Що я знаю про ту війну? Тут одним махом не описати історію роду.
Мій дід по батьковій лінії був на фінській, але він нічого не розповідав про неї, мабуть, то була велика військова таємниця, і, коли я запитувала: “Діду, а шо ви робили на фінській?”, - він обмежувався одним словом :”Воював”. Особливо мені кортіло погомоніти на “воєнні теми”, коли він чистив свою здоровенну мисливську рушницю, перебирав патрони, щось там заряджав-перезаряджав, а я крутилася під боком з бажанням “Діду, дайте стрельнуть”, але він сердився і проганяв мене, бо вже через якийсь час на городі бахкало, і здіймалася ціла курява вороння.
Дід сідав на табуретку, зроблену власними руками, дубову, дебелу, запалював самокрутку, дим кільцями завивався в перерізі сонячного проміння. Я підходила до нього, гладила по голові. Мої дитячі пальці знаходили сивоволосу шовкову ямку: “Діду, що це таке?” “Ранєніє”, - і починав скупо розповідати, та вже через декілька хвилин дід дрімав, слабо реагуючи на мої запитання, а я смикала його за рукав : “Діду. Діду! Не спіть!”
Що я знаю про афганську війну? Це трагедія для українських сімей. Мого брата в 79-ому брали в армію. Мені тоді, як то кажуть, не доходило, чому батьки мої “пеклися” декілька днів підряд до чорноти, а потім зраділи (!), дізнавшись, що їхній син із Дніпропетровська вже їхав до НДР, вірніше, їх везли, сумських новобранців, а звідти, подейкували, із Західної групи військ, була менша вірогідність попасти в “Афган”. Йшли роки, десь там хтось воював, а тут хтось зустрічав цинкові гроби. Ми ж, молоді дівчата, сміялися, ходили на дискотеки, на побачення, виходили заміж... Одного разу в школу, де я працювала, на 23 лютого завітали провідати своїх вчителів випускники школи, лейтенанти-афганці, які перебували в заслуженій відпустці. Вони йшли коридорами з бойовими відзнаками на грудях, стрункі, мужні, від них віяло порохом, східним вітром і подвигом. Вони йшли до моїх шестикласників на виховну годину. Чоловіки запитували: «Надежда Михайловна, о чём нам говорить?» Вони хвилювалися! Акцент було зроблено на знаннях з математики та на високоморальних якостях людини. Діти писали побажання, складали вірші. Передали малюнки, вручили квіти. Сорок п`ять хвилин збігли. “Эх, Надежда Михайловна, если бы вы знали... если бы можна было рассказать ...когда ствол пушки наводишь на село...» - з гіркотою кинува один із них.
Що я знаю про цю війну? Те, що я бачу. Те, що відчуваю. Пишу - сльози навертаються. Війна підійшла впритул. Але віра не полишає: вона то жевріє, то пульсує, то завмирає окопами пам`яті.
