Мій бойфренд живе на бульварі Шевченка, 31.
Живе там з дитинства. Йому двадцять шість. Захоплюється історією Монако, хоче емігрувати і мене із собою тягне.
Свій бульвар вважає чимось привабливо-загадковим.
Він трішки псих.
Нещодавно почав усвідомлювати це.
Зустрілися із ним у кафе Альма-Матер, що навпроти парку Шевченка, саме у затиллі пам’ятника Тарасові.
Розповідає.
Сиджу я собі спокійнісінько о шостій вечора у барі готелю Хілтон, що на бульварі Шевченка. Пью каву. Заїдаю шоколадним пиріжком.
У холі стоїть гомін: сміються, сваряться, тупотять. Бармен розбив стакан.
Хтось називає моє ім’я, ніби кличе. Озираюся навкруги – навіть натяку на мовця немає. Голос ніби нізвідки.
Раптом знову: голос пояснює, що висить над моїм вухом. Я ретельно обмацую обидва – аж почервоніли, та безрезультатно.
Але каже він щось дуже-дуже тихо. Так, що й мураха би не розібрала. Я вискочив, розливши залишки кави. Розгублений. Наляканий. Заховався у вбиральні. Стіни там приємні. Жовті.
Він висить над моїм вухом і щось мені знову каже.
Я пишу вірші. Може, це моя муза? Муз?
Той, що висить над вухом знову оживає.
Тоді я стояв перед дзеркалом, тож глянув і побачив...
Побачив таке: довгі вуса, серйозний погляд і начухмирені брови. Лисина. Такий собі пухкенький пиріжечок висить точно обік правого вушка, яке було більш відкрите від волосся. Ноги зливаються в один довгий хвіст.
Він нібито промимрив: «Іди спати»!
Ніч. Крізь сон обмислюю зважені-відважені спогади, які снилися весь зоряний день. Мабуть вчора так перехвилювався, що голос, ознака «божевільності», знову марився.
Недільній ранок. Іду до церкви.
Дорогою до синявих бань Володимирського, схожих на обличчя привиду, знову з’явився «Той, хто висить над вухом». Вуса приємно лоскочуть мою вушну раковину. Жінки це називають – вушний оргазм.
Увесь час недільної служби вусатько мав радість відволікати мене. Я не заперечував, бо розмова-обурення про зникнення з доріг бруківки мене захоплювала.
Я з «пиріжечком» не погоджуюся. Це ж величезна проблема, коли хочеш погратися в м’ячика, відбиваєш його від бруківки, а він замість того, аби відскочити вгору, швиряється у невідь. Сірий смердючий асфальт в цьому плані виграє. Єдине, асфальт не є історичною цінністю.
Дім. Післяобідня година. Валяюся на ліжку.
Шевченко ступив-перелетів за поріг балкону і став споглядати за цвітінням вишні навпроти. «Палите»? – спитав був його. «Ні» – стомлено видушив він. – Бо хоч і курив, але ж то було за життя. Як дух може палити? Ніяк!» Але все ж таки трубку посмоктати витяг.
«А ти знаєш що»?
«Що»? – відповівся-спитався.
«Напиши вірш-детектив «Кінь Венеції» про складнощі людського буття».
Мені сподобалась ідея. Тепер ми із ним разом. Себто пишемо текст. Не хвилюйся, тобі я з ним не зраджую. Фізично. Але мене тривожить думка, що я йому повністю віддався. Інтелектуально. Я хочу і тобі так само віддатись. Ти теж моя муза.
Удома розмірковую: «Я хочу тобі віддатись…»
У нас буде хлопчик. Одначе, раптом його усунуть від батьківських прав? Що ж я тоді робитиму?
Нічого не робитиму, до лікаря не підемо.
Сподіваюся, він зможе позбутися тих неясних видінь.
