- Тепер ти справжній барбар. – насмішкувато задзвенів юний голос збоку.
Зиркнувши, вгледів худюще дівчисько, одягнуте в маскарадний костюм принцеси мандрівних франків.
Сміхота, скажу я вам нереальна. Мало не зареготав.
Проте, виявилося, у мене з’явилися проблеми. Досить було побачити мої руки. Власне, руки таки були моїми. Та, одначе, шкіряні обладунки явно випали із смислового ряду.
А мій кінь! Замість залізного SofTile HD, короче Харлея - був реально живий коняка. Хоча й не Буцефал, але і не Росинант. Мамма мія, але я ж нигди не мів на тих звірюках не те що б гарцювати, але й навіть сидіти.
На нещастя, кониско «просік» невпевненість вершника. Він зробив спробу збрикнути, і мої (?) руки-ноги, миттєво все притлумили, як кажуть «в зародку».
Власне ця незвична вправність настільки мене вразила, що моє тіло таки скинуло мене додолу. І от, халепа, саме в ту мить, коли кінь вже стояв, як укопаний.
Траекторія, якою я падав, була чимось середнім між стилем фосбері-флоп та поле-вельтом. Коротше, я добряче гепнувся. І лише мсмк з декатлону дозволило мені перетворити це тупе падіння на комічний гег.
- Сер Відукінд, - досить вже цих вибриків, прогудів густий бас в якому відчувалась сила, впевненість та влада. Такий голос без сумніву належав альфа-самцю, і лише ледь чутні нотки поблажливої прихильності, які вловили мої музичні вушка – дозволили без особливого хвилювання підняти очі на власника гласу. А подивитися було на що! Кремезний мужчина на страхітливому броньованому коні тримав позолочену та посріблену вузду могутньою рукою в залізній рукавиці, а іншою рукою притримував величезний дворучний меч з брильянтом у руків’ї. Важкий позолочений шолом не закривав його лиця. Це було обличчя воїна. Довгі чорні патли звисали йому на плечі і були в явному дисонансі із окладистою яскраво-рижою бородою.
- Барбаросса (червонобородий), - промайнуло у мене в голові.
- Спритнику, досить вже робити враження на нашу принцесу. – голос рижибородого був на диво мелодійним і радісним, вочевидь «вистава» йому явно сподобалася. – Хай там як, а справа вирішена. Дата весілля призначена. І нехай наша красуня навіть не думає мені суперечити. Теж мені відмовка – що мій відданий васал не надто розвинутий інтелектуально!
- І це про мого кращого ратника. Хіба не смішно ?.. - Велетень дивився на мене з легкою посмішкою трохи примружившись…і я не стримався.
- Це я тупенький примітивчик ?! Ха-ха-ха. Та щоб ви всі знали – мені здається, що я чи не найосвіченіша особа нашого королівства ! От!
Реакція на мій запальний спіч була миттєвою і бурхливою, мов вибух кисню – Барбаросса заревів нече лев, і під впливом некерованих емоцій одним варварськи прекрасним рухом вихопив меча, обернувши його над головою, наче метальник молота, і з розгону увігнав у землю. Соняні промені бризнули з руків’я, розприснуті брильянтом на сліпучий спалах, в сяйво якого сам сюзерен легко і пружно сплигнув долі. Затим, рвучко простягнув мені руку, і не втиг я отямитися, як він буквально підкинув мене на рівні ноги. При цьому я автоматично зауважив, що за зростом майже не поступаюсь гіганту. Нестимно регочучи, він хляпнув мене по плечу і сперся на застормленого меча, хитаючись від нестримного реготу, який трусив його наче лихоманка.
Я й собі зобразив щось таке наче усмішку, і з роздратуванням зауважив, що вся екіпа також реготала та веселилася, а дехто навіть поcповзали з коней, включно з принцесою.
Намагаючись бути принаймні ввічливим, я звернувся до дівчини:
- Шановна, принцесо, дозвольте Вам допомогти, - і спробував зобразити щось на кшталт мушкетерського «salut profond». То була прикра помилка. Знявши з голови важкого шолома, мені не вдалося ним помахати як д’Артаньяну, а спроба вклонитися ступивши крок назад на розвівши вбік руки (…з тяжким шоломом а не м’якеньким капелюхом!) в глибокім поклоні - зробила б честь скоріше Чарлі Чапліну. Коротше, всі ще дужче розвеселилися. Принцеса, яка майже підвелася – гепнулась знову на землю душачись від сміху. Барбаросса схопився за стремена, намагаючись встояти на ногах…
Втерши сльози, сеньйор одним рухом опинився верхи і скомандумав – по конях. Команда була виконана блискавично і автоматично. Всіма, і навіть мною, бо затуманена свідомість людини з майбутнього не змогла перешкодити тренованим м’язам виконати звичний ексерсиз.
Далі всі поїхали вслід господарю.
Я намагався не вмішуватися у моторику мого тіла і зайнявся аналізом ситуації.
Спроба була приреченою на поразку. Аналізувати не було чого, а керуватися жалюгідними уривками книжних знань навряд чи було розумно.
Мої роздуми перервало тихе покашлювання принцеси, яка під’їхала ближче.
- Не ображайтеся, сер Відукінд, – вона говорила чітким правильним голосом, і я відчув, що це спроба демонстрації ху є ху (who is who), а ху є яху (who is yahoo). При думці про ті ху яху – мимоволі усміхнувся, і зауважив, як округлилися очі дівчини.
- Якийсь, Ви не такий. Але все рівно, Досить. Прошу Вас, годі вже того варварського натиску. Досить тих квіточок і бездарних вершиків під моїми вікнами. Годі вже.
- Згоден, - перервав я дівчину, і подивився їй прямо у очі та запитав:
- Як його звати? Він з нашої екіпи ?
- О! але… - пробелькотіла принцеса.
- Думаю, це або Ваш вчитель музики або наш симпатяга паж. – слова вистрибнули наче самі собою. Та однак це був нокдаун. Дівчина відкрила ротик і примовкла.
- Прикрийте хвірточку, о Ваше чарівносте, бо мушка залетить. – мимоволі вилетіли дурнуваті слова (з не менш ідіотською посмішкою). І хоча я ще не закінчив мову – та мені вже було соромно за свій растіковий гумор. Але стоп. Чому мій. Ні-ні. Не мій, а того. Отак, того самого, як його Відукінда. Надіюсь, принаймні не Корвейського, бо хіба міг бути відомий хроніст посполитим ратником. Напевне що ні. Напевне.
- Сер, Ви…Ви, – очі в дівчини впевнено завернули на мокре місце і треба було миттєво рятувати ситуацію.
- Сорі май дарлінг, феірі тайл принцесс. – прогугнявив жерстяно-сурмовим голосом товариша майора Жирнова з військової кафедри універу.
Дівчина усміхнулася крізь сльози – бо тут таким голосом говорив старий кумедний троль, який жив у місцевій скелі при дорозі і знаходив всілякі чудернацькі слова, примовки, приказки та напучування для кожного подорожнього.
- Прошу вибачення, принцесо. Насправді хочу Вам повідомити, що готовий скасувати свої матримоніяльні плани. Вважайте, що все вже скасовано, - швидко промовив, і прискорив свого коня.
Виявилося, це було нескладно. Досить було уявити, ніби працюю зчепленням-газом та перемикаю передачі.
День збіг у дорозі. А коли темна ніч залила чорнильною темінню ліси і доли - загін зупинився на ночівлю. Кинули жереб на варту. Мені випав менестрель та помічник лікаря.
Менестрель добув гітару і за допомогою плектра вдарив по струнах. Звук був різким та глухим. А далі юнак заспівав, досить приємним голосом треба зауважити - концентровану нудьгу штибу «Любовна любов» під акомпонемент практично цвяха по шклу.
Фактично, це був скоріше велеслівний речитатив під бренькання акордів. Ритм у пісні повністю переважав натяки на мелодію, а довгі і невимовно нудні соплі-сльози головного героя над рожею, яку кинула дама серця в земний порох його спопелілого серця - були незрівнянно гірші за вірші вогонів.
Так ось яке ж ти мистецтво середньовіччя !
Мої роздуми перервав тихий шепіт принцесси:
- Сер, вибачте мою негречність, але кривитися неначе від болю під «Плакучу рожу кохання вічного навзаєм обох до крові зранених сердець» це блюзнірство.
У мене автоматично вискакують рими до таких зворотів як «…обох до крові зранених сердець» на «яким нарешті наступив капець». Ну нічого не вдієш, не подобаються мені ті всі штампи «наче квіточка», «як та рибонька». А вже цьомики-бомики та пташки миловані мене дратують аж так, що я готовий бігти світ за очі від звуків того любовного муркання.
Та цього разу все було трохи інакше. Принцеса, що сиділа позаду, смерділа як коза.
Я всміхнувся – це було так незвично.
Втягнув запах від своїх обладунків – вони пахли вітром та сирою шкірою. Та це мене не обмануло, відомо ж – свій сморід завди пахне.
Обернувся до дівчини. Глянув у її прекрасні зелені очі, на чоло із грайливою прядкою риженького волоссячка… А вона нічого, теба визнати, хоча від неї і заносить пані Дерезою. Але що це ? На кінчику її волосся щось ворушилося. Ха. Це була вош. Вошка. Велика, жирна вошка, а може і поважний пан Вошак. Автоматично відсахнувся від красуні, невизначено усміхаючись.
Либся чи щирся, а проте у мене виникло визначене передчуття, що на моїй голівці без сумніву танцює також не один десяток, (десяток ?) цих же «приємних» створінь. Одне слово, середньовіччя.
Моя варта мала бути надранок, а значить було досить часу на найпростішу гігієну. Найперше потрібні були сапоніни, які походять від латинського «сапо» – мило. Дике мило, або сапонарія нарівні з кінськими каштанами в культурах усіх народів Європи займали чільне місце в санітарії. Ще порівняно недавно ці засоби були у кожній сільській родині. Пральна дошка, ночви, сушені каштани, мильнянка, вода з попелом – хто тепер так пере?
А вже викопавши кілька червонуватих коренів мильняньки, впевнено накопав ще й коренів лопуха. Лопух - то чиста смерть вошам. Чудо-засіб, який крім вошок ще лікує та живить волосся. Хвилин п'ятнадцять покип’ятив трунок та перелив його до пустої скляної баклажки, дбайливо заплетененої берестом. Баклажка була пустою, оскільки залишки низькосортного виноградного самогону я потай вилив. Вилив потай, бо думаю, пияки давнини такі ж неприязні до абстинентів, як і в наші часи.
А доки варив той вунш-пунш, вояки мовчки та з цікавістю спостерігали за процесом, і лише один маленький та миршавий (Ерхард, як пригадалося) – хихочучи поцікавився – чи це не для принцеси готується цей трунок. На що отримав ствердну відповідь та ще й з доповненням – побачиш, як вона викине білий прапор…
Гостроязикий блазень Барбаросси миттєво відреагував:
- О, а Ви шановний сер Відукінд, явно вже доросли до мого місця.
На цю репліку я спокійно кинув тривіальну фразу:
- Авжеж, це від великого до смішного лише один крок, одначе навпаки значно далі…
Ерхард відкрив рота і не знайшовся на відповідь.
Витріщені очі вояків засвідчили що ще було чи не вперше на їх пам’яті.
На річці поряд якої ми розбили табір я знайшов пристойне місце, зняв одіж, намочив і натер піском та трунком. Потоптавши ногами свої лахи, переполоскав їх та викрутив.
Потім стрибнув у воду і почав плавати.
При цьому у мене з’явилося відчуття того, що за мною спостерігають. Хитнулася галузка, і незважаючи на підвечірні тіні помітив личко принцеси.
Надіюся, вона не кинеться на меня охоплена раптовою хіттю, наче юна самочка яху на Лемюєля Гуллівера. Ха.ха. І ще раз ха-ха.
А нумо, перевіримо, чи вона таки дійсно вуайеристка, подумки всміхаючись, впевнено вийшов на берег, завбачливо помахавши рукою в бік куща з дівчиною. Отак і не зчуєшся, як станеш ексгібіціоністом в цьому середньовіччі.
Тим часом, у тихій заводі, де я виполоскав свою одіж - спривло кілька крупних рибин, які натужто хапали повітря ротами. Овв-ва. А цей ефект сапонінів я вже й призабув.
Далі, натерши виваром з лопуха-реп’яха голову та замазавши зверху річковою глиною, одягнув запасну одіж, яка була умовно чистою та розвісивши випрану одіж сушитися біля багаття на кілочках із вербового гілля, підійшов до менестреля.
Той далі завивав свій мідлейджін реп. То було дійсно нестерпно.
- Ейнджел, - промовив я до юнака, - дай шанс послухати мелодію ночі не забруднену металом гітарних струн.
- Той усміхнувся, і я зрозумів, що він був одним з моїх приятелів.
Раптом, де-не-візьмися-принцеса, в’їдливо зауважила:
- До речі, чи не буде сер Відукінд таким ласкавим, і не засолодить нам слух своєю майстерною грою, якою він так вихвалявся під моїми вікнами кілька днів тому, і о невимовний жаль, бо лише відсутність гітари не дала змоги йому це продемонструвати…- дівчина була ну дуже вдоволена. Вона збиралася «попустити» нахабного лицаря.
Який облом. Десять років музичної школи та гра в різних аматорських гуртах в мій час була на рівні кращих виконавців цього часу. Не кажучи вже про значно ширше поле для плагіату. Одне стримувало, мої спроби могли змінити хід цивілізації. Хоча думаю, то бздура. Нот ще не було, а перенести кілька мелодій без нот крізь століття - то дурня.
Абсурд, бо жодних мелодій старожитності не дійшло до нашого часу.
Тому геть сумніви. Швидко перестроїв гітару. Рішуче відхилив запропонований плект і тихо пощипуючи струни зробив програш і потім тихо заспівав.
-Yesterday, all my troubles seemed so far away – Ейнджел вирячив очі. Ще кілька рядків і він уже ридав з принцесою як двоє малих дітей.
Коли я закінчив, вони кинулися до мене із запитанням чи не я це написав.
- На жаль ні. Це один незнаний досі геній, - дипломатично відповів я.
Тим часом прошло вже досить часу, щоб змити волосся.
Ефект який викликало моє блискуче і запашне волосся на дівчину порівняти було ні з чим. Бо приємний трав’яний запах без сумніву вона відчула навіть не наближаючись ближче ніж за метр-півтора.
Я змилостивився. Дав їй залишки трунку з примовкою, що цього мене навчив один старий троль.
Принцеса ніяково всміхнулася. Бо кожен троль при однім слові «вода» міг запросто померти зі страху.
Але засіб взяла.
Поки вона пішла зайнятися власною гігієною до мене прийшов Ерхард. Він запросто хляпнувся поряд і заглявши мені у очі, насмішкувато запитав:
- Відукінд, а твій трунок таки діє – і потішно захихотів, наче Вуді Вудпекер. Але тільки наче. Тільки.
Натомість я зареготав голосом реального Вудпекера…
Ерхард мало не луснув із сміху та зауважив:
- недарма, я остерігався тебе – ти вже викінчений блазень – і я таки напевне залишусь без роботи…
- Незамінних людей не буває Ерхарде, я стану блазнем, а ти ратником. Що краще несмішний блазень, чи невправний ратник ?
Ерхард скривився. Міміка в нього була дуже промовиста, щось між ДеФюнесом та містером Біном.
Я усміхнувся, і розповів йому анекдот про лицаря, який купив собі нові чоботи і роздягся догола, щоб дружина зауважила його покупку, а натомість побачила його дочка, якій він на запитання, що це у вас батьку висить – сказав, що це вказівник на нові чоботи …на що дружина вийшла і зауважила, що краще б той вказівник показав, що ти купив собі новий шолом.
-Хто ти, сер Відукінд? – Ерхард втурився в мене, а я дипломатично взяв паузу, гризучи травинку.
- Стиль подачі твоєї історії ідеально відшліфована віками і міріадами оповідачів. Але поки що так ніхто не розповідає. Та й кому. Таку форму гумору зрозуміють одиниці. У нас це виглядає так-ось.- і він показав зразок цього анекдоту у викладі пересічного середньовічного менестреля. Вся ця оповідка затяглася на добрих десять хвилин – і то лиш тому, що Ерхард зобразив схему оповіді, так би мовити синопсис.
Я потрапив у цугцванг. Кожне нове слово лише погіршувало ситуацію.
Та на щастя програшна партія була зметена надходженням нових фігур.
До нас наблизилася принцеса з почтом.
Від її колишньої впевненості не залишилося і сліду. Вона була одягнена у шкіряну одіж ратника, і лише біла накидка вказувала на її стать. І крім того, замість легкого аромату кізоньки, вона явно облилася галлоном чимось, що тут вважалося парфумами, а насправді було приторним мускусо-жасмином. На молодому і миловидному лиці нашарувалися напівпромислові поклади тальку, приємної форми губи були ніби потемнені якимось примітивним трунком штибу буряка, а очі були підведені сурмою за типом вампіриці із дурнуватих фентезі-серіалів. Правда, на користь принцеси потрібно було сказати, що дві її подруги-фрейліни були вдягнуті й взагалі неначе опудала. Пудра щедро сипалася їм на плечі при кожному кроці, високі зачіски із гребенями та іншими штуками, вставленими для міцності, стирчали до неба мало не на метр. Видовище було просто супер.
- Коли ця пудра – ядовитий дуст, тоді перемага здоровий глузд. – подумалася мені чергова дурниця, яка безперервно вертиться у примітивних маскулінізованих мізках.
Ейджел крутився біля дівчат, явно роблячи свої кола тіснішими біля чорнявої леді, яка навіть у жахливому наряді клоуна Стівена Кінга, тим не менше прямо таки сяяла природною вродою та грацією.
Принцеса пройшла біля нас, невміло вдаючи повну байдужість та попростувала вглиб табору.
Ейджел схопив мене за руку і схвильовано промовив:
- Сер, Відукінд. Ви зауважили наскільки красива леді Діана. – а тоді раптом примовк і політкоректно зауважив у відповідь на мої підняті в удаваному подиві брови:
- Вочевидь, вона для Вас не може бути більш чудесною, ніж Ваша осяйна наречена, вибачте, друже. Я не хо…- і замовк не докінчивши думки. Не закінчив, бо я широко усміхнувся і поплескав Ейджела по плечу. Мені хотілося йому сказати, що то все пусте, і всі ці дівки, - але юнак раптом присів, наче на нього хляпнувся двістіфунтовий мішок. Ов-ва. За мить, Ейджел, скривившись розпростався і спробувай провадити далі:
- Ще раз вибачте, сер Відукінд, що посмів порівнювати її високість із простою дворянкою…- розгублено виправдовувся юнак.
Мені зробилося страшенно незручно. Є знаєте у всіх якісь особливості. У мене також вони були. Одна із найбезневинніших була такою ось - досить мені притиснути рукою будь-якого силача, навіть коня, як той не міг встояти на рівних ногах. Таке у нас у сім’ї передається через покоління. Мій дід-коваль, який мав на зріст не більше 5 футів - легко розривав ланцюги і підкови та робив «дулю» монетами. Я здається не мав аж таких здатностей, але і ті, які мав, виходили за рамки просто фізичної сили. Розумієте, я все-таки людина індустріальної епохи, і розумію, що коняка який тягне тону-другу не може хитнутися під потиском (не ударом!) якогось 16-ти пудового хлопця. Тут діє не фізична сила, думаю …але досить, якось іншим разом.
- Сорі, друже. – я обійняв Ейнжела і сказав йому:
- Ти ж знаєш, що моя мускульна сила значно міцніша сили мого інтелекту.
- Інте..чого? – Ейнджел насупив брови. Ой, леле, та він мав розумець на рівні десятирічного хлопця.
- Не бери тяжкого в голову, а важкого у руки. – навіть цей жарт виявився заскладним для Ейнджела. Натомість блазень Ейнхарт радісно захихотів і застрибав біля нас:
- Кажу вам, друзі, у сера Відукінда переселився дух якогось мудресика, а може і бісика. А краще трохи того й іншого. Ото буде радість для нашого падре, який вже довгий час ніяк не знайде собі достойного противника, щоб попрактикуватися у екзорцизмі. – Ейнхард весело всміхався, але мені чомусь стало незатишно. Ситуацію рятувало те, що це був якийсь варіант сну – бо я не пам’ятав ніякого переходу між реальностями. Це все тільки Сон. ТІЛЬКИ СОН. Напевне так.
- Пробачте, вельмишановний блазню Ейнхарте. Не відправляйте мене у тямряву безодні, яка невідворотна, коли такий стовп віри і доброчесності, як наш падре, візьметься за екзорцизм, О виявіть дрібку жалю, о добродушніший із великосердних. А я, натомість, виконаю три ваші бажання, о, повелителю…- прогугнусавив я голосом доброго Е-Е-ха, вертячи очами і кривляючи лицем.
Ейнхард розреготався і зауважив:
- Наш падре. Ха-ха-ха. Та він навряд чи зміг би вигнати миш із мишоловки…- блазень короля весело усміхався, а я думав, чи вже надійшли часи розвинутої (як соціалізму) інквізиції, чи ще досі тягнуться часи мандрівних місіонерів, які із фанатичним запалом несли у маси те, що їм здавалося верхом духовності і просвітленості.
Однак, наче продовжуючи гру Ейнджел сказав:
- Проте, шановний Відукінде, чи як там тебе зовуть на тім світі. Так от, якщо ти зможеш виконати будь-яке моє бажання, то прошу сер Відукінд, поясни, чому при вигляді чарівних фрейлін ти всміхався, наче діти до мандрівних штукарів-циркачів.
- З радістю, Ейнхарде. Просто я бачив, як одягаються та фарбують лиця жінки у інших світах. І подумав, як би то було прикольно загримувати Енджела під знатну даму…і що на це сказало б наше жіноцтво, бо гіршого несмаку, як у них, просто не існує.
- Ну то до справи. – Ейнхард усміхався, а Ейнджел з подивом вникав у наш діалог.
За півгодини справа була завершена. Енджел із підсиненими очами та бровами, які стали значно більш вираженими, був просто-таки невпізнанний. Візажист з мене, так собі, другосортний, але для цих віків – то була просто бомба. І в результаті, у простенькому платті, взятому Ейнхардом у когось з екіпи, із більш-менш пристойним макіяжем – Ейнджел перекинувся на казково миле та чарівне створіння. Ейнхард при цьому безупинно реготав та робив Ейнджелу оченята і кумедно підморгував, на що той густо червонів.
- А тепер я хочу, щоб ви з Ейнжелом пішли прогулятися табором під ручку. – Ейхард радів своїй витівці, наче дитина смачній цукерочці.
Ми з Ейнджелом поволі пішли в глиб табору. У таборі людей було зовсім обмаль – всі вже або спали, або готувалися до сну. І коли мені здалося, що наша витівка залишиться без уваги оточуючих, ми «напоролися» на принцесу.
Вона відкрила з подиву рот, і не могла вимовити ні слова. А коли делікатний Ейнджел промовив:
- Це я, Ейнджел, шановна принцесо. Ми просто так собі жартуємо. – а вона аж запінилася із люті, круто розвернулася та щезла у своєму наметі із якого стриміли лиця її фрейлін.
- Думаю, досить. – мені раптом все це здалося ще дурнішим, ніж дозволено у звичайному сні.
Ейнхард був щасливий. Ейджел розгублений.
Та як би там не було – ситуацію було розряджено.
Відмивши Ейнджела був вимушений заспівати йому на ніч так би мовити, колискову. Це була композиція «Птахи» Скрябіна. Слова правда, були змінені для полегшення сприйняття аборигенів. Хоча хто тут туземець, а хто інвайзер і реальний монстр - то ще те питання на 1000 баксів.
Подалі ніч минула без пригод.
Ранок почався також ніби незле.
Швидкі збори, і ми знову їдемо повільною валкою. Кінні вершники почергово кружляють навколо, як для розминки, так із метою безпеки. Красиво, доцільно і логічно.
Цікавим видався сон, мушу визнати. Реально нетривіальним.
Тим часом, майя сну надалі розвертала свої морганні візії.
Подорож тривала.
Протягом дня принцеси не було видно. Вона вперто трималася осторонь, наче ми протилежні полюси магніта. А ми таки дійсно, протилежні полюси. Дійсно, протилежні.
Натомість мене чекала нова халепа. Леді Діана, вертілась поряд одягнута у зручні та надзвичайно еротичні обладунки. Вона наче вистрибнула з якогось середньовічного фентезійного серіалу. Природна грація, відмінна міцна фігурка, бліде лице, відтінене волоссям синьо-чорного кольору – то було щось. Магія Sex Appeal завжди дієва. Завжди. Від бетонних джунглів до заростей Амазонки.
- Тільки не зиркати. Тільки не зиркати – повторював замовляння старих холостяків та монахів. Однак не діяло. Зиркав. І не тільки зиркав, а кілька разів таки прямо вирячився на красуню, яка наче валькірія перемоги ширяла на своєму скакуні. Дівчина нарочито відкидала волосся, пускаючи його руками майоріти на вітрі, наче араб свій діщдаш. Промовистий жест. Універсальний. Котрий прямо так і кричить, дивись баране, я пречудово бачу твої твої ниці заміри вічно спраглого самця (сподіваюся у самому розквіті сил), але зовсім ніц проти не маю, а може навіть і сама не проти напереверзяти, любесенький.
Ну скажіть. СКА-А-Ж-І-І-ТЬ ! Ну чому так примітивно влаштовані мужчини. Ну ніякого тобі опору, скоріш навпаки. І нема на то ради, бо така уже природа у мужицького народа… Гумор сильна річ, але проти жіночих чар, то як дерев’яна паличка супроти дворучного меча. Не діє, хоча й відволікає від невідворотного.
- Пся крев, галганє. Кіссим мак.- вилаявся я подумки.
Леді Ді впевнившись, що здобич вратила навіть залишки опору, що проявилося у тому, що я почав спокійно розглядати її, наче цукерочку в пуделку (хіба що не облизуючись) - і повільно під’їхала ближче.
- Радісного вам ранку, сер Відукінд, - дівчина звернулася із звичайним привітанням, але її голос наче затрусив мене. Резонанс, трясця його матері. Резонанс душевних струн. Її голос був красивим, правильним, чуттєвим. Відразу було чутно, що власниця володіє неабияким інтелектом.
- Привіт, о чарівна незнайомко. – мені страшенно кортіло невимушено порозмовляти із дівчиною та одночасно відчував якусь неправильність ситуації. Фальш. Так, начебто щось було не так.
Матінко рідна. Раптом я здадав усе. Так ми були…Кошмар. Я хитнувся і мало знову не гепнувся з коня. Цей дикун, сер Відукінд, ця гора м’язів із півтора звивинами мозку - дурив голову цій прекрасній та розумній дівчині. Ну скажіть, чому ті жінки такі дивні. Ні інтелект їх не рятує, ні походження – закиплять гормони, й пожене інстинкт розмноження геть розумну істоту, обертаючи її на хтиву самку, вимагаючи кидатися на шию першому-ліпшому розпіареному та розфранченому бовдуру.
Які ж дурні ці баби, чесне слово. Далебі, мали б вони своє перше місце з дурощів, якби воно не було вже зайнятим навіки-віків, це перше місце з дурачини, що є у кожного мужчини.
Я почервонів. І не знайшовся на слова. Натомість красуня намагалася зазирнути мені в очі, і це було насправді нестерпно, так наче хвалитися чужим. Неприємно і соромно.
- Віді, чому ти такий дивний, - м’які нотки голосу красуні рвали на частини залишки мого глузду. – Bylem gora powagi, Wytrąciłaś mnie z równowagi (Билем гуров повагі - витронцілась мі з рувновагі)…- зранена свідомість ввімкнула пісню Електричних Гітар, старовинної польської поп-групи.
Мені дуже хотілося розповісти правду. Але що є правда.
Розмова перервалася, бо мене покликали до сюзерена.
Нічого серйозного, тільки приготування до мого весілля у якому брав участь імператор. Тьху. Суцільний кошмар. Я заплутався наче муха в павутині. І кожна спроба вирватись затягувала все глибше. Сон перестав тішити.
А коли вечером поставив свій намет біля ріки - до мене очіковано прийшла леді Ді. Вона пахла свіжим вітром, травяним запахом лугів…коротше, далі все ясно.
Дамско менска акробація. Фініта ля комедія.
Нарешті тиша та спокій. Ніжна голівка на перекачаному плечі. Розсипанне волосся. Посапування ідеального носика.
Бідна дитина.
Ранок. Прокинувся. Очі не відкриваю. Не розкриваю, бо раптом відкрию їх і все пропало. Було і не стало. Є і не було. Було, але не є.
Нічого не триває вічно, тому врешті-решт таки розплющив свої зіркачі – одне по-одному.
А як відкрив. То дух мені так і перепинило. МАММА МІЯ! АМОРЕ МІЙО!!! Вона була прекрасна. Тіло богині.
ЛЕДІ ДОВЕРШЕНІСТЬ.
Пригадалася минула ніч. То було щось.
А Відукінд і правда вартий був дечого. Подвиг Геракла із дванадцятьма незайманками, йому навряд (?) чи піддався б, але те, що це тіло виробляло вселеньку ніч і в яких поєднаннях, то був просто відпад. Тепер ясно, що знаходять класні дівчата в усіляких нечемних вискочках та хуліганах.
Це вам не півночі марудити дівці голову квантовим детермінізмом в ракурсі формалізації Шредінгера за принципом Парра-Паррізера-Попла.
Темна матерія, скажу я вам, це жіноче серце, на відміну від стерильного вакууму мужського фалокопулізму.
Доки роздумував про фізичні можливості Відукінда, відчув погляд. Дівчина не спала. Вона дивилася на мене. Погляд був такої сили закоханості та щастя – що хотілося провалится під землю.
Ді почервонівши, прошептала.
- Сер. Вибачте, хто ви. Зазвичай, Відукінд засинав на другому колі. І ніколи не довше кількох хвилин…- ніжними пальчиками вона куйовдила мені бороду і вдоволено посміхалася.
- Я чула, як Ви співали, як розмовляли із Ейнхартом. Як варили трунок. А як ви чудово плавали чудернацьким способом, дивно але так поетично…
- То баттерфляй, -мій голос звучав дещо хрипко.
- Я давно порвала з Відукіндом, викинула його геть із серця, тим паче, що він одружується, - поволі розмірковувала красуня, так наче говорила сама із собою:
- Але коли Ви, сер, Т-А-К подивилися на мене, коли я їздила верхи, я відчула, що хочу і буду вашою…- дівчина зашарілася і сховала обличчя у мене на грудях.
Несподівано, я почув її голос, хоча вона не розкривала ідеально напужених губенят.
- Віді, я також не така, як всі. Я можу чути людей, коли вони близько, або коли просять чи волають про щось. Часом я бачу картини, подібні, як візії у твоїх снах. Коханий, дивись, я тобі покажу. – вона приклала руку до моїх очей і я побачив майбутнє яке вона бачила:
Повітряну кулю, на якій Ейнджел та Ерхарт піднімалися у повітря, затим підводний човен на десять веслярів, який везе Барбароссу із почтом глибинами Ту в Безансоні (це ж мав бути Дреббель та король Яків у глибинах Темзи – прослизнув спогад), почув жахливий тріск ракет, які летіли запущені із наших позицій на ворога (це ж порохові ракети Конгрива), далі промайнули видива, як ми варимо консерви поперед Николи Аппера; затим «проявилася» картина величного замку, який заливався біобетоном на основі латексу з кульбаби, величний акведук за Міськом Коперніком із подачею стабілізованої вапнованої води гідротаранною помпою із клапаном Монголофьє, яка для багатих ще додатково оброблялася бурштиновою кислотою… натрієва сіль якої здатна була на…
Матінка рідна, це ж тріщить на клапті тканина реальності. Голографічний калейдоскоп закружляв, складаючи новий візерунок дійсності.
Зненацька все пропало.
Розгніване лице красуні наче нависло наді мною, але у її погляді вже не було і сліду якоїсь приязні, а тільки гнів та роздратування:
- Спіймався, сволота! Досить плодити альтернативні галузки існування!!
Геть у свої затуркані та пихаті віки. – і не встиг я бодай слово сказати, як все пропало.
Біле світло. Тунель. Неясна фігура у білому повільно набирала обрисів:
- Коханий. Ти повернувся. Ми тричі вливали тобі бурштиновокислий натрій – та ти ніяк не виходив з коми. Нарешті ти повернувся.
Я відчув жахливу сухість на губах та в горлі. На мене дивилася красуня Ді. Схоже вона була не просто подругою, а й лікарем.
- А як там Буцефал ? – спробував вимовити перші слова.
Сльози потекли лицем дівчини.
- Ти як дитина. Сам заледве не загинув, а хвилюєшся про свого байка. – вона перевела дух, а я тим часом зрозумів що сталося непоправне.
- Немає його – вщент розбився. Але прошу, пообіцяй мені, що ти ніколи більше не сідатимеш…- дівчина говорила таким приємним голосом, що мені хотілося закрити очі та слухати і слухати. Та, однак, на жаль, природня дурість самця знову далась взнаки:
- Даруйте, чарівна, але хто ви, і як вас звати…- перервав я її монолог і у відповідь побачив округлені очі та вираз невимовної муки:
- О-О-О!
Я заплющив очі. Запала тиша, а коли розплющив очі, то навколо була глупа ніч, а на моїм мокрім плечі плакала дівчина.
- Тільки не дивитися, тільки не дивитися. – запізно, бо краєм ока вже зауважив колір її волосся, яке було зовсім не чорно-синім, а рижим-прерижим.
- Клятий самець, клятий самець, клятий самець… – сльози потекли по моєму лиці.
