Весняна солов'їна трель вилася в теплому повітрі, створюючи ілюзію миру, радості і затишку... Та, озирнувшись навколо і побачивши зруйновані будівлі, остови обгорілої бронетехніки, які проглядали крізь молоді зелені листочки, що тільки-но виклюнулися з бруньок, ця ілюзія зникає...
Пішла "зеленка"... Значить скоро, як відпущена спіраль, бойові дії знову будуть набирати оберти.
Більш ніж за рік після того як село зазнало артобстрілу, ніби у постапокаліптичних фільмах, рослинність стала проростати скрізь, навіть крізь руїни будинків - природа брала своє. Ось минулорічний засохлий бур'ян визирає з порожньої очниці розбитого вікна одноповерхового старого будинку, трохи далі - гілка бузку з набухлими бруньками пронизала іржаву кабіну підбитого КАМАЗа.
Донець неквапливо гнав свої води поміж соковитої весняною рослинністю, темна вода дзюрчала по камінцям та корінню дерев.
"Кріт" з групою вийшли на позицію. Семен, Герман і Сивий були новими бійцями в групі Крота і це була їхня перша спільна вилазка в тил противника. Командир умисне вибрав найбільш легку ділянку, щоб перевірити як поведуть себе новачки... Чи не стушуються?
Прикривав їхню вилазку снайпер Степан на прізвисько "Бєшений". На питання: "Що ти відчуваєш, коли стріляєш у людину?" він відповідав: "Віддачу приклада". Стрьомний був тип. Чи втратив щось, або когось і тепер шукав свою смерть - ніхто не відав. Його навіть кадирівці побоювалися.
Маршрут був не важким і близьким від розташування. Завданням було забратися на територію укропів, організувати коридор, знешкодивши максимальну кількість розтяжок противника і поставити свої там, де потрібно.
Розділ 2. Охороняємо рубежі...
Сітка прицілу погойдується. У чорній бійниці бліндажа видніється світла пляма. Це голова сепара. Вона рухається. Іноді зникає, потім з'являється знову. Можливо то навіть різні люди, які підходять оглянути місцевість навколо.. На якийсь час пляма завмирає в центрі темного контуру бійниці бліндажа... Віддача прикладу. Андрій прокинувся.
Ранній весняний ранок застав Тараса та Андрія за приготуваннями для виходу в рейд по "зеленці" уздовж Дінця. З хлопцями мали йти ще два бійці, які теж приєдналися до зборів. Старшим групи був Тарас.
- Андрій! Дуй на висоту, прикриєш, - після підготовки роздавав вказівки Тарас, - ми пройдемо вздовж річки, перевіримо наші "подарунки".
- Розвідка доповідала - туди ДРГ можуть заходити, - зауважив один з бійців, закидаючи АКМ на плече.
- Та, в курсі. Всім бути гранично уважними! - Тарас встромив ніж в піхви.
Бійці мовчки вийшли з табору. Андрій подався на висоту, хлопці ж рушили прокладеним заздалегідь маршрутом.
Вийшовши з табору, бійці зустріли прапорщика Дробота, місцевого аватара. Як завжди, в стані близькому до непритомності, ця істота брела до табору... Сан-Санич Дробот став алкоголіком, після того як його сім'ю в Луганську вирізали місцеві п'яні орки, дізнавшись, що він служить на території України. А здала їх сусідка - Наталія, затята ревнителька "Руського міра". Єдиною його метою тепер стала помста... Але йшов до цієї мети Сан-Санич складним шляхом - через шийку пляшки...
Щось пробубнівши, Санич зник у розташуванні.
Торішнє листя шаруділо під ногами. Тарас пильно вдивлявся в дерева, гілки яких почали вкриватися листям, ніби намагався пробуравити їх поглядом.
Глава 3. День, який не наступить ніколи
Степан заліг у високій минулорічній траві. Весняний прохолодний вітерець обдував його дублене обличчя. «Бєшений» уважно оглядав місцевість навколо. Шурхіт у кущах на березі річки, що привернув його увагу, виявився зайцем, який зненацька вискочив на галявину. Поруч виднівся остов згорілого УАЗика.
В перехресті прицілу затанцювали фігурки групи Крота. Степан спостерігав, як його товариші акуратно, намагаючись не шуміти, пробиралися крізь густу рослинність.
Перед групою Тараса піднялася смуга посадки... Хлопці знайшли "маячок", і по відомому їм коридору почали рухатися вглиб посадки.
- Энрі - Шеві, прийом.
- На прийомі.
- На позиції, - відрапортував Андрій, який щойно облаштувався на висоті.
- Плюс! - радіообмін закінчився.
Андрій в оптику оглядав місцевість. Через молодняк, в бік посадки просувалася група Тараса. Замикаючий, кремезний хлопець, час від часу задкуючи, оглядав тил; Тарас, з кулеметом на перевагу нишпорив поглядом по сторонах.
Тарас обережно просувався в глиб посадки, пильно роздивлявся увсебіч, шукаючи поглядом розставлені маячки. Ті маячки вказував на «подарунки», поставлені то там, то сям у певному порядку. По можливості, хлопці оглядали кожну розтяжку. В основному вони були сигнальними, але місцями стояли і бойові.
- Энрі - Шеві! 15 градусів вліво, 300 метрів - рух! -пролунав в навушника голос Андрія.
- Плюс! Прийняв! - Тарас рукою подав жест, і група зупинилася.
- Розосередилися! - прошипів командир групи, і показав напрямок "уваги".
Фігурки безшумно розчинилися на місцевості, уважно вдивляючись під ноги. Тарас завмер в положенні лежачи, за стовбуром старого дерева. Згодом Андрій вийшов на зв'язок знову: "Шева! Чотири, на 20 градусів, ліво, 150 метрів!". У навушнику Тараса ще не стихнув голос снайпера, як він жестами оповістив групу про наступні дії. Всім було зрозуміло - ДРГ потрібно взяти живими, то ж підпускати їх доведеться зовсім близько.
Кріт з групою пробирався крізь чагарники, намагаючись рухатися якомога тихше. По ходу зняли дві розтяжки, і взамін поставили свої, трохи осторонь. Сивий і Герман оглядалися на всі боки, інші поралися з черговою міною.
А на іншому березі річки, скорчившись від болю, помирав від інсульту Степан. Перед його очима знову постали трупи своїх, вбитих ним-же, батьків... Останнього часу вони з'являлися у видіннях безсонними ночами чи не щоденно. Цього разу батьки лежали в торішній висохлій траві, мати пильно вдивлялася в нього єдиним уцілілим оком і скривавленим ротом запитувала: "За що, синку?" І Бєшений не витримав... Нарешті він знайшов свій довгожданий спокій. Біль поволі відступала разом з останніми хвилинами життя. Степан посміхався – смерть, нарешті, зглянулася над ним...
З-за дерева вийшов перший бойовик сепарского ДРГ, трохи лівіше нього з'явився ще один боєць. "Один, два", - рахував Тарас. За кілька секунд до них приєднався ще один. "Три. Де ж четвертий?" - Тарас побоювався, аби їх не обійшли з тилу...
У навушнику зашурхотів Андрій: "Четвертий зараз вийде. Пора!". Справді, за мить з'явився останній.
- Пора! - у рацію сказав Тарас викотившись з-за дерева, група також вигулькнула з-за своїх укриттів.
- Стояти! - один з бійців дав чергу в повітря.
Хтось із сепарів раптово підняв ствол автомата, але нараз закляк – з глухим чмоканням куля увійшла йому в голову - частина черепа, разом із мізками вилетіли через потилицю, утворивши позаду неї хмарку кривавого пилу. Тіло з простріленою головою, простоявши якусь мить, обм’якло і звалилося на землю. Андрій спрацював чітко.
- Без дурниць! - Тарас не зводив ствол з "ополченців", - Хто старший!
- Я! - Кріт вийшов вперед, - я, старший.
- Як звати? – всі напружено завмерли.
- Кріт!
- Вова? - Тарас здивовано дивився на старшого групи.
- Тарас?
Один з бійців Крота з криком "Зрадник, сука!" несподівано смальнув по Володимиру. "Бєшений, работай!" - загорланив другий, стріляючи в Тараса. На цю мить Степан вже завмер назавжди і від нього ніякої підтримки, звісно, не було. Андрій наступним постілом розтрощив голову Герману і поки перезаряджав гвинтівку, Сивий встиг дати чергу в бік українських бійців, один з яких, відступаючи за дерево зачепив розтяжку... Прогримів вибух, снайпер одночасно послав чергову кулю в голову Сивого...
Дим і пил розсіялися. Серед нереально зеленої трави і молодого весняного листя лежало вісім тіл. Конвульсії ще деякий час пробігали у кількох з них, та незабаром шурхіт торішнього листя під тілами стихнув.
Люди піднялися, обтрусилися...глянули на непорушні тіла і зустрілися поглядами.
- Тарасе! Привіт!!!
- Привіт, Вова - радий тебе бачити! Нарешті зустрілися з тобою! - Тарас обняв Крота, - Спасибі, що допоміг з Микитою!
- Та, немає за що, як же інакше.
Інші хлопці теж роззнайомилися і полилася розмова, в якій можна було почути фрази: "Вибач, брате, і чого то я так?", "Навіщо ми взагалі воювали? Ти ж реально класний пацан!..."
З висотки, через приціл, Андрій спостерігав, як душі його друзів і ворогів по гілках дерев клином піднімалися в небо. Зненацька воно затягнулося хмарами, і небеса пролилися скупими сльозами на тіла, що непорушно роспростерлися на мокрій землі. Сльози Андрія змішувалися зі сльозами неба, стікаючи неспинними потоками по давно неголених щоках.
