Ідеш містом, а навколо суцільні вітрини: курточки, взуття, маєчки, шляпки - тряпки, тряпки, тряпки. У що перетворили Київ?
У торговий центр.
Зупиняєшся навпроти чергової вітрини. Обертаєшся до неї. У вікні дірка. По склу повільно сповзає червона голова манекена Шанель. Залишається густа доріжка. Місцями фарба скрапує на підлогу.
У середині всі метушаться, кричать, визжать, щось носять-переносять. Себто панує хаос.
Охоронець, привітний на вигляд дядінька, єдиний стоїть і не ворушиться. Як і подобає армійській людині. Він дивиться в очі таким глибоким, приємним поглядом – зрозуміло, запрошує у гостини.
Стара звичка?
Ти заходиш, тебе охоче впускають.
«Клієнтів зараз поменшало. Раді прийняти за таких обставин – ми у відчаї», – замість потрібного, між іншим, привітання пояснює охоронець. «Не звертайте уваги на метушню. Жінки такі вразливі, що довго будуть відходити».
«Проте ви можете бути спокійною. На вас не замахнуться».
«З таким-то виглядом мені нічого не загрожує. Вам раджу зробити так само».
«Ні, тоді я зраджу Шанель», – гордо мовить охоронець, розглядаючи твої груди.
«То ви впустили мене, бо вважаєте, що я маю потребу в одязі?»
«Ні, ваше вбрання вам личить найбільше, – опускається до животика, – але нам потрібні відвідувачі, аби не втратити репутацію».
Жінка у чорній замші підбігає до вас і роздає по пістолету: «Зараз будемо відбиватись». Зі страшенно округленими очима кудись тікає.
«Чого ж без набоїв? – питаєшся і задумуєшся, що ну їх всіх до сраки. Краще піти звідси завчасно.
Виходиш із гламурним фіолетовим блискучим ружжом.
Знову обертаєшся – вітрина залита матово червоним кольором.
Минаєш роздовбану вітрину, охоронець витріщається на тебе у відчаї.
Мить – вітрина злітає у повітря.
І йдеш собі по місту гола.
