Чим пахне весна? Задаюся питанням. Саме оця. Сьогодні. Така далека, здається, від того еталонного запаху, який переслідує. Збурює рівненький асфальт душі. Щоби думати. Розгадувати судоку. Розкладати на складові, змінювати «пятнашки» пережитих весен. Вдихати цей нічний гул міста, злетати над тугими кронами, тримати ніс по вітру і… ненадихатися. Розстановлює свої акценти, міксує треки, б’є лінійкою по пальцях бездіяльності, вигина сковані плечі сором’язливості і випуска з тебе розпусника. Викриває приховане, зносить тебе над гріхами, і прощає. А головно: інструмент один – шалений запах юності. Першої вседозволеності. Аромат шкіри.
Весна пахне тобі ним. Твоїм першим коханням. Яке тепер тобі не здається вартим твоєї уваги, але твої клітини крізь целюлярний токінг шепочуть тобі й досі... Обман почуттів у тій особливості, що вони завжди сприймаються як останні. Його дешевий парфюм у протиставленні запаху мокрих дерев після зливи. Весна пахне його випраною футболкою, в яку горнеш свої несвідомі мрії, його домом, який може стати твоїм. Якщо. Але майже завжди прийде хтось інший, з ким ти забудеш свої весни й зануришся у мейнстрім безкінечного порання. Не думатимеш про запах нової весни. Але вона тебе, як невігласа, поверта знов за парту вивчати формулу її містичного запаху, містичного бо індивідуального… як ти. Ексклюзив одного дня, одного тебе, одного кохання, однієї ночі, одинокості всього життя. Запах весни має запах землі. Розпростертої, свіжої й ароматної, як накрохмалені простині. Вільгість весняної ночі почасти зродна зі збудженим тілом, яке напинає бажання й проштрикає травинками нестримності набряклі клітини. Все хоче дати й взяти соки. Весна пахне безсонною ніччю на вулиці, вона безхатній пес з росяною шерстю, що пішов у загул. Молодістю, що не минає, епітелієм шепочучих вуст, стиснутими долонями, мелодію лісу, піском у прозорій річці, розпачем розгубленості перед її шаленством гормонного росту й енергією фотосинтезу. Потік всіх сил водночассі через запах, через тебе, твоє віддане на поталу весни тіло, грішне, голодне, переповнене жагою дії, що ніколи не постаріє, бо заклало у себе еліксир весни. Він небезпечний, спонукальний, питальний й пояснювальний водночас, що, здається, допоможе виправдати дурощі. Запах весни назавжди лишається весною першого проникнення в тебе любові. Несправджені сподівання, неправильний вибір, поспіх незнання, клубні страху, пророщені з нутрощів від теплого доторку животів. Кохання тіл, що обманює душу. Аромат швидкоплинної щедрості на любов, скінчені почуття, цнота, обміняна на всесвіт відчуттів. Руки з нікотином, білила диму, як болю, розвіяного заземленим розпакованим тілом. Природна довершеність шляху, перша зупинка вічності. Весна пахне захопливим турне, яке ти не починав, але злився разом з дощем. І поїхав дах, і відпущені були гріхи, і розбито першу цеглину гордині, і сказано те, що сказано, і розчервонілись щоки, і не забутим лишилось, сироватка від зморшок, завернуті у крижмо нехрещені спомини. Весна освячує щорік іх знов, аби ніколи не забути, аби оживити зневоднене, сколихнути заколисане, розвести замкнене, взяти недодане, виграти програне, спокусити зарічене.
Весна інколи пахне дитинством. І ти на велосипеді. І ліс. І слизькі доріжки в дощ. Первоцвіти, звіробій, корінці суниць, цвіт шипшини, яблуневі роси, тумани пилку, захват інстинктів, татуювання світобачення красою природи. Її велична хвиля, здіймаюча схвильовано груди. Весна пахне вічністю, яку ти колись прожив. Безросудом, нестримою, завмиранням, відчутним дотиком до вимірів, яких не буде. Еліксир особистого щастя. Невідома сила весни, неможливо осягнути ефект її аромату, що робить плани згубними, контроль непідвладним, чорне білим, неможливе можливим, знане таємним, фундаментальне ефімерним, загублене знайденим. Маг, що проходить акупунктурою твого ослаблого духу, аби реанімувати твоє рослинне, живе, непроросле, сонне…
