Атмосфера була добра: буяли вишні ясним цвітом, квітли якісь трави, свіжий вітер куйовдив волосся, а неподалік волала жінка. Літописець швидко записував те, що бачив і насолоджувався картинами весни та болю. Окуляри робили його тонке обличчя інтелігентним, але очі за скельцями блищали холодно і майже нічим від самих скелець не відрізнялися. Холодні й байдужі очі неупередженого свідка. Він подумки порівнював себе з христовим Матвієм, але не був пристрасним ні в чому, навіть у збиранні податі. До себе й до оточуючого він ставивися спокійно, без захвату, без страху, без почуттів.
Почуття заважають справжньому історику, і він старанно викорінював із себе будь-який натяк на них. Але дещо йому подобалося попри навіть заборону відчувати: пташки, що легко пурхали з гілки на гілку і цей лагідний теплий ліс. Йому подобалося володіти собою: самому собі надавати накази і самому їх виконувати. Завжди бездоганно, завжди безпомилково. Можна собі дозволити і заборонити, і ніщо не перешкодить йому насолоджуватися владою над своїм тілом, думками, настроєм.
- Навіщо нам це записувати? - пересмикнувши автомата спитав Коля. Він не був великим мислителем, але добре виконував накази, через що його й цінували. Усе, й добре й погане, має бути ретельно задокументовано. Додатково можна вести аудіо- чи відеозапис, але через папір відчувається рука й воля людини. Це все роблять один одному люди, а не технології. Тому папір і дрібні літери на ньому — то все. То класика й вишуканість.
- Мені подобається, - просто відповів Літописець, щоб не вдаватися в подробиці, - Більша частина людської історії записана на папері.
Коля мотнув головою, ніби отримав вичерпне пояснення, і вистрелив одному з полонених у голову. Жінка зарепетувала голосніше. Ручка Літописця запрацювала швидше.
Він не занотовував діалогу з Колею, писав по факту: дванадцять чоловік похилого віку вивезено за десять кілометрів від бази у ліс для проведення психологічної роботи, включно з фізичним впливом. Двох убив Коля, одного Самурай, одного Батя. Цінної інформації досі не отримано.
- Ти начебто нервуєш? - спитав Літописець. Коля відштовхнув носаком чобота обважніле тіло. Дивно, що такого розгледів у його поведінці Літописець — Коля здавався напрочуд спокійним:
- Та ні, - відповів він, - Просто ненавиджу їх.
Це зрозуміло. Мало хто відчував приязнь до стариганів. Особливо до цих.
- Заспокойся, друже. Їх не треба ненавидіти. Взагалі, ненависть — це погано і неприродньо.
- Ти думаєш? - втрутився Батя, - Думаю, ти помиляєшся. Воно, може, й погано, але вже точно не неприродньо, - У нього з пальців стікала кров, бо він рідко стріляв — надавав перевагу холодній зброї. Так відчуваєш контакт.
Літописець підвівся з пенька і поважно схилив голову, але в очах не було покори, і відповідав він із мякою іронією, як комусь могло би здатися, виклично:
- Ти знаєш, Батя, я розумний. Ненависть заважає робити справу добре. Тому вона неприродня для тих, хто має справи.
- В природі рідко хто має справи. Живі істоти вештаються, а для тих, хто вештається все природньо.
Літописець не став сперечатися. Він знав, що Батя, цей адепт ідеології святого вештання, балакав, особливо не розмірковуючи над своїми словами. Все найголовніше він залишав при собі, ні з ким не обговорючи і не потребуючи нічиїх порад. Загадковий чоловік, цікавий, він трохи лякав історика, але й приваблював.
- Йди, поспілкуйся з ними тепер, - наказав Батя. Він явно втомився. Спітніле чоло здавалося темним не тільки від засмаги, але й від думок. Але він не любив, коли до нього пильно придивлялися — одразу починав нервувати, і це була ще одна цікава риса цієї людини. Слабкість, можна сказати.
Літописець, який не спав уже більше доби, неохоче поплентався просто крізь невисокі кущі туди, де, звязані і залякані, стояли навколішки жалюгідні залишки невеличкої групки старих.
Жінка, що волала декілька годин поспіль, нарешті знесилилася і замовкла. Вона була майже непритомна. Літописець не хотів називати її ні жінкою, ані навіть людиною, але, що поробиш, лінгвісти ще не видумали нового слова для цих істот. Із дванадцяти залишилося вісім. Дивлячись на них, він подумав: і в чому тут тільки дух тримається? Три жінки, пять чоловіків. Кого обрати для розмови? З кого буде більше користі? Самурай стояв неподалік. Наймолодший, найенергійніший з усіх, навіть він сьогодні здавався стомленим.
- Ці старі ні біса не знають, - сказав він.
- Може, ти просто не питав?
- Таки ні, - визнав той, мляво всміхнувшись.
Літописець зіщулив очі, намітивши жертву. Нею мав стати сухорляивй дідок із ледь пухнастою лисинкою і в кров розбитим обличчям. Нібито зламаний, він, водночас, здавався досить адекватним. Мабуть, вдалий вибір. Зусиллям волі, Літописець подолав відразу і наблизився спокійним, готовим до роботи.
- Скільки тобі років, батьку, - спитав він, намагаючись звучати пошанливо.
Старий блимнув зляканими очима, щось прикидаючи зашамкотів тоненькими губами:
- Сімдесят.
Літописець опустився біля нього навпочіпки, лагідно торкнувся плеча:
- Не треба брехати. Адже я можу вирішити, що ти не здатен до співпраці. Ти ж не хочеш, щоб я так подумав? Тож, скільки тобі років?
- Добре, добре, - задріботів дід, - Я скажу, тільки не бийте. Сто двадцять чотири. Мені сто двадцять чотири роки.
Допитувач позіхнув із полегшенням. Наразі здавалося, ніби справа зрушила з мертвої точки. На галявину вийшли інші і в очікуванні, в доброму передчутті перемоги, завмерли неподалік.
- Скільки років твоїм товаришам? - продовжував допит Літописець.
- Усім більше ста. Найстаршому з нас сто сорок один рік. - Він кивнув у бік міцного парубійки, якого били чи не найбільше. До нього Літописець не звернувся лише тому, що той би навряд чи погодився на розмову.
- Добре, друже. Сьогодні ви можете повернутися додому, а можете й не повернутися. Ще кілька хвилин тому це залежало лише від нас. Тепер тобі вирішувати. Мабуть, це приємне відчуття, коли від тебе щось залежить? І ми готові повернути тобі його. Чотирьох ви вже втратили, але вісім — це теж немало. Хочеш їх врятувати?
- Чому ви обрали мене? - заплакав дідок, - Я нічого не знаю.
- Звідки ти знаєш, про що я збираюся питати?
Але дідок не розгубився і заходився брехати:
- Слухайте, я — звичайний овоч. Я взагалі нічого не знаю.
Це трохи роздратувало Літописця, але він переживав не за себе, оскільки свої почуття вмів контролювати, а за інших. Он Батя смикнувся — це хорошого не віщує; Коля подивився важко з-під лоба; Самурай спалахнув небезпечним ентузіазмом.
- От казатимеш дурниці, і мої товариші розсердяться. Навіщо ти так? Хіба ми не знаємо, що собою уявляють овочі? Серед вас таких немає. Ви всі, принаймні з тих, що залишилися живими — контрабандисти. Якщо я не помиляюся, цим словом позначають тих людей, що люблять і хочуть жити. Якщо ти овоч, то, може, ти й жити не хочеш?
- Запитуйте, - коротко й похмуро відповів старий.
