Отець «Нікон» натрудив своє єдине око, а ще ж не минуло й трьох днів, як ми приїхали на практику збирати фольклор. Дніпро з Чернечої гори – клац! Заспаний вуж на камінні – клац! Ноги в піску, маки у пшениці, лісові нетрі, книжка у траві – клац! клац! клац! Зонька фотографувала всі дрібниці нашого тимчасового гуртожитського побуту – сходинки, старі двері й шафки, дзеркала, книжки, ягоди, крихти на столі. І тільки ми лишалися поза увагою отця «Нікона».
- Це так банально – погляди просто в об’єктив, випростані постаті, імітована радість. Живі світлини значно дорожчі й природніші! У світлині має бути недомовленість, інтрига – поворот голови, профіль, погляд убік, спущена бретелька з плеча, але не тупий позирк просто у вічі! А ще – дрібниці, дрібниці, дрібниці! Вони значно промовистіші! – так Зонька пояснювала свою концепцію фотопідходу до життя.
Нас вивантажили просто посеред центру села – старенький «Пазик» глухо зойкнув, вивергнувши з себе купу галасливих підлітків. Маркером центру слугував старий магазин, «лавка», як його тут називали. Але для селян, що приобідньої пори зазирнули «у лавку», з’ява галасливого гурту скидалася на щорічний візит циркових артистів. Дехто так і казав: «Ну ти подумай! Фольклор їх цікавить! Цирк на дроті! Ну, артисти!»
Артистів таки цікавив фольклор. Нові Колумби й Магелани, що готувалися відкрити непізнаний материк української словесності, з більшим чи меншим ентузіазмом зазирали до садиб, підшуковуючи слова й випробовуючи себе на вміння розговорити співрозмовника і видобути з надр його пам’яті цінну інформацію.
- Так. Маємо завдання: десять одиниць фольклору. Диктофони взяли? – заторохтіла Ліда. – Добирайтеся до людей, шукайте підходи! Цікавтеся їхнім життям, а тоді плавно переходьте до того, що нам потрібно! І менше фоткайте корів, котів і собак, а то вчора просто сміхота – ніби корів ніколи не бачили.
Зоня винувато опустила погляд. Вона таки справді не бачила! І, до всього, шукала підхід – і той підхід завів її у хлів, де якась бабуська показувала новій відвідувачці хазяйство. А вона ж просто запитала: як вам тут живеться?
Я казала Зоньці, що вона справді ас. І не варто засмучуватися, що так вийшло з нещасними підборами. Подумаєш, послизнулася в хліві – з ким не буває. Знатиме, що на практику не обов’язково взувати босоніжки на танкетці, у яких не так вже й легко маневрувати.
- Ох моя матінко! – стривожилася бабця. – Ходи до хати, я щось тобі знайду! У мене є юпки, то знімеш ці штани, не ходити ж тобі так цілий день!
Я чекала Зоню біля хвіртки – вона вирішила поцікавитися в бабці її життям, хай сама й видобуває з неї інформацію. А я в цей час могла посидіти на лавці і поласувати вишнями – вони низько схилялися з-за чепурного паркану просто мені до рук.
А Зоні все не було. З’явилась вона десь аж за півгодини – у спідниці до п’ят і з банкою молока в руках.
- Ой не варто було тебе відпускати! Тебе навернули в якусь віру – чи що це за лук?
- Не питай. Послизнулася в хліві, коли фотографувала корову, – Зоня, втім, не мала засмученого вигляду. – Зате я справді знайшла підхід до бабці Жені! Навіть молочка з плетінкою скуштувала. Бабця Женя мені про все розповіла – і про внуків своїх, і про те, як кури несуться, і про бабу-шептуху, і про …
- А про фольклор ти питала в неї? – перервала я.
- Ти знаєш – вона нічого вже не пам’ятає. І взагалі, вона не з цього краю – сюди її діти перевезли, як чоловік помер. Тут їхня дача… Але вона розповіла одну прикмету! – зраділа Зонька.
- Записую! Кажи!
- Якщо сонце довго не виходить з-за хмар, буде дощ!
- Оце так прикмета! Всім прикметам прикмета! – саркастично пробубоніла я. Добре, що хоч плетінка за молоком, а не сто грамів, як із тим вчорашнім дідом, який теж нічого нам не повідав, окрім своїх жалів на високий цукор у крові.
Сьогодні ми знову мали шукати підходи і старалися як могли. В однієї бабці збирали смородину, другій допомагали підгортати картоплю. Фольклору назбирали як кіт наплакав, зате історій про успіхи внуків-школярів наслухалися.
«А що ж це ваші внучата вам не допомагають працювати на землі?» – подумала я, відчуваючи, як від сонця в мене паморочиться в голові, а необібраних кущів зі смородиною не меншає.
Зоня, мабуть, подумала про те саме, бо тактовно запитала:
- То часто приїздять Неля з Данилком?
- Ой рідко! Але вони зайняті – зараз то гуртки, то репетитори. Оце ж скоро вже школу кончають:одна у восьмому класі, а Даня вже в одинадцятий перейшов. То їм нема коли. А воно ж треба і оддихать. Важко зараз, діточки, вчиться, та вже ж лучче, чим на землі здоров’я убивать. І ноги вже негодні, і голова болить – ой не можу. Добре, що хоч ви зайшли, то мені вже й веселіше – погомоню з кимось! – і бабця ніз того ні з сього заплакала, ховаючи сльози за білосніжким кутиком хустки.
Нас дивувало, що настрій більшості бабусь змінювався разюче: від задоволеної усмішки «заходьте-заходьте» до сліз під час згадки про рідних могли минути лічені хвилини. Подібно до дітей, вони так само швидко припиняли плачі, відволікаючись на щось інше – пес загавкав, курка заквоктала, радіо залунало новинами про чергову сесію Верховної Ради… Переважно у цих хатах не було дідів, самі бабусі. Спомини про чоловіків тут зосереджувалися на великих портретах, оповитих посірілими від давнини рушниками – ми не могли уявити таких здоровецьких портретів у сучасних інтер’єрах своїх кімнат. Найдивніше, що всі ці люди на портретах, особливо чоловіки, були схожі поміж собою і всі дуже гарні. Неусміхнені, зосереджені урочистістю моменту перед фотоапаратом, кожен намагався сповідувати серйозність. І хоча ми знали, що часом ця удавана серйозність не мала нічого спільного з істинним темпераментом людини, зосереджені погляди, що споглядали випадкових відвідувачів, тобто нас, із-під стін, робили із цих селян якщо не філософів, то ангелів, що давно опинилися далеко-далеко від нас, значно вище від місць, де натягнули на підточену часом нитку їхні чорно-білі портрети.
- А пісню вам заспіваю, а чого ж! – запропонувала баба Ліда, до обійстя якої ми потрапили, коли тікали від сусідського собаки. Ми зрозуміли, що нам там не раді, коли господарі, втомившись від чергових відвідувачів, що просили заспівати і відволікали від городу, просто відв’язали собаку, і той не забарився з ентузіазмом виконувати свою роботу.
– Можу і сусідку погукати, – вела далі баба Ліда, – бабу Мариньку, у два голоси заведемо! Ой, то інтересна баба! Як була малою, вчилася літати. Залізла на перелаз, розкинула руки – і гунула навзнак! Каже, думала, полечу. А зараз на санках із дітворою з гори взимку з’їжджає, любить кататися – страх! Дочка кричить на неї, гукає: «Мамо! Не позортеся!», а Маринька як Маринька: бух у кучугуру – ще й дулю тиче! Ну так ось, познайомлю вас, раз таке діло. Любить баба Маринька збирачів пісень, ой любить, і щороку жде їх у гості.
– Ой, це було б просто чудово! З вашого дозволу, ми вас ще сфотографуємо і запишемо на відео, як ви співаєте! – вигукнули ми з Зонькою і вирішили перечекати надворі, та баба Ліда наполягала, щоб ми перечекали в хаті, бо вона бачить, що ми совісні діти і нічого не зачепимо.
Ми із Зонею лишились удвох на перехресті поглядів старих портретів, і тишу, що запала, розрізало хіба настирливе дзижчання пришелепкуватих мух, що бились об скло без шансів вилетіти в обійми сонячного дня. При столі на заяложеній клейонці стояло дзеркало з потрісканою по боках амальгамою, поруч лежали великі іржаві ножиці і кілька конвертів із майже вицвілими від сонця адресами. У центрі столу – та хіба ж тільки столу – у центрі всієї хати на зв’язаній гачком серветочці стояв червоний телефон. У моєї покійної бабусі теж був такий самий телефон, і стояв він біля ще одного центру всесвіту сільської хати – телевізора. Щовечора до нас сходився цілий клуб бабусь – одні подивитися мелодраму про Констанцу і Родріго, другі – щоб зателефонувати «в город, до дітей». Так і тут: я могла уявити щонедільний симпозіум бабусь, що, вбравшись у свіжі хустки, збиралися погомоніти про хвороби, город, дітей і політиків.
Розглядали відривний календар. У нас вдома теж колись такий був, але всі забували відривати з нього листки, і він так і лишався пузатим майже до Нового року. Але цей схуд уже наполовину – і кожен зірваний листочок покоївся у нахромленій на штир купці. До цього календаря, на відміну від нашого, торкалися щодня.
Біля зірваних листків лежала дитяча резинка для волосся салатового кольору. Із неї стирчало кілька світлих волосинок. Тяжко уявити, скільки років вона тут пролежала: я носила такі в дитинстві і все дивувалася, куди вони діваються? Якби можна було повернути час, я б здогадалася шукати їх у бабці.
Ця салатова резинка, «бублик», як його називала моя бабуся, прикувала наші погляди, ніби то було щось загублене наше. Загублене, забуте і раптом віднайдене тут, у випадковій хаті чужої людини, що живе далеко від нашого дому.
Наше тривале мовчання порушило тяжке човгання у сінях – баба Ліда привела підмогу. До хати увійшла з подругою – але ж яких разючих змін зазнали вони! Мені здалося, навіть муха перестала битися об вікно з подиву.
Баба Ліда була вбрана у вишиту сорочку і старовинну плахту. Підів’ялу шию обтяжували разки червоного намиста, а хустка! Пісня, а не хустка – червоно-зелена, у крупну квітку, щоб видно здалеку! Баба Ліда навіть перев’язала її, щоб нагадувала очіпок, а не похнюплений будиночок, підв’язаний під підборіддям. Баба Марина теж сяяла як нова копійка у своїй колись яскраво зеленій корсеці і картатій плахті.
- Ось це, Марино, мої дівчатка! Вони збирають пісні і просять нас заспівати!
- Просимо! – несподівано навіть для себе вигукнула я.
- Драстуйте, дівчата! – поважно мовила баба Марина, і вони з бабою Лідою поважно вмостилися на стільці напроти нас.
Зонька взялась на фотоапарат, бабусі напружилися і враз спохмурніли.
- Як будеш клацать, скажи, бо я моргаю! Ше спорчу тобі пльонку! – попросила баба Марина і вмить стулила вуста в надтріснуту тонку дугу, впиваючись поглядом у об’єктив.
- Та не хвилюйтеся! Тут немає плівки, можна робити скільки завгодно кадрів! Усміхніться! – попросила Зонька.
Але баба Ліда з бабою Мариною не тільки не розтулили вуст, а ще й не моргали, боячись навіть видихнути.
- Та давай вже так, – прошепотіла я до Зоньки, і «пташка» вилетіла тієї ж миті, налякавши спалахом зосереджених жінок у хустках.
Урешті почали співати. Співали і про гільце, і жартівливі про чоботи і бичка, та все-таки більше про нещасну жіночу долю. Іноді сварилися.
- Потягла впоперек! – обурювалася баба Марина, смикаючи бабу Ліду за рукав.
- Я не буду співать! – баба Ліда складала руки на грудях і відверталася від усіх, забуваючи, що «пльонка пише».
Ми мирили їх, і вона знову заводили пісні, згадуючи свою нелегку молодість.
- А от ще одну пісню згадала! Як на Донбас їздили в молодості, – сказала баба Марина.
- Я такої не знаю, хіба сама заспіваєш, – баба Ліда приготувалася слухати.
Цілий день я не робила,
А бігала по селі!
Сорок душ загітувала,
І себе у тім числі.
Ми пишались і раділи,
Від’їжджаючи в Донбас!
Тільки хлопці спопідлоба
Подивлялися на нас.
Чи танцюєм, чи гуляєм,
Чи, буває, п’єм вино –
Все одно:
Якщо хлопці люблять нас,
То приїдуть і в Донбас!
І коли каміння перше
Ми скидали на-гора,
Заплескали всі в долоні,
Закричали всі «ура!»
Наші хлопці ще весною
Теж приїхали в Донбас!
Бо, як видно, совість мають
І кохають тільки нас…
- Ну і пісня ж у тебе, Маринько! – перебила баба Ліда. – Заспіваймо краще про войну, про хозяюшку, яка не впізнала сина, коли той вернувсь.
Ми б і далі слухали, та час було збиратися. Баба Ліда спохопилася, щоб щось нам дати з собою, і вийшла з хати, і аж тоді баба Марина загадково поманила нас пальцем, мовляв, зараз буде таємниця!
- Дівчатка, скажіть мені отаке. Ви бачили «Ключовий момент»?
Ми не бачили.
- То є така передача, там та чорнява зводить людей, що колись загубились по світі. І я б хотіла знайти, та боюся, що все село скаже, що здуріла баба. І діти, і внуки теж скажуть.
- А кого ви шукаєте?
- Як була молода, був у мене один, любила я його, а він мене. Тільки свататись не спішив, казав, нема за душею нічого в мене. Ось піду у світ, зароблю, повернуся, Маню, і тоді поберемося. І пішов таки. Ждала його-ждала, і не дождалася – посватавсь інший, батьки кажуть: іди, і я пішла. Через два роки і Корній вернувсь, а в мене вже Ніна на руках, і Толю під серцем носила. Він взнав, сказав: «Будь щаслива», оставив гроші на підвіконні і зійшов із села. Не бачила його більш.
– І ви… жаліли, що не за нього вийшли? – не знаю, звідки Зонька знайшла слова. «Дурне питання, – подумала я, – в неї ж і діти, і внуки, ніколи було шкодувати».
– І дня не минало, щоб не жаліла. Піввіку протужила свого. Ніколи за все життя ні за що я не жаліла так, як за нього. І хотіла б йому написать, дак не знаю, куди. А оце ж передача така… Вже чоловік мій вмер давно, і я б, може, й хотіла пошукать якось Корнія, може, через інтернет той чи через передачу. Хотіла б ще раз його побачити, щоб знав він, як я все життя через нього карталася, щоб простив мене і не тримав зла. Та в селі кажуть – здуріла баба.
- Та не здуріли! Не здуріли! Ну чого ж так одразу? – скрикнула Зонька. – Напишіть їм в той «Ключовий момент», а раптом знайдуть!
- Та ж напишу, напишу, діточки… Тільки ж діти мої не поймуть. А я все одно напишу. А ви… ви той, мені три фотокарточки пришлете? Там, де я сама. Дві дітям і одну – на пам’ятник, бо все вже зібрала на той світ – що на віко, що в домовину, які платочки кому. А портрета на пам’ятник і нема… А хай би був. Може, і діти повісять десь на стіні дурну бабу, що в тілівізора попасти хотіла… Адресу я вам ось записала, – і баба Маринька простягла Зоньці адресу, охайно виведену на клаптику у майже вицвілу лінію.
Ті їхні портрети не можна було назвати живими й природніми. Напружені чола, стиснуті губи, трохи витріщені очі і вже зовсім маскарадний стрій із нагло потурбованих скринь. Баба Ліда й баба Маринька дивилися просто в об’єктив, і не було нічого недоказаного у їхніх прямих поглядах – по-ляльковому розчахнуті зіниці цих двох різних людей кричали нам про те, як тяжко бути самотніми і старими. І як прикро такими запам’ятовуватися.
Я блукала заповідником у пошуках мережі – закортіло почитати щось про «Ключовий момент», про участь у передачі. І там, під розлогим каштаном, Зонька й знайшла мене. Вона просто підійшла, піднесла отця «Нікона» до очей і сказала тихо:
- Дивися просто на мене!
