Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44272
Рецензій: 86444

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка для дорослих

Сон летаргічної ночі (ч.1 з 2)

© Шеремета Олександр, 20-05-2016
«Збуди афінську молодь до розваг,
Розбуркай жвавий і веселий дух,
На похорони смуток прожени…»
© «Сон літньої ночі» Уїльям Шекспір

Цю історію я краще пам’ятаю з чуток і переказів, аніж з того, що бачив на власні очі.
Того ранку мої батьки жваво готувалися до найбезглуздішого свята, яке здатна породити людська уява – Дня трьох коліс. Спочатку батько засуджував його, а потім… потім його затягнули нестримні веселощі і навіть у зрілому віці відмовитись від них він вже не в змозі. Щороку ми з друзями спостерігаємо, як більше сотні дорослих, із випнутими язиками несуться з пагорбу за трьома колесами. Я часто забирався на свою улюблену гілку дуба, де неглибокими шрамами в корі значились імена всіх, хто хоч раз там бував. Звідти видно частину містечка в поділлі і вишикувані шеренгами хати, які каскадами здіймаються на пагорб. Наше подвір’я закуте в розі перпендикулярного перехрестя двох вулиць, які перетнулися саме на вигині перед крутим підйомом: Зеленої і Несамовитої. Остання являється офіційним трактом для збігу, тому все своє життя, на кожен день мого народження, я бачу зграю оглашенних бовдурів з трьома колесами поперед себе.
У той день, коли мені стукнуло десять, щось пішло не так. Наче й сонце жарило так само, і легіт розносив запах смаженого пилу, все за звичаєм, але негода вирувала не у природньому сенсі, а в умах людей. Коли на пагорбі зібралися для збігу, Зеленою вулицею пішла траурна процесія. Мій сусід, пан Свічка, який був чи не єдиним свічкарем на все місто, вирішив Богу душу оддати. Він був хорошим молодим чоловіком. На відміну від решти галасливих краян, пан Свічка сидів сумирно в своїй лавці, теплий запах воску якої, ніколи не вивітриться з моєї пам’яті. Я звик до того, що День народження – це веселе свято в моїх друзів, але не в мене. Миска пиріжків з горохом – рутинний атрибут, коли цей день наставав у моєму житті, але десятиріччя провалилося в могилу разом з труною свічкаря.
Прямісінько на перехресті, своєю звичною манерою з’являтися нізвідки, остовпіла пристаркувата пані Мумійдамма зі своїм зятем паном Прилипом. Вони задерли прищурені лиця до вершечку пагорбу, де вже встигли з’юрмитися учасники збігу. Дрібні силуетики розпливалися на тлі свинцевих хмар, які готували містечку грозовий сюрприз. Пані Мумійдама витягнула руку перед себе, мовляючи «Стій. Дороги нема». Мені з гілки дубу було добре видно, як з далечини Зеленої вулиці суне похоронна процесія, а от людям з пагорбу, на чолі з моїм батьком, за рядом хат того бачити не вдавалось.
Якісь відголоски лайки чулися зверху, але ні я ні пані Мумійдамма із зятем розчути того не могли. Мені здається, що якби й розчули – то пристаркувата жінка вперто не зрушилась би ні на йоту, а покірний пан Прилип мусів би стояти поряд, навіть якщо з пагорбу рушить стадо буйволів.
Так вже сталося, що осиротілий цирульник Прилип покохав світловолосу доцю Мумійдами. Довгий час молода пара мала змогу здибатися лишень потайки від людських очей. Не раз у світлі зірок блукали їх стражденні тіла попідручки, а в час владарювання сонця вони робили вигляд, що в очі один одного не бачили. Небагата пані Мумійдамма наклала вето на зносини із цирульником скромного посагу, та все ж молодята потай одружилися і прийшли з тим радісним фактом до матері. Недовго тривав їхній шлюб, геть не довго, здається, п’ять чи шість днів. Вже тисячу років як вдова офіцера, пані Мумійдама, зробила усе, щоб доця вийшла за військового, а Прилип їй лишився за ціпка, на якого за потреби і без неї, можна покласти старечу долоню.
Отже, вдова з двома зятями в арсеналі (один завжди під рукою, а другий здимів разом із донькою в першу шлюбну ніч), знову стала на своє, щоб довести всьому смертному світу свою невичерпну громадську значущість. Вона вирішила зупинити святковий збіг за колесами, во світле імення пана Свічки, щоб гріб із тілом його тлінним благополучно донесли до храму, а потім й до могили. Кілька чоловік з гори (без сумнівів на чолі з моїм батьком) нервово перебирали Несамовитою вулицею до перехрестя, щоб відсунути вперту стару і її прихвосня попід чийсь тин на узбіччя. Зеленою же вулицею поволі просувався гурток із чорним ящиком на плечах, в середині якого білів пан Свічка. З одного боку чулась батькова лайка, а з іншого жалобне квиління пані Крикухи. Дві компанії рухалися графіком координат до центру, якому судилося стати епіцентром грандіозного вибуху полеміки. Пані Крикуха не була Свічці родичкою і взагалі не дуже зналася з ним при житті; наше місто звикло чути її сердешні зойки на всіх похоронах, тому й останню подію свічкаря вона пропустити не могла.
За кілька митей коло пані Мумійдамми зіштовхнулися дві делегації. Кажуть, батько, тамуючи гнів, з усією чемністю заявив, що шановного пана Свічку можна й наступного дня поховати, тоді як порушення традиції свята «Трьох коліс» - не припустиме. Старенька Крикуха продовжувала своєї, упадаючи біля чотирьох чоловіків із труною на плечах, а Мумійдама, яка мала нюх до спірних ситуацій та конфліктів у місті, зауважила опонентам, що громада має необхідність поховати Свічку, щоб той чого доброго бува не засмердівся в своїй хаті. Родичів сердешний не мав, тому спровадження в останню путь лежить на совісті громади. Тоді батько, зриваючись на крик, вказав пальцем на пагорб, де з його слів зібралися не тільки місцеві прихильники поганятися за колесами, а й іноземні гості, і дуже велика пляма ганьби впаде на місто, якщо захід відмінити. Пан Прилип сором’язливо пояснив, що не скасовувати свято радять, а перенести на день пізніше, за що був висварений пані Мумійдаммою, яка наголосила, що не скасовувати радять, а перенести свято на день пізніше. Батько потрусив в різні боки головою, мовляв, що й перенесення зганьбить не тільки місто, а й саму глибинну суть великої традиції, яка, між іншим, має довгу десятирічну історію. Тоді старенька попросила зятя вгамувати Крикуху, бо крики тієї не на часі. Слухняний пан Прилип торкнувся плеча плакальниці і та враз замовкла, усвідомивши, що нині доцільніше посваритись, аніж прохати Всевишнього простити грішну душу покійного.
Наш куток почав поповнюватись новими учасниками та роззявами, а я сидів собі на дереві і благав Бога, аби тільки мати не вискочила, покинувши не домішане тісто на святкові пироги з горохом, бо тоді мій день народження втратить свої єдині атрибути. Спочатку це був спір двох нестерпних упертюхів, але далі конфлікт, що й властиво кожному конфлікту, розбив юрбу на два табори зі своїми провідниками та послідовниками. Коли переконливішим був аргумент Мумійдамми – її ряди поповнювались прихильниками, коли верх брав батько – деякі, киваючи головою, йшли до нього. Такі суперечки приречені на пусте гаяння часу, але люди в сліпій жазі доказати свою правоту, стають великими поціновувачами гри під назвою – «Спір заради спору». І в апофеозі цього всього дійства, навіть протягнута рука консенсусу сприймається, як поразка, за яку поплічники не пробачать свого вождя, тому тут виникає потреба в третьому незацікавленому обличчі, яким став настоятель місцевого храму, пан Мафусаїл. Він протискувався межи люди разом із своїм мовчазним помічником паном Дзюрком. Коли ж їм вдалось сягнути епіцентру події, пані Мумійдама грізно попросила мого батька заціпитись, бо святий отець прийшов. Батько ковтнув усе, що мав сказати, разом з тим сприймаючи від опонентки удар нижче поясу, мовляв, диви на нього, який невихований, лається в присутності високошановного настоятеля. Пастор шанобливо вклонився до оторопілої пастви.
В ту мовчазну мить мені здавалося, що я чую прискорені удари сердець всіх учасників дійства. Коли святий отець наголосив, що не дочекавшись похоронної процесії, мусів загасити ладан у кадилі та самотужки піти до хати покійного, де по дорозі зустрів оцей рейвах, пані Мумійдамма тицьнула пальцем на батька, мовляв то він винен у затримці і нагадала священику, що з роду була пунктуальною, особливо коли мова йшла за відвідування храму. Слухняний Прилип підтакнув, і частина прихильників батькової позиції перейшла на протилежну сторону, кидаючи гнівні погляди на окаянного богоненависника, який хвилину тому був їх вождем. Тоді настоятель дозволив собі щирість сказати, що хотів якомога швидше закінчити молитву за душу покійного Свічки, щоб успіти до схочу набігатись за колесом. Такий обіг подій повернув до батька колишніх прихильників, а разом із ними кількох богобоязливих опонентів. Навіть пан Прилип сіпнувся… просто сіпнувся… бо на більше не був здатним. Пан Дзюрк, помічник настоятеля, насмілився шепотом зауважити, що ситуація патова, а він у випадках невизначеності завжди починав співати; і так як інших пісень, окрім церковних, він не знав, то заллявся на весь куток заупокійною. Пані Крикуха вирішила підтримати хлопчину розпачливими криками за грішною душею пана Свічки, який передчасно погас у нашому заклятому світі.
На кілька хвилин я відлучився в кущі у своїх справах, а коли повернувся на гілку, побачив, що в центрі збіговиська з’явився управитель міста в оточені двох жовнірів. Вигляд їх шабель та блискучих обладунків змусив натовп зробити крок назад.
«Хай святиться його сонцесяйна, владарююча мосць!» - вигукнув настоятель Мафусаїл, «Хай!» - відповіла йому громада. Місцевий чиновник, пан Веслощокий, попрохав тиші і заявив, що зараз в усім розбереться. Перші кілька слів стосувалися безпосередньо спору, далі господар міста повів розповідь про всі добрі діла, які зробив для громади і які на превеликий жаль ніким не були помічені. Управитель міста був великим поціновувачем ректи на розспів, при тому активно жестикулюючи, мов віртуозний диригент блошиного оркестру. Тут тобі й за кладку, коло річки згадав, яку зробили з його указу, і за лавочку біля крамниці, не забув пан Веслощокий згадати свою щедру пожертву на ремонт храму. На останніх словах настоятель Мафусаїл гучно розкашлявся, наче йому якийсь ґедзь у горлянку влетів. На тім управитель неохоче перестав зачитувати список добрих справ, бо хто його вбіса знає скільки ще роззяв розкашляється, згадуючи, що кладка пішла за течією, а лавочку голуби пообкладали.
З пагорбу збіг вуличний босяк на ім’я Голько. У палкій суперечці його ніхто не помітив, навіть коли він попід ногами просунувся до епіцентру юрби, по дорозі обчистивши кілька кишень. Малий висунув свого замурзаного носа в округлому жерлі натовпу і почав щось говорити. На півслові його вхопили за плече і почали трусити. Голька заздалегідь звинуватили у всіх гріхах та прогрішеннях, нагадали йому за вкрадену на тому тижні квочку та безвісти зниклу нутрію, яка курчат тієї квочки передушила. Хлопчисько виправдовувався, та не довго, бо на гравій упала блискуча штукенція, яка акурат вискочила з його холоші. Хтось із юрмиська заволав «Я ж казав», а потім Мумійдама додала «Ні, то я ж казала!». Пан Веслощокий, крехтячи нахилився за скарбом, мовляв таких блискучих штук і бути не може у простолюдина, а отже власника потрібно шукати серед високого чину. Тоді Голько зауважив, що не з нього випала цінність, бо де ж йому малому голодранцю таке взяти. І взагалі він прийшов до громади не для явки з повинним, а з дипломатичною місією від іноземних гостей, яка вже підзабембались чекати.
«Брешеш!» - відповіла йому громада, а настоятель Мафусаїл протягнув до малого невеличке зелене яблучко. «З’їж яблучко. Кажуть, воно добряче очищає писок лукавого» - промовив він. Пан Веслощокий облизався, на що служитель храму дорікнув: «Ось, візьміть і ви, ваша мосць, в мене ще є». Пані Мумійдама порадила напхати моєму батькові повну пельку яблук, на що він відповів десь приблизно отак: «Диви-но мені, стара, бо як скажу – то почешеш тихим ходом на край трухлявої колоди». Тоді слово узяв пан Прилип, мовляв тещі на вушко: «Чули, матко, я вам, як спеціаліст своєї справи скажу: найчастіше стрижеться лисий». А та йому була порадила, щоб він запхнув свої метафори туди, куди порядна людина нічого пхати не стане.
Пан Веслощокий важко зітхнув і сказав, що навіть його компетенції ця справа не під силу. Тут треба чекати вченого мужа, пана суддю, який здавна знається на таких ділах. Поїхав вершитель доль людських у відпустку, тому не менш, як тиждень доведеться чекати його справедливого вироку, а поки час йти у садибу, щоб бува гроза не застала.
Батько указав пальцем на сіру хмару, яка дуже повільно, але впевнено насувається на місто. Якщо й далі зволікати, то змокнуть мов кури іноземні гості, а разом із ними небіжчик пан Свічка. В такому разі, слушно було б повернути гріб до хати і швиденько розпочати перегони. Пані Мумійдама наголосила, що совісті у батька геть немає і святим обов’язком його є відтермінування збігу та провадження свічкаря в останню путь.
Ця суперечка ніколи б не скінчилась, навіть по приїзду вченого мужа, пана судді. Ні злива ні обурення іноземних гостей, ні тим паче мій нещасний день народження не відтягнули б батька від принципу. Він до глибини усіх людських глибин відчував цей спір ділом честі. Але в ту мить сталися дві принадні події, які пан Мафусаїл нарік «Божественним втручанням».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ant.on, 20-05-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.56123185157776 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …