За все своє життя Софі жодного разу не бачила пустелю. Вона багато разів чула про неї від батька, який міг довго розповідати про своє минуле життя, але всі ці розповіді зводились до одного – батько починав сумувати, замовкав і йшов на балкон курити свої ментолові сигарети. Дівчинка ніколи не розуміла його – як можна спочатку з радістю згадувати про минулі часи, а потім раптово знічуватись, немов спогади саме в цю мить стають для нього нестерпно болючими і неприємними? Зрештою, Софі ще маленька дівчинка, якій всього лише 6 років. І їй ще багато чого доведеться зрозуміти на своєму віці.
- Тату, а коли у мене день народження?
- Вже скоро, - відповідав Маркус, чухаючи бороду.
За останні декілька днів його очі стали іншими. Софі дивувалась цьому не менше, ніж у випадку зі спогадами батька. Здавалося, що зміни відбуваються непомітно для її дитячого сприйняття, і що в кінцевому результаті вона може бачити лише фінал якоїсь певної дії. Сам процес ховався від неї, немов шпигун, який не може видати себе. Ось лише паросток – він відбивається фотографією в очах Софі, а ось уже повноцінна яблуня, яка приходить на зміну попередній фотографії, змінюючи одне одного, немов у слайд-шоу.
- Таке відбувається з усіма дітьми, доню. В якійсь мірі ви випереджаєте час, летите попереду нього. Тому і сам процес змін залишається поза вашою увагою – адже всі діти летять спиною до цих змін. А тоді, коли ви обертаєтесь, - батько кумедно повернув голову назад, змахуючи руками, немов крилами, - то і бачите те, що сталось.
Софі дивувалась тому, як батько пояснює такі складні для неї речі. Так само вона дивувалась тому, як сильно він помиляється, коли ці речі стають простими.
Вони оминули зруйнований будинок, з якого доносились скавуління.
- Собака?
- Мабуть. Стій тут, я піду подивлюсь.
Батько рішуче увійшов до будинку (точніше, до того, що від нього залишилось: дві стіни і віконна рама). Софі намагалась розгледіти, що він так буде робити, проте за його широкою спиною нічого видно не було. За мить скавуління припинились. Батько повернувся, опустивши очі вниз.
- Ти їй допоміг?
- Так. Не турбуйся через це – вже все добре.
- Нам ще далеко йти?
- Ні. Вже скоро будемо на місці.
Його буденна відповідь на всі випадки життя. Софі готова була розлютитись на нього через це, але не змогла. Вона поправила рюкзак на спині і пішла слідом за батьком. Позаду них залишилось місто, яке згоріло до тла. Місто, в якому вона народилась і жила.
***
Вперше Софі помітила його ще у місті. Вони з батьком минали табір, в якому було дуже багато людей і всі вони про щось сперечалися. Чоловік у військовій блакитній формі стояв поряд з ними, тримаючи в руках гвинтівку. На його обличчі виблискували жовті сонцезахисні окуляри.
- Стояти на місці.
Його голос був настільки знайомим Софі, що вона не стрималась і запитала у чоловіка.
- Вибачте, а ми раніше не зустрічались?
Батько поспішив закрити їй лице долонями, проте чоловік усміхнувся і присів біля них. Маркус зніяковіло опустив руки. Софі почухала ніс брудним рукавом своєї кофтинки.
- Можливо і зустрічались, маленька леді. Скажи-но мені, а куди це ви йдете?
Софі відчула, як напружився батько. Він забороняв їй балакати з будь-ким, окрім нього.
- Пане, ми прості люди…
- Я розмовляю з маленькою леді, а не з вами, - спокійно кинув чоловік у військовій формі.
Софі поглянула на батька – той ледве помітно кивнув. Дівчинка помітила, як його руки почали трястись і, щоб приховати це, він був змушений засунути їх до кишень. Вона нагнула голову, точно так, як зробив батько. За декілька годин до цього він змусив її забруднити своє обличчя болотом, а потім зробив те саме і з собою. Дівчинка не зовсім розуміла, чому вони повинні це робити, але сперечатись не стала.
- Ми йдемо до дядька Бруно, - відповіла Софі. Слова, які батько написав їй на листочку. Слова, які вона вивчила і розповідала навіть тоді, коли батько будив її серед ночі, перевіряючи, чи не забула вона їх, - ми звичайні люди. Ми не злочинці. Ми повертаємось туди, де наше коріння. Ми не зрадники і не шукаємо кращої долі. Ми не тікаємо від смерті…
- Ви не тікаєте від смерті, ви несете її з собою!, - загорлав один з чоловіків, який найактивніше сперечався з усіма у таборі. Його обличчя було все в крові.
Чоловік у військовій формі мовчки кивнув до дівчинки і підвівся. Софі захотілось плакати.
- Ви знаєте, що робити далі?
Цього разу військовий звернувся до Маркуса. Той кивнув.
- Якщо ми можемо чимось…
- Проходьте далі, - відрізав чоловік у військовій формі і закурив сигарету. Він вдивлявся в обличчя батько та дочки. Маркус відчував, як по спині стікає піт.
- А що ви курите?, - раптом запитав військовий.
Маркус зітхнув і показав йому пачку своїх цигарок. Військовий мовчки взяв її собі і поклав до кишені.
Сонце вже давно заховалось за горизонтом. Люди в таборі проводжали їх ненависними поглядами, вигукуючи образи, значення яких Софі навіть боялась уявити. Хтось кинув у батька жерстяною пляшкою і розбив йому лоба. Більше Софі не могла стримувати сліз.
Вона востаннє повернула голову назад, щоб ще раз розгледіти чоловіка у військовій формі. Той дивився їм вслід і, помітивши Софі, помахав їй рукою.
- Ми його раніше ніде не зустрічали, тату?, - давлячись сльозами запитала вона.
Маркус мовчки похитав головою.
***
Чим далі вони йшли, тим більше Софі ставало нудно. Вона згадувала про іграшки, які залишились у її дитячій кімнаті. Дівчинка розуміла, що більше ніколи не побачить їх і не потримає в руках. Але ж як їй хотілось бодай ще раз пригорнути до себе ту ляльку з білявим волоссям, яку їй подарував батько на минуле день народження!
Батько похмурнішав на очах. Якщо тільки вчора його очі стали сумними, то сьогодні Софі помітила нові метаморфози – кутики його губ почали загинатись вниз. Подібне вона бачила на його обличчі лише тоді, коли загинула мама. Софі не бажала згадувати той день. Але спогади самі пролізали до її голови, немов гілки на сухих деревах у густому лісі, які відштовхуєш і прибираєш, але вони все одно не дають тобі спокою. Софі дивилась на дорогу, яка стелилась попереду, але бачила там обриси тих страшних подій, які відбулись зовсім нещодавно…
Вони оминули житловий квартал, в якому всі стіни були обклеєні плакатами, що стали вже моторошно звичними. На одному з них, який траплявся найчастіше, була зображена сім’я з трьох людей – батько, мати і маленький хлопчик. Якби не чорні пов’язки, які були намальовані поверх їхніх очей, то цей плакат видався б навіть милим. Страшну довершеність образу додавали червоні кола на обличчях цих людей. Софі пригадувала, що бачила подібні круги у фільмах, які показували ввечері по телевізорі. Мішені. Софі помітила відмінність, яку до цього не бачила на цих постерах (хоча вони їй траплятись дуже часто за останній рік) – на них не було білих людей.
Зрештою, Маркус та Софі побачили перед собою великий корабель. Дівчинка відразу забула про плакат.
- Цей корабель справжній?
- Справжнісінький, доню!- у голосі Маркуса пролунали радісні нотки, від яких настрій Софі покращився.
- Ми попливемо на ньому додому?
- Сподіваюсь на це. Принаймні, це єдиний вихід потрапити туди.
Вони оминули натовп людей, який крутився біля корабля, немов мухи на багнюці. Софі крадькома зазирала до очей цих людей, щоб зрозуміти, чи вони також хочуть потрапити на корабель, але точно стверджувати було неможливо. Маркус пішов на пошуки дядька, тому наказав Софі стояти біля телефонної будки. Обіцяв повернутись за декілька хвилин.
- Ви також хочете потрапити на корабель?, - запитала вона у літньої жінки, яка проходила біля неї.
- Ні, мені це не потрібно, - вона звузила свої і без того вузькі очі, щоб розгледіти Софі, - а от тебе я воліла б там побачити якнайшвидше!
Софі злякалась і увійшла в середину телефонної будки. Літня жінка ще кілька секунд стояла на тому місці і щось шепотіла, пронизуючи поглядом дівчинку. Софі здалось, що стара зараз відчинить двері і вдарить її, але та пішла геть. Серце дівчинки шалено закалатало у грудях.
Нарешті вона побачила батька, який біг до неї разом з іншим чоловіком. На їхніх обличчях майоріли посмішки. Софі відмітила, що це не такі посмішки, які вона бачила на телевізору. Від них не хотілось так само посміхнутись. Але зараз, дивлячись на щасливого батька, посмішка розквітла на її смуглому обличчі. Кутики його губ знову піднялися.
- Ми їдемо, доню! Квитки на руках! Нумо, подякуй дядькові Бруно за це!
Він взяв доньку на руки і посадив собі на шию. Софі весело засміялась.
- Дякую, дядько Бруно!
Той простягнув до неї руки і погладив по волоссю. Софі помітила, як схвильовано бігають його зіниці, хоча він і намагався виглядати спокійним. Він весь час озирався кудись назад. З його кишені визирала колода карт.
- Корабель скоро відправляється, Маркусе, - сказав він хрипким голосом, - поспішіть зайняти свої місця.
- А як же ти?
Бруно облизав пересохлі губи.
- Я не їду. У мене було тільки два квитки.
Повз них пробігла галаслива юрба людей. Маркус розгублено подивився на них, а потім перевів погляд на Бруно.
- Я обіцяв Дані допомогти вам. Вона попросила мене догледіти за вами перед тим, як її…мені потрібно йти.
- Ти не можеш залишатись тут. Дана б дуже розгнівалась на мене, якби я дозволив цьому статись.
- Але вибору немає, Маркус, - сухо сказав Бруно, - я спробую дістати квиток і собі. Це ж карти…Невже є ліпший за мене гравець у цьому паскудному світі? Не зволікайте, - він кивнув на корабель, - відправка вже досить скоро!
Маркус деякий час стояв і дивився на брата його покійної дружини. Зрештою, він потиснув йому руку і не озираючись пішов у бік корабля, тримаючи на плечах доньку, ноги якої звисали йому до ребр.
Софі вдихнула морський бриз, який проносився по причалу, змішуючись з іншими, менш приємними запахами. Проте їй не давав покою пригнічений вигляд маминого брата Бруно, якого вона бачила вперше. Вже тоді вона зрозуміла, що не побачить його більше ніколи.
***
- Приготуйте свої посадочні квитки, ледарі!
Це був другий раз, коли Софі побачила чоловіка у військовій формі. Він не виглядав схожим на попереднього. Замість блакитної форми, його широке і мускулисте тіло обтягувала чорна уніформа без яких не будь розпізнавальних знаків. Його обличчя було вкрите чорною щетиною, немов папір, який поцяткували чорнилом. Позаду чоловіка стояло ще двоє помічників, не менш грізних на вигляд.
Маркус швидко дістав з кишені квитки, які дав йому брат. Софі роззирнулась. Навколо сиділи такі самі люди, як і вони. Дівчинка вглядалась їм в обличчя, проте всі намагались приховати їх. Он вагітна жінка, яка сидить просто на підлозі, а поряд з нею сидить хлопчик і сумно дивиться на небо. Он літній чоловік без однієї ноги – цікаво, що його змусило відправитись у цю подорож? Софі намагалась зловити його погляд, але марно.
- Хто вам дав ці квитки?
Вони задавали ці питання усім пасажирам.
- Мені їх передав мій брат Бруно, він місцевий.
- Бруно?, - перепитав найголовніший і подивився на помічників. Ті стенули плечима, - а в нього вони звідки?
- Він сказав, що у нас не буде проблем з…
Сильний удар в живіт змусив Маркуса зігнутись навпіл. Софі заверещала. Пасажири припинили свої перешіптування і мовчки дивились на цю сцену.
- Проблеми будуть в усіх, хто посміє балакати тут в такому тоні. Ми задаємо питання, ви відповідаєте на них чітко і коротко, - найголовніший виділив останні слова, звертаючись до усіх, - всі зрозуміли?
Пасажири мовчки кивнули. Десь заплакала дитина.
Найголовніший знову перевів погляд на Маркуса, біля якого вже схилилась Софі.
- Повторюю питання: звідки квитки у твого брата?
Маркус мовчав. Його дихання поступово ставало охриплим і тяжким.
- Не чіпайте його, хіба ви не бачите, що йому боляче?, - зі сльозами на очах прохала Софі.
Один з помічників підійшов до неї і затулив рукою рот. Вона спробувала вкусити його, проте так і не змогла розкрити губи.
- Не чіпайте доньку, - нарешті мовив Маркус, відхекуючись, - брат виграв їх на тоталізаторі у начальника порту.
Найголовніший звів брови і здивовано подивився на Маркуса.
- Тобі пощастило, ледар.
Він присів біля нього і засукав рукава.
- Якби ти знав, яку ціну віддавали за квитки ті, хто їде з тобою поряд – ти б славив свого Бога ще більше. Та що я тобі кажу – ти сам все чуєш, що вони кажуть. Вони продають власні органи, обмінюють на квитки своїх дітей, продають за них власні квартири. А тобі квитки подарував брат?
Маркус мовчав, притуливши до себе Софі.
- Ти сам віриш в те, що кажеш, сучий ти син? За кого ти нас приймаєш?, - продовжував найголовніший.
До них підійшов один з помічників і холодно запитав:
- Хто твій бог, ледар?
Здавалося, навіть море перестало шуміти.
Нарешті Маркус підвівся. Однією рукою він тримався за живіт, а іншою за Софі. Він поглянув на неї і посміхнувся. А вже за мить пролунала його відповідь, яку почув кожен, хто був на цьому кораблі.
- Я свідчу, будучи абсолютно переконаним, що немає іншого Божества, гідного поклоніння, крім єдиного Бога – Аллаха.
***
За все своє життя Софі жодного разу не бачила пустелю. Тому, коли корабель почав підпливати до землі, вона неабияк здивувалась, помітивши золотистий пісок, який вигравав на сонці різноманіттям усіх кольорів. Дівчинка підбігла до носа корабля і, прикрившись рукою від сонця, почала розглядати цю ніколи небачену землю.
- Твій батько залишився живим тільки по тій причині, що ми поважаємо сміливість і силу, - сказав їй найголовніший тоді, коли її батька побили. Це відбулось три дні тому, - я б хотів тобі сказати, що ти можеш пишатись ним, але не скажу. Тому що пишатись тут немає чим. Якби він сказав ці слова на материку, його б розірвали на шматки. Оскільки ми були вже в морі і виконували свою роботу, то вбивати його ми не мали…потреби.
Софі мовчала, не знаючи, що відповідати. Вона не хотіла дякувати їм за те, що вони зберегли батькові життя, по одній причині – дівчинка навіть не розуміла, чому постало таке питання.
Хтось із пасажирів підходив і тиснув Маркусові руку, крадькома від найголовнішого і його охоронців. Проте всі інші намагались мовчати і не лізти не в свої справи. Так само, як ніхто із них не допоміг Маркусові тоді, коли його били охоронці найголовнішого, а потім поливали холодною водою з бочки. Софі дивилася в очі тих людей, які були на кораблі. Суміш страху та полегшення трансформувався на їхніх обличчях з перемінним успіхом, але по мірі того, як швидко вони підпливали до берега, то і впевненість у них народжувалась з новою силою.
Корабель пришвартувався біля берега. Помічники найголовнішого перерахували усіх, хто був на палубі.
- Сто дванадцять людей, шеф.
Найголовніший кивнув і, примруживши очі, оглянув пасажирів, які вже готувались ступити на землю.
- Ми на місці, ледарі, - він поклав руку на пістолет, засунутий за пояс, - я вас усіх запам’ятав. Якщо я колись побачу хоча б когось з вам на материку – пристрелю. Те ж саме передайте і родичам, з якими я вас можу переплутати. Не совайте свого носа туди, де вже встигли натворити мерзенних справ.
Останні слова він просичав настільки люто, що серце Софі стиснулось, немов під пресом. Батько, тяжко дихаючи, стояв біля неї. Одна з жінок припустила, що в нього є вибиті ребра.
- Ви всі мене зрозуміли?
Пасажири активно закивали головами. Дехто навіть почав балакати.
- Так, зрозуміли!
- Чудово, - сплюнув найголовніший і звільнив прохід. Люди мерщій почали сходити на сушу.
Софі з батьком йшли одними з останніх. Дівчинка дивилась на найголовнішого та його помічників. Їй здається, чи вони також дивляться на неї? Відчуваючи, як до горла підкочує нудота, Софі прошепотіла батькові.
- Нам потрібно йти швидше. Ти можеш?
Маркус ледве кивнув. Його тіло пашіло від гарячки.
Пасажири з неймовірною швидкістю бігли назустріч рідній землі, на якій їх чекали рідні та друзі. Чимало людей зібралось тут, в порту, в надії побачити, що їхнім родичам вдалось втекти від війни цілими та неушкодженими. Галасливі крики та сльози радості від тих, хто дочекався на таких людей, тривожне мовчання та тремтливі губи – від тих, хто не побачив їх серед прибулих.
- Нас хтось зустріне?, - запитала Софі після того, як вони пробирались крізь натовп людей.
- Я…не…знаю, - видихнув батько і скривився від болю.
Після того, як останній пасажир покинув корабель, той відразу відплив назад. Найголовніший та двоє його помічників тримали перед собою зброю, немов прицілюючись у невидимого ворога. І тільки тоді, коли відстань стала безпечною, вони її опустили.
Маркус та Софі дійшли до бетонного муру, на якому сиділо безліч людей та про щось розмовляли. Сонце нестерпно пекло, розбиваючи своїм промінням ті залишки думок, які були в головах голодних людей. На кораблі їжі було вкрай мало. У Софі нещадно засмоктало під ложечкою, коли вона побачила, як комусь з людей приносять їжу, а ті просто руками кидають її до рота, намагаючись по швидше доправити її до шлунку. Дівчинка раптом відчула страшенну втому. Здавалось, ніхто тут не звертав на них уваги. Невже це їхній дім?..
А може їхній дім був там, де загинула мама? Що як батько вигадав казочку про «той дім», тільки щоб заспокоїти Софі?
Вона знову побачила перед собою той день, про який воліла б забути. До їхнього будинку увірвались двоє . Серце Софі шалено закалатало, коли вона нарешті усвідомила, де раніше бачила того військового у блакитній формі, який дозволив їй з батьком пройти через кордон, отримавши за це пачку цигарок. Він був одним з тих людей. Вони націлили на всю родину дівчинки пістолети і наказали вимітатись геть з будинку. Їх зібрали на площі, в центрі міста, а потім повідомили про те, що почалась війна. І що віднині вони всі – полонені. Софі зовсім не розуміла, чому почалась війна і хто з ким воює. Але зрештою зрозуміле одне – з цього моменту їм тут не раді. Військові дозволили усім розійтись по своїх будинках, конфіскувавши перед цим зброю у тих, хто її мав.
Зброя була і в мами. І вона не віддала її. І не врятувало її і те, що вона сама була родом з Материка. Батько потім казав, що вона давала клятву боронити Материк. Але, у вирішальний момент, зробила вибір на користь родини. За що і поплатилась власним життям…
Очі Софі заплющились саме тоді, коли вона втретє і востаннє побачила людину у військовій формі.
***
- Назвіть ваші імена та ціль приїзду.
- Мааріф Шараф Ель Дін. Тут наша Батьківщина. Ми повернулись.
- А ім’я дівчини?
Маркус зітхнув.
- У неї Материкове ім’я. Софі.
Військовий запис це до свого блокноту. Софі помітила, що військових тут дуже багато. Вони те і роблять, що підходять до прибулих на кораблі і розпитують їх про щось.
- Вас побили на кораблі?
- Так.
- Батько сказав їм, що його бог – це Аллах. І їм це не сподобалось. Вони сказали, що якби він сказав це на материкові, то його вбили б.
- Саме так і було б, - підтвердив військовий, по-новому подивившись на Маркуса, - ви сміливий.
Маркус промовчав.
- Вас хтось чекає? Я можу вам допомогти чимось?
- Нам потрібно потрапити додому. Їхати звідси близько години. Не підкажете, де тут автобусна станція?
Військовий підкликав до себе якогось низенького чоловіка, схожого на черепаху. Той йшов повільно, згорблено але дуже впевненою ходою.
- Амір, завези цих людей туди, куди вони скажуть. Грошей не брати. Він, - військовий кивнув на Маркуса, - вів себе достойно на кораблі. І тепер йому потрібна допомога.
Чоловік, якого називали Аміром, виявився місцевим таксистом. Він дав Софі яблуко, а Маркусу налив води. Проїжджаючи по запиленій дорозі, Софі ловила ротом повітря. Тут, у цій невідомій для неї місцевості, про яку вона так багато чула, але жодного разу не бачила, повітря було особливим. Як же їй хотілось, щоб мама була поруч! Мама завжди знала, як потрібно робити правильно, хоча батько не раз казав, що в неї був запальний характер.
- До речі, - втомлено посміхнувся Маркус, - сьогодні твоє день народження, доню.
Софі радісно зойкнула і обережно обійняла батька.
- Я так і знала! А це повітря! Воно таке…я відчуваю запах свободи, тату! Ми вдома! Мамі б тут сподобалось…
Дівчинка засміялась і, закривши очі, почала насолоджуватись поїздкою. Амір подивився на неї у дзеркало заднього виду. Обличчя дівчинки випромінювало щастя. Маркус також посміхався але, спіймавши погляд Аміра, заперечно похитав головою. Мовляв, «Мовчи, я знаю, про що ти думаєш». Років з 10 тому Маркус реагував точно так само, як зараз це робить його донька. Єдина дитина, яку народила для нього Дана. Але тоді поїздка тримала шлях в протилежну сторону. Туди, звідки вони тепер тікали. Материк – саме так тепер називають той край, де колись був спокій. Проте потім все перевернулось з ніг на голову. Маркусові часто здавалось, що якби він тоді не ризикнув перетнути море разом з Даною, щоб врятуватись від тероризму, який тут процвітав, то і війни ніякої не було б. І Дана досі залишалась би живою. Можливо, у них народилися б ще діти.
Вони їхали по закручених вуличках. Дорога ставала все гіршою та гіршою. Поступово військових ставало менше, а людей в цивільному – більше. Зрештою, вони виїхали на дорогу, яка, як сказав тато, «веде до нашого дому».
Софі чомусь згадала слова, які батько їй колись казав: «Потрібно лише повернути голову, щоб помітити зміни, яких раніше не бачив». Тому дівчинка стала колінами на сидіння і подивилась назад. Але не помітила нічого через пилюку, що ненаситно летіла їй в очі, немов собака, яка бігла до свого господаря, після довгої-довгої розлуки…
