У моєму сховку, старій покинутій кошарі, тихо. Пахне прілим сіном і сухим хмелем. Підгинаючи під себе ноги, накидаю на голову капюшон зі спортивної куртки, тру кулачками очі. На протягу сльози швидко сохнуть. Тепер їх «кіт наплакав», як каже мати. Зі сльозами виходить втома. От тільки чому тому коту плакати? Які в нього проблеми?
Вкладаюся на застелених старою вовняною ковдрою дошках. Вранці я знову стану сильною. А тепер мені дуже потрібен відпочинок. І місце, де можна від усіх заховатися.
У заплетене павутиною вікно зазирають зірки. Якщо вірити казкам, на одній із них живе маленький хлопчик Броуді. Антон і Аліна досі вірять у казки. Ще й вимагають цієї віри від мене.
На ґанку мелодійно зацокотіли маленькі дитячі підбори, рипнули вхідні двері. Повернулися мої мучителі. «Вона тут!»
- Галя! Галя!
Хочу затулити долонями вуха і не відзиватися. Тільки не вдасться. Все одно знайдуть. Або нароблять якоїсь шкоди. А відповідати старшій.
Підводжусь, обтрушую одяг.
- Я тут.
Примружуюсь, чую вдоволені крики двійнят. Беру їх попід руки і веду до будинку. У передпокої звична картина: розкидані речі. Антон зовсім не реагує на зауваження, Аліна починає рюмсати. Заспокоїти її вдається лише підкупивши гарячим какао. З шоколадним печивом та тістечками. Висипаю в тарілку все до крихти. Антон, відпихаючи сестру, хапає одразу кілька тістечок. Правда, нітиться під суворим поглядом Аліни, повертаючи зайве печиво на місце. Вона вміє керувати братом краще за мене…
Опустивши важку голову на стіл, спостерігаю, як вони їдять. Обоє насуплені, сумні. Втома перетворила непокірних бісенят на звичайних шестирічних дітей.
Починає брехати сусідський пес. Помічаючи за вікном чиюсь тінь, скрикуємо усі втрьох. Це лише мама… Двійнята кидаються до неї, чіпляються за ноги. Завжди були липучками. Перебиваючи одне одного, розповідають про події сьогоднішнього дня. Кумедно так, жуючи і плутаючи слова.
Мама повертає до мене виснажене обличчя.
- Вони слухались?
- Більш менш.
Присягалася, що не брехатиму, але як тут дотриматися слова?
- Як тато?
Мій батько працює на заводі різноробочим. Тиждень тому він впав у тунель ліфту. Тепер лежить в лікарні. У дуже тяжкому стані. Мама має постійно бути біля нього. А я стала хатньою господинею і нянькою для малих. Роль, з якою не можу впоратися. І як мама все встигає?
- Вже краще. На ніч спала температура. І рана на голові затягується. Тому я й прибігла додому. Прийму душ і трішки посплю.
- Мам, а казка? – смикає її за руку Аліна.
- Сонечко, я падаю з ніг. Казку вам прочитає Галя.
Сумно посміхаюся. Моя вчорашня спроба вчасно вкласти спати двійнят завершилась цілковитим фіаско.
- Вони їли?
- Угу.
- Вранці я щось зготую, - вдавано бадьоро відказує мама.
- Я зварила макарони і сосиски.
- Дякую, люба, - її рука торкається моєї голови. – Що б я без тебе робила? Завтра я збігаю до крамниці і куплю продуктів. Чого ви хочете?
- Розмальовки, - поспішаю повідомити, доки не забула.
- Розмальовки не можу.
- У них скінчилися.
- Люба, ліки дуже дорогі. Тато після операції. Я не знаю, скільки всього знадобиться. Зрозумій…
Розумію. А ще розумію, що без тих клятих розмальовок мені кінець. Це єдиний спосіб хоч на кілька годин вгамувати двійнят.
Доки вдома мама, буде спокійно. Брат з сестрою швидко повкладалися у ліжка, зайвий раз не галасуючи. Я спробувала зазирнути в давно покинуті підручники, але мої очі заплющила втома.
На тумбочці біля ліжка довго цвірінькав будильник. Я ледь змусила себе відірвати голову від подушки, підвестися. У маминій кімнаті вже порожньо. На столі записка, а в холодильнику свіжі йогурти, сосиски і сік.
Збудити двійнят – ще та проблема. Антон, як завжди, увісні скинув на підлогу ковдру, Аліна, навпаки, заплуталась у пуховий кокон і не бажає розплющувати оченят.
Доки вони збираються, вибігаю на город. На травичці, під яблунею, лежать заготовлені з вечора бурячки, картопелька. Скидаю все до великого чорного пакету, прикриваю целофаном. Із сусіднього городу мені вже махає рукою дід Артем.
- Як справи, кицю?
- Нормально.
Дід Артем добрий. Щодня запитує про тата, а вчора приносив пироги, які привезла з міста його донька. Скільки я його пам’ятаю, дід зовсім не міняється, не старіє. Такий же худий, сивочолий, припадає на ліву ногу. У дитинстві через білий колір бороди я кликала його СУХОЮ БОРОДОЮ.
Тільки з дружиною йому не пощастило. Баба Франя (скорочене від Франциска) скупа і сварлива. Постійно знаходить причини прискіпатись до старого. Кляне і обзиває його дірявою головою. Будучи ще дошкільнятами, двійнята обходили сусіда з усіх сторін, шукаючи, де ж у нього в голові та дірка.
За сніданком малі сидять спокійно лише перші п’ять хвилин. Потім починають битися під столом ногами. Доки тарілка Антона не розлітається на підлозі на дрібні друзки.
Вийшовши до школи, ми ще двічі повертаємось додому. Першого разу Антон забув спортивну форму, іншого – Аліна – фарби.
Повернувшись з нічних гульок, нагадав про себе Мурик – перський вилинялий кіт попелястого кольору. Кидається під ноги малим. Знає, хто пригостить його смачненьким. Посміхаючись, пригадую, що для Мура поява двійнят стала справжньою трагедією. Ревнував маму до нових дітей більше, ніж я. Раніше тихий і лагідний мазун агресивно дер меблі, ходив у туалет в не відведених для цього місцях, дряпав маму за ноги.
Діти швидко росли, і вже за кілька місяців Муру довелося ховатися від них під тими ж подертими диванами.
Зараз між ними відносна дружба. Мурик знає, коли краще не підходити до Антона, і як крутити Аліною, виманюючи у найкращі шматочки чогось м’ясного.
Дорогою до школи брат, час від часу, поривався вперед. Шарпав ногами багрове листя, тяг за собою на маленькому одноколісному візочку важкого портфеля. Цей пристрій – вигадка тата. Дивитися, як Антон пробігає зі своїм ранцем на коліщатах через пропускну систему в перші дні навчання збігалася ледь не вся школа.
У шкільному дворі ми знову буксуємо. Аліна кидається збирати барвисте кленове листя, Антон дістає з кишені шоколадку. П’ять хвилин йде на те, щоб проханнями і погрозами змусити їх зайти у середину. Проводжаю двійнят до 1-Б, завертаю до свого 7-А. Ховаю торбу з бурячками під парту, накриваю її курткою. Відсиджу контрольну з математики і попрямую на «Золоте коло».
Непомітно вислизнути зі школи не так і просто. Все одно шукатимуть. Наша вчителька занадто принципова. Тому роблю все як належить – відпрошуюсь нібито через страшну застуду. Долоня нашої класної керівнички, Марії Сергіївни, вже зависає над моїм чолом. Мене рятує раптовий дзвоник (через якесь там шкільне свято сьогодні скоротили перерви). Вона розгублено хапає свій нотатник, намагаючись зорієнтуватися, на який із уроків їй бігти, я - отримую дозвіл йти додому.
Пробираюся до базару вузькими темними провулками. Недобудована, поросла чагарником, багатоповерхівка здається скелетом якоїсь невідомої тварини. Нізащо б не наважилась йти цією дорогою затемна. Глухе, дике місце. З кожного закутку визирають чужорідні тіні, а крики круків, яких тут не злічити, пробирають до кісток.
Сьогодні ринок схожий на сонне царство. Забачивши знайомі обличчя, вітаюся. Займаю місце в останньому ряду, висипаю на целофанову торбинку буряки, озираюся у пошуках тітоньки-контролерки, якій маю заплатити за місце.
Визираючи з-під пожовклого клена, на небі позіхає сонце. Люди ліниво проходять повз, зовсім не цікавлячись моїм крамом. Дістаю із рюкзака хрестоматію із світової літератури. До завтра маю здолати ще п’ятдесят сторінок «Дон Кіхота». Але як читати, коли навколо так гамірно?
Поряд зі мною торгують яблучками дві кругленькі, курчаві, схожі на сестер, або навіть близнючок, жіночки. Розмовляють про дітей, погоду, врожай.
- Ми вже свою викопали. Ти що не читала зелений календар? – запитує перша. – Якщо не забрати картоплю до сімнадцятого числа, підуть дощі, вона змокріє. Потім не зберегти навіть в погребі.
Мружуся, важко зітхаю. Картоплі у нас не багато. На маленькому клаптику землі біля паркану. Але ж хто її викопає до завтра, якщо немає ні мами, ні тата?
- Привіт, дівуню! – наді мною схиляється чоловік у темній джинсовій куртці і сонцезахисних окулярах. – По скільки бурячки?
- По десять.
- Угу, - пробурмотів він щось невизначене. – Сама торгуєш?
- Мама відійшла, - відповідаю завчене.
- А чому ти не в школі? – не відстає дядько.
- У нас карантин.
Не дивується, не розпитує, що за карантин на початку вересня. Це вже маленька перемога.
- Тоді ти молодець, що допомагаєш мамі. Як не купити у такої красуні? – підморгнув він. – Вибери мені п’ять бурячків. Найбільших.
Бувають люди, які приносять щастя. Так і той чоловік. Після нього до мене почали підходити люди. Швидко все розпродавши, я накупила розмальовок і побігла до школи забирати двійнят. Прямо з тихої години.
Коли я постукала до кімнати відпочинку, то почула всередині гамір. Мій Антон стояв у кутку.
«Він зовсім не хоче спати і порушує тишу», - пояснила мені вчителька, віддаючи кілька іграшкових машинок брата.
Після обіду я вручила Антону і Аліні по розмальовці, а сама знайшла в сараї батькову лопату і старе емальоване відро. Картопелька піддавалася легко. Іноді я просто смикала рукою за пересохле бадилля. І дивувалася гарному врожаю.
Через деякий час приплентались двійнята. Збирати викопану мною картоплю - для них ще та забавка.
На щастя, впоравшись з роботою, вони швидко поснули. Вимивши руки і повишкрібавши з-під нігтів землю, я зателефонувала однокласниці Ользі.
- Що нам було з англійської?
- Вісімнадцяту вправу. Письмово. Де ти сьогодні була?
- Захворіла. Відпросилася.
- Завтра прийдеш?
- Прийду.
- Добре. Бувай!
Ні про що не розпитує, не розповідає шкільні новини. Так на неї не схоже. У суботу Оля з мамою бачили мене на базарі. Я стояла біля входу з невеличким відерцем яблук. І визирала покупців.
Можливо, мені просто так здалося, але після того відношення подруги до мене різко змінилося. Хіба ж престижно дружити з базарною торговкою?
Гортаю потерту книжку, шукаючи потрібну сторінку. І розумію, що зараз просто засну. Кладу голову на стіл і обіцяю собі, що це лише на кілька хвилин.
Прокидаюся від телефонного дзвінка. На зв’язку мама. Запитує, чи все добре? Говорить, що не зможе сьогодні прийти. Просить нас добре замкнутися. Цілує і обіцяє перетелефонувати вранці.
Не перетелефонувала… Ми ледь не проспали. Похапцем, без сніданку, збираємось до школи. Я кричу на двійнят, вимагаючи від них поквапитись. Ледь не плачу, пригадуючи, що не вивчила вірш Франка.
На літературі мені щастить. Моє прізвище в класному журналі передостаннє. Не встигли викликати. А з математики не все так добре. Вчителька просить старосту роздати наші контрольні. Для роботи над помилками. Я двічі розкриваю і закриваю свій зошит. Здається, перша у житті шістка пече руки. Я завжди була відмінницею, ученицею, яка здає зразкові роботи. Я не звикла до поганих оцінок. Не вмію їх приймати.
Обходячи перший ряд, Ганна Вікторівна нахилилася наді мною і запитала, чи добре я засвоїла тему. Попросила залишитись після занять. Щоб домовитись про перездачу.
Після математики була самостійна з біології. Запитання, відповіді на половину з яких я не знала. Коли повернулася до задньої парти, дещо перепитати в Ольги, та зробила вигляд, ніби мене не розчула. Теж мені подруга!
До очей підступають сльози. Тру їх долоньками, мало переймаючись тим, що це хтось помітить. Сьогодні я знову нічого не напишу. На порожньому аркуші з моїм прізвищем з’явиться велика червона двійка. Мені потрібно до них звикати. Я вже не відмінниця…
- Тобі підказати? – обертається до мене Лорік – худенький хлопчина в окулярах – ще один відмінник в класі і мій прямий конкурент.
З Лоріком ми практично не спілкуємось. Він дивний, замкнутий. Має суворого батька-професора та інтелігентну маму-музиканта, яка носить елегантні рожеві костюми і має таку рівну і виважену ходу, що їй запросто можна ставити на голову кухоль з водою. Без сумніву, ні краплини не проллється.
А ще хлопчик має рідкісне і незвичне ім'я - Лорентін. Тільки в класі його кличуть просто: Лорік – Анаболік.
Радо киваю, але одразу схоплююсь.
- У тебе другий варіант, а в мене перший.
- Нічого, - незворушно відказує він. – Завдання дуже легкі. Я вже все зробив.
Обличчя заливає фарба сорому. Хочеться відмовитись, але розум бере гору. Погоджуюсь на його допомогу. За кілька хвилин він непомітно передає мені листок з правильними відповідями. У кінці аркуша каліграфічно виведено те, що зовсім не стосується теми: «У мене сьогодні день народження. Ми святкуємо у мене вдома. Ти прийдеш?»
Скориставшись тим, що вчительку викликали з класу, Лорік обертається до мене. Пильно дивиться, чекаючи відповіді. Що мені робити? Розгублено киваю.
Одразу після останнього уроку забираю двійнят додому. Мені потрібно вчитися. І готувати обід. Ще й думки муляє запрошення Лоріка: йти чи ні?
З вулиці Антон і Аліна незібрані, гомінкі. У шкільному парку двічі від мене тікали. Мала впала, розірвавши на коліні новенькі білі колготки. Довелося взяти двійнят за руки. Важелезний рюкзак теліпався на плечі мертвим вантажем. Та й не звикла я так повільно рухатись. Усе кортіло вирватись вперед.
Вдома на нас чекав ще один так званий сюрприз. У крані не було води. «Сталася якась аварія. Не підключать до вечора», - гомоніли сусідки. Беру відро і йду до криниці в кінці вулиці, молячись про те, щоб із сусіднього двору не повибігали собаки бабки Зінки. Ох і лихі! Не визнають нікого окрім своєї господині.
Першу половину шляху подолала успішно. Ось тільки заледве витягла з криниці важелезне відро. Трохи розбризкала її, перелила. Але не наважилась набирати вдруге.
Повертаючись , перечепилась об розкидані на дорозі яблука. Якимось дивом зуміла поставити відро на землю. А коліном пригальмувала. Кривава латка на чашечці все збільшувалась, розтікалася по нозі.
Закусивши нижню губу, якось дошкутильгала додому. Поставила у сінях відро. На зустріч мені з паперовими літачками в руках повибігали двійнята. Побачивши кров, відразу змовкли. Гарчу на них:
- До своїх кімнат! Швидко!
Тягнуся до аптечки. За пластирем.
- Не піду! – намагався огризатися Антон.
Алінка спробувала смикнути його за руку.
- Ми маємо слухатись Галю. Вона нам тепер за маму.
Захотілося застогнати. Я не вмію бути мамою. І не хочу!
Лорентін жив у великому цегляному будинку з гарним квітником і альтанкою. У середині було тепло і затишно. Гарно накритий стіл, різнокольорові повітряні кульки хаотично розкидані по кімнаті, кілька незнайомих дітей і батьки Лоріка. А ще ми. Нерозлучна трійця. З великою коробкою шоколадних цукерок, яку я берегла на день народження мами.
Двійнят на свято ніхто не кликав. Але що я мала робити? Не полишити ж їх вдома самих? Перевернуть його з ніг на голову.
Малим все цікаво. І великий акваріум Лоріка, і пухнасте сіамське кошеня. Дуже швидко вони перебрали на себе увагу гостей. Для них найсмачніші шматки тортика, найцікавіші забавки. Батько Лорентіна спустився до підвалу і знайшов там старе лего сина. Висипали його на килимку посеред кімнати. Та двійнята не довго його складали. Надто жваві. Дратувала їх одноманітна робота.
Погнавшись за кошеням, Антон перекинув горщик із вазоном. На очі мені навернулися сльози. Знову все не так! Я хотіла прибрати, та мама Лорентіна наполягла, що зробить все значно швидше і краще.
- Нічого страшного, дитино. Не хвилюйся.
Увечері покарані брат із сестрою залишилися без казки, а я знову заснула за підручниками.
Середа минула більш-менш спокійно. На літературі я допомогла Лоріку з твором, а на математиці сама попросила у нього допомоги.
Повернувшись зі школи, ми з двійнятами зготували овочевий суп. Змусила малих лузати квасольку, відправила на город за петрушкою та кропом. Втомлені і замурзані, посідали біля паруючих тарілок. Якщо комусь з них щось не подобалось, вони ніяк цього не виказували. Їли з апетитом.
Сподобалась страва і мамі. Вона повернулася раніше, бо мала серйозну розмову зі своїм директором. Помивши посуд, одразу засіла за прострочений звіт. Брат із сестрою поводились тихенько, чемно. Мені навіть було прикро. Невже можна діставати лише мене?
Перед сном мама зателефонувала таткові до лікарні . Сказала, що наступного разу може взяти із собою когось з нас. Двійнята дуже зраділи, а я лише знизала плечима. Для мене батько – це людина, котра постійно на роботі і практично зі мною не розмовляє. Наше спілкування обмежується коротенькими привітами і куцими відповідями на обридле: «Як там у школі?»
Я погана. Щодня молюся про його повернення. Але не лише тому, що скучила. Я дуже втомилася за все відповідати, бути головною. Втомилася від двійнят, хатніх справ. Якщо батько зостанеться в лікарні надовго, мені знову доведеться копати город і носити відра, вирішувати дорослі проблеми. Життя продовжуватиме мене вичавлювати, аж доки не лишиться одна шкуринка.
Наступного дня ми не йдемо ні до татка, ні до школи. Аліна застудилася. А хіба залишиш її вдома саму? Найближчі кілька днів на мене чекав такий собі відпочинок без відпочинку. Услід за сестрою захворів Антон. Виявляється, хворі діти теж можуть бешкетувати. Але вони стають ще вередливішими і їм все важче догодити. Ти цілий день бігаєш, збиваєшся з ніг, намагаючись задовільними кожну їхню примху. І ліжко, однозначно, хтось зачарував. Щойно я на нього лягала, одразу виникало нестерпне бажання заснути.
Якось на шум до будинку забігла наша бабуся, мамина мати. Дивні в них з моїми батьками стосунки. Бабця живе в сусідньому дворі, але практично з нами не спілкується. У нас ніби є бабуся, і ніби немає.
Привіталася, закрила парасольку. Припнула нас трьох суворим поглядом.
- Що за гамір? У мене мігрень. Я до такого не звикла. Ще раз розтулите писок, зателефоную до поліції.
Вийшла так само плавно і гордо, забувши зачинити за собою двері. Але надовго наклала на вуста двійнят мовчазну печать. Я вклала дітей в ліжка і почала читати їм казку, намагаючись тримати інтонацію і розмовляти різними голосами.
- Ти читаєш як мама, - посміхнувшись, сказала Аліна.
Погоджуюсь:
- Як мама.
А ввечері зателефонувала мати.
- У мене для вас чудовий сюрприз. Галю, закип’яти чайник і чекай гостей.
За кілька хвилин вона була вдома. Ступила на поріг не одна, а в компанії тата. Тримала його, забинтованого і кволого, за руку. А він спирався на дерев’яний ціпок.
Помітивши батька, двійнята заверещали і кинулись до нього. Вони завжди зазирала йому до рота: «Тато те, тато це». Я ніколи не була такою.
Він по черзі цілує їх у голівки, підзиває мене жестом:
- Мама розповідала, як гарно ти з усім справлялась. Дякую, люба. Я тобою пишаюсь.
Важко зітхаючи, пригортає нас трьох до себе. На його грудях тепло і спокійно. «Я вас дуже люблю, - шепоче він. - Яке щастя знову бути вдома!»
