхто не здогадувався, що йде епоха пару та електрики, хоча всі передчували, навіть Карл Лінней - цей останній апологет механіцизму в натурфілософії. Ламарк уже стукав у двері, але вони були зачинені. У ось у цей час суцільної механіки, у цей час суцільних сутінок - від колишнього Нового Амстердаму і знервованої Ліми до солоної тайфунової Формози, у цей час атеїзму та ритуалізації релігії, у цей час коли Бог вважався сукупність математичних формул, що виражали юридичні закони, у цей час по землі ходив теолог і теософ. І то не як зразок анахронізму чи уламок минулого, а сучасний теософ. Бароко марно шукало Бога десь по нетрях деїзму та прагматизму і закономірно дійшло до атеїзму Вольтера. Григорій Сковорода Бога знайшов. І не тільки у собі - це було б надто просто. Він знайшов його у Всесвіті. Як нематеріальну творчу компоненту. Як основу одного трьох частин Світу, де оця матерія - яку вже почали мислити як вічну і всюдисущу субстанцію була лише частиною одної з частин світу, але не новим божеством.
