Я живу у вашому місті. Я повторюю ваші помилки. Я повторюю ваші подвиги. Я повторюю ваші кроки. Не хочу повторювати. Все це – мимоволі.
Це місто навколо мене вже кілька років. Залишається чужим. Залишаюся чужою.
У мені немає ні селофобії, ні селофілії. Є багато звичок, принципів, інстинктів. Є кров гуцулів і амбіції поляків. Є вилиці монголів і відчуття польоту. Є дерева – цілий ліс. Це більше, ніж ваш парк. Зрештою – чому ваш? Я не вмію ділитися чи співіснувати. Можу лише завойовувати, приручати, володіти. Звивати гнізда серед гілок ваших багатоповерхівок. Коли є гніздо, будинок стає моїм. Власність. Ви – також моя власність. Місто – моя власність.
Це місто не хоче усвідомити, що належить мені. Годую його всім, що маю. Я маю багато. Сміх, сльози, кров, сни, почуття. Але дикі звірі – невдячні. Воно гарчить, сичить, показує ікла, вириває все моє з рук, з очей, з душі. Втікає.
Наївне місто. Думає, що може прожити без мене, запричастившись мною. Дурне місто. Не вміє дякувати, цілувати руки, мешти, сліди на асфальті та бетоні сходів. Місто ілюїзій. Місто маразмів. Місто мрій і поспіху. Місто буднів і фальшивих свят.
Я знаю – для того, щоб приручити, треба полюбити. Я вчуся любити ваше, ні, своє місто. Торкаюся долонями до бруднуватої озерної води, кидаю крихти хліба його голубам і лебедям, посміхаюся його дітям. Своїм. Я вже майже люблю ці сірі стовпи, поцятковані клаптиками оголошень. Ці покреслені крейдою паркани і обдертих бомжів під ними. Я навіть трохи люблю відсутність гарячої води і наявність сумнівного тепла.
Йому мало моєї любові. Вічно голодне місто. З’їдає запах ранкової кави, тепло нічного подиху в плече коханого, звуки поцілунків, шелестіння обіймів. Байдуже місто. Ігнорує сум і меланхолію, радість і задоволення. Ревниве місто. Варто десь поїхати, як починає готувати неприємні сюрпризи.
Це місто не вміє любити. Воно не має своєї думки. Відколи? Чому? Чекає, поки хтось полюбить його мешканців, а вже потім звертає увагу. Відвертається від тих, кого розлюбили. Четвертує тих, кого зненавиділи.
Тендітне місто. Ніжне місто. Закомплексоване. Як равлик-павлик. Боїться висунути ріжки.
Хворе місто. Зализує свої руїни і смітники. Сором’язливо прикриває мотлохом місця вкрадених кришок каналізаційних люків.
Боягузливе. Запобігливе. Рагульське. Інтелігентне. Емоційне.
Порване. Голе. Вульгарне, як макіяж повії. Горде. Терпляче. Гірке. Прохолодне. Приторне.
Я люблю його на світанку, коли воно, чисте і замерзле, закутується в мій шалик і додивлюється мої сни. Я люблю його вночі, коли воно самотньо прикурює від їжакуватих зірок і страждає від відсутності колискових. Люблю сидіти з ним тихо на потертій лавочці, поклавши поряд дві самотності – його і мою. А може, лише мою – велику. Адже тоді це місто – моє. Як ніколи. Приручене.
