Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43530
Рецензій: 84816

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (4)

© Елен Тен , 08-05-2016
Нагостривши сапки і лопату, Василь закинув на плече дорожній рюкзак. Вивів на подвір’я старого ровера. Під ґанком сиділо  цуценя. Чорненьке, кошлате. На лобі мало білу пляму, яка за формою нагадувала молодий місяць.  
Чоловік покликав песика свистом, сів біля нього навпочіпки. Собача недовірливо поглянуло на простягнуту до нього руку.
- Ти чий, гарнюній?
Воно було такої ж масті, як його Джек. Колись Василь приніс із заводу додому цуцика. Гарний був пес, слухняний і вірний. Прожив у нього дев'ять років, в останній з яких сильно слабував. А потім зник. Певно, пішов з дому помирати. А він от повернувся…
Василь завернув до будинку, виніс мисник із хлібом і вареною картоплею. Песик встиг заховатися за великий кущ ревеню. Стежив за тарілкою і рухами господаря, але так і не наважився підійти. «На-на», -  кликав той. Жодної реакції у відповідь. Розігнувши затерплий поперек, Василь полишив їжу на  ґанку і пішов з двору.
Доїхав до млина. Далі вів велосипед в руках. Пробирався густими заростями, лишаючи на в’язкій землі нерівні сліди. Дорогою кілька разів зупинявся перевести подих. Сивина забирає сили. Життя вже не б'є в тобі могутнім джерелом, лиш кволо тріпоче опущеними крилами. Ти вже не той і ніколи не будеш колишнім. Істина, з якою інколи так важко зміритися…  
Двері хижі були відчинені. Постарався невгамовний вітер чи він забув закрити їх минулого разу? Зупинився, роззираючись. Кинув рюкзак на підлогу, розганяючи по кутках зловісні тіні. Воно таке рідне і, водночас, чуже. Місце, яке колись збудував його батько.
Вони зводили хижку разом. Василь, ще маленький хлопчик, тримав дошки, підносив татові  гвіздки, малював на внутрішніх стінах крейдою  щасливі символи – так звані ієрогліфи, знайдені в підручнику з культурології.
Забуваючи про час і все на світі, вони вудили на ставку рибу, збирали для матері гостинці – квіти і гриби. А вона приносила їм обід і гримала: «Швидше повертайтеся! Лишили мене одну, без господаря в домі. А раптом хтось вкраде?»
Дні, коли хлопчику вдавалося вмовити матір дозволити їм з татком заночувати у хижі, були чи не найщасливішими для малого Василька. Лежати на грубому батьковому плащі, серед пахучих трав, вдивлятися в темряву і вбирати в себе звуки ночі. А, якщо пощастить, ще й насолоджуватись грозою. В лісі блискавки яскравіші, грім – загрозливіший.  Негода поряд, лише простягни руку. Чи варто бажати кращого?
Батько жартував: «Моя літня резиденція». Іноді він зникав тут на кілька діб і завжди повертався назад з новими виробами. Виплетено з лози було й більшість іграшок Василя: кумедні чоловічки із сопілками та барабанами, мініатюрні велосипеди і трактори, коники-гойдунці, сани, через які йому  заздрили усі без винятку хлопчаки їхнього кутка, журавлики, літачки, човники. Мав свого кошика і рудий кіт Яшка. Дивовижне вміння, якому Сергій навчився у Закарпатському селищі Іза від свого дядька-гуцула.  Василь знав, що батьку необхідно було ось-таке «місце тиші». Побути іноді наодинці, дати лад  суперечливим думкам. Сам мав таку потребу.

Іза – невеличке селище на Хустщині, куди молодий Сергій поїхав одразу після закінчення школи, дало йому дуже багато. Але й відняло частинку серця…
Надзвичайне місце у дивовижному краї, столиця українського лозоплетіння. Уже при в’їзді до Карпатського села, в горах, красувався постамент з кошиком – такий собі натяк на хобі його мешканців.
У селищі не було людини, яка б не чула легенди про Івана Кашко – першого в Ізі майстра лозоплетіння. Не знати плести кошики тут вважалося великою ганьбою.  На городах, поряд із картоплею, мешканці Ізи садили лозу. Спеціальний вид, найбільш придатний для плетіння: гнучкий і не ламкий. До невибагливої стосовно природних умов верби тут ставились з великою пошаною.  Бо унікальне дерево мало здатність не лише зміцнювати береги річок, підтримувати в них рівень води, а й лікувати від багатьох хвороб.
Майже на кожному подвір’ї був свій міні-базарчик: виставлені на продаж  дизайнерські вироби із дерева та лози.  Промисел, яким там займалися цілі родини. Чоловіки, жінки, діти. Туристам село нагадувало музей плетеної продукції, а ізяни – павуків-трударів із  дитячих казок.
На Покрову збирали гілки, ошкурювали їх, виварювали, сушили. Плести починали із настанням холодів. За зиму одна  сім'я могла зробити до тисячі кошиків. Адже вважалося, що до Великодня  ізяни плетуть кошарки на всю Україну. Користуються їхні вироби попитом і закордоном.  
В самій же Ізі Великодні кошики вже давно стали предметами вихваляння. Із року в рік робляться все вигадливішими, красивішими, оздоблюються мереживом та стрічками. Не кожна господиня піде з однією тією ж кошаркою до церкви на Великдень другий рік поспіль.
Сергій збирався лишитися в дядька, татового брата, на ціле літо. Цьогоріч, на велике розчарування батьків, відмовився їхати в районний центр і  вступати до технікуму. Готувався йти до армії.
- Їдь вже, провітрись, - сказав йому батько, купуючи квиток на потяг. – А передумаєш, то місце на економічному факультеті, як і обіцяв Геннадій Олександрович, залишиться за тобою.
У відповідь той лише посміхнувся. Нізащо не передумає.  

Сергій побоювався суворого неговіркого дядька, недолюблював його гостру на язик дружину Ольгу, їхніх зарозумілих синів Назара та Миколу. Його зачаровувала неповторна краса Закарпаття. П’янила відносна свобода. А ще манило дядькове вміння виплітати із лози справжні дива. В дитинстві він вважав батькового брата, відомого на селі майстра лозоплетіння,  чарівником, заздрив двоюрідним братам, які вже вміли плести собі простенькі іграшки.  А дядько лише усміхався в густі вуса: «Подорослішаєш, поділюся з тобою своїми чарами».
Перші дні дядько Петро довіряв Сергію лише знімати з лози кору та підтримувати поліно, яке він використовував замість шаблону. Юнак сердився:  
- Я ж не маленький. Покажіть мені щось складніше.
- Не час, - не відриваючись від роботи, поважно відказував той. – Стеж за мною і запам’ятовуй. Яким би не був виріб, кожну окрему гілку потрібно двадцять разів взяти в руки, доки її врешті почнуть виплітати.
Двоюрідні брати плели здебільшого кошики. Дядько брався за набагато складніші речі. Окрім рам для картин, підставок для квітів, посуду, дитячих іграшок та меблів, умів робити альтанки, колодязі, вербові гаражі. Мав багато замовлень в Угорщині та Польщі, що дозволяло йому, як говорив батько: «Не рахувати кожну копійку».

За кілька днів сонну Ізу сполохав протяжний церковний дзвін. На їхній вулиці трапилось нещастя. Від інсульту померла тітка Тамара, добра знайома Петра.
Вікно Сергієвої кімнати виходило на Тамарин будинок. Невеличкий дім на пагорбі. Щось у ньому видавалося юнаку нереальним, майже казковим. Іноді хлопцю ввижалося, ніби на його дах сідають спочивати хмарки, а  сонце щовечора ховається за порослий травою льох.
Господиню дому він  бачив  лише кілька разів. Пригнічена, зморена життям жінка. Під очима залягли глибокі тіні. Вона не посміхалася навіть коли з нею віталися, а тітка Ольга часто шепотіла: «Борони Боже від такої долі».
Виявилось, небіжчиця мала всього-на-всього п’ятдесят п’ять літ. І тепер, стоячи разом з іншими людьми у задушливій, тісній кімнаті, заставленій плетеними з лози меблями, юнак мріяв якомога швидше опинитися на свіжому повітрі. Подалі від цього незатишного місця, від чужого горя.
Коли до кімнати зайшла молоденька дівчина у чорній сукні і хустині, яка з'їхала на бік, демонструючи присутнім розкішне біляве волосся, люди якось одразу стихли.
- Краще дочекатися племінників, - гомоніли тітки за спиною Сергія. – Не можна давати гроші Оксані. Проп’є зібране матері на пам’ятник.
- Негідниця. Звела матір в могилу.
Не помічаючи нікого у кімнаті, Оксана взяла стілець і сіла біля труни Тамари. Котрась із жінок, цибата тітка, кинулась поправляти вінки, плутаючись у неї під ногами. А Сергій бачив у напівзаплющених очах дівчини горе, яке не потребувало свідків. Якби ж мав більше сміливості, гукнув би до натовпу: «Геть звідси! Повиходьте. Не треба їм зараз заважати».

Увечері, коли дядько Петро, випивши за упокій подруги червоного вина, налаштувався на розмову, племінник обережно випитав у нього про дівчину. Єдина донька і єдина втіха Тамари, яка у двадцять п’ять років лишилася вдовою. Її чоловіка на полі вбила блискавка.
«Раніше Оксана була золотою дитиною. Та злі духи нашепотіли їй на вухо поганих речей. Дівці закортіло стати акторкою. Виставляти себе напоказ перед людьми, - зневажливо кривився він. -  Покинувши все, подалася до столиці вступати до театрального училища. Звідти повернулася за місяць. Із великим розчаруванням і палкою любов'ю до чарки…»
Що тільки не робила Тамара, щоб її порятувати. По яких лише лікарях і знахарках не возила дитину, нічого не допомагало. Оксана тягла все з дому і бозна-як заробляла собі на випивку. Через неї мати виплакала не один океан сліз,  передчасно постаріла, зійшла в могилу.
Сергій похитав головою. Чи дійсно Тамара зробила все можливе? Адже мати постійно повторювала йому, що людині можна допомогти лише зрозумівши, що у неї на серці.

Наступного разу Сергій зустрів Оксану біля криниці. Дівчина хилилася, тримаючи в обох руках заважкі для неї відра. Допоміг їх занести воду, попросив попити. Вона подала йому залізний, давно не чищений кухоль. Посідали на ґанку, обоє мовчать.  
- А не страшно вам тепер одній у цьому будинку? – запитав Сергій, не уявляючи, про що із нею говорити.
- Ні. Я тут буду не довго. Все одно не маю на нього коштів. Закінчиться літо, приїдуть родичі, запроторять мене до лікарні, розділять між собою спадок. Але я це заслужила. Мама ж через мене….
- Для чого ж п’єте?
Вона склала на колінах руки. Сергій бачив бліду, майже прозору шкіру. Під нею – набряклі сині вени.
- Ви хотіли стати акторкою?
- Не вступила, - вичавивши із себе вимучену посмішку, відказала вона. – Готувалася кілька місяців. Не виходила до подруг, недосипала. Я знала той монолог напам'ять. Кожну літерочку, кожен наголос, кожен жест. Не просто вивчила, а поставила себе на місце головної героїні. І в мене виходило. Я її розуміла і відчувала. А перед комісією розгубилась. Почала затинатися, забула слова. Отримала низькі бали. І світ перевернувся…  
- І через це ви взялися до пляшки? Здатися – це ж найлегше, - сам не розуміючи чому, почав гніватись юнак.
- Я ж більше нічого не вмію. Зовсім не тямлю в тому клятому лозоплетінні. Навіть Ваш дядько, позаймавшись зі мною ремеслом на прохання матері, назвав безрукою. Та й не лежить у мене до цього душа. Восени, коли усі чадять тією лозою, Іза здається пеклом. Я так мріяла звідси втекти.
Сергій не бачив того на власні очі, але чув розповіді батька. Перед використанням вербове пруття варять у величезних казанах. Майже в кожному домі. В ті дні село вкрите густим покривалом чорного диму. Адже ізяни використовують переважно дешеве паливо: автомобільні шини, зняту з лози кору. Повітря забруднюється отруйними сполуками, здатними викликати туберкульоз та рак легень. Екологи б’ють на сполох. Тільки серед захопливих оплесків майстерності народних умільців їхні застереження здаються ледь чутним шепотом…
- Я хотіла присвятити життя мистецтву, - продовжила Оксана. – Але в мене ніхто не вірив. Коли я говорила, що буду виступати на сцені, всі реготали. Навіть мама. «Ох, не сміши дівко! Куди тобі пнутись? Краще берися до роботи і думай, де знайти гарного чоловіка.» І я повірила, що нічого не варта. Для чого ж тоді жити?
Вона говорила, вже не контролюючи сліз. А Сергій витирав хустиною її очі, пригортав до себе дівчину, не розуміючи, звідки у нього взялася ота сміливість.
- Але ж Ви могли спробувати наступного року.
- Знаю. Я щодня обіцяла собі, що готуватимусь. Іноді навіть починала репетирувати. Але кидала. Бігла до крамниці. Я вже пила. І не могла зупинитись.

Минали дні. Відгриміли липневі грози. Посміхався соняшниками, шепотів достиглим колоссям поважний серпень. Сергій вже не тільки ошкуровував лозу, але й самостійно плів найпростіші кошарки. А коли дядько Петро з родиною йшов працювати на поле і лишав юнака на господарстві, замикав будинок і біг до Тамариної хати. Оксанка зустрічала його щасливою посмішкою, обплітаючи витончені аристократичні руки навколо його шиї. Цілувала і шепотіла:
- Сьогодні двадцять третій день.
Вона більше не пила і навіть влаштувалася прибиральницею до фельдшерського пункту. Знайома кликала Оксану йти посудомийкою в їхнє кафе. На більшу зарплатню. Порадившись із Сергієм, та відмовилась. Не хотіла перебувати поряд із спиртним. Надто велика спокуса.
Спершу нічого не виходило. Оксана постійно зривалася, топила у пляшці принесені Сергієм гроші, вимагала, щоб хлопець залишив її у спокої, виставляла його за двері: «Я занапастила свою маму. Не хочу зашкодити ще й тобі».
Він не здавався. Зачиняв дівчину в будинку, вмовляв торговців Ізи не продавати їй випивку, поїв принесеними від знахарки помічними травами, був поряд, коли вона мала в ньому найбільшу потребу.
Юнак не знав, що саме спрацювало. Чи не цілюща сила кохання?
Вони бачились переважно ввечері. Поряд з полями, де вирощували лозу, розкинулась ароматна Долина нарцисів. «Самозакохані» квіти давно відцвіли, але місце там було тихе, не людне. Оксана не хотіла потрапляти ізянам на очі. Сергію не вдавалося переконати її не критися.
- Не за себе я хвилююся, - поблажливо, наче до дитини, говорила вона, - а за тебе. Моєї репутації вже не відбілиш.
Сергій не зважав на косі погляди тітки Ольги, відверте Назарове: «Не бавився б дурницями. Тут цього не люблять». Оксанка посяде належне їй місце не лише в його серці, але й в житті.

За звичкою озирнувшись, юнак швидко зайшов на подвір’я.  За пазухою тримав шматок поцупленої у тітки паляниці. І невеличке дзеркальце, до якого сплів оправу із лози. Подарунок Оксані.
«А бодай його туди!», - бабця-сусідка вимітала зі свого двору занесений дощем пісок. Зупинилася. Провела юнака невдоволеним поглядом.
Відчинені двері Оксаниного будинку насторожили. Дівчина завжди замикалася. Стереглася сторонніх. Можливо, вийшла на город?
Помилився. Вона сиділа за столом на кухні. У халаті, накинутому поверх прозорої нічної сорочки. Підперши руками голову. Поряд лежала відкрита книга. «Ромео і Джульєтта». П’єса, яку вони нещодавно читали за ролями.
- Привіт!
Підняла на нього втомлені, каламутні очі. Серце забилося швидко-швидко. Сергій наблизився, поцілував її у щоку. Не відчувши запаху спиртного, полегшено зітхнув.
- Привіт!
- Який у нас сьогодні день?
- Другий, - відвернувшись,  знехотя кинула Оксана.
- Що? – він все ще посміхався. - Як це другий?
- Я пила. І мені було добре.
У юнака похололо в грудях. Вони з Оксаною не бачились з вівторка. Та й тоді Сергій мав обмаль часу. Навіть не заходив до Тамариного будинку. Кілька хвилин постояв з дівчиною біля паркану. А вона все напружено озиралася, стерегла оком односельчан. Повторювала звичне: «Не хочу, щоб нас бачили разом».
«Що за дурниці? – обурювався він. – Ти в мене найкраща».
Простившись із нею поцілунком, Сергій три дні не виходив з дому. Допомагав дядьку робити плетену шафу. Термінове замовлення для Івано-Франківського театру.
Працював з подвійним азартом. Адже отримав від дядька дозвіл везти шафу до Франківська разом із братами. Душу гріло сподівання познайомитись з керівництвом театру, домовитись про прослуховування для Оксани. Вона така талановита. Вони не відмовлять. А гарні новини остаточно змусять її повірити у себе, «ожити».
- Ти жартуєш?
- Ні. Я пила.
- Навіщо? – майже простогнав. – Це тому, що я не приходив? Але ж я пояснив.
- Не тому. Це не через тебе. Я така, яка є. І нічого не зміниш.  Коли я п'ю, мені добре.
- А зі мною тобі погано?
- Зі мною, - передражнила. – Чому ти так в мене вчепився? Допоки це триватиме? До кінця літа? Ти ж не збираєшся зв’язувати своє життя з такою, як я.
Дивними були ті три дні. І важкими. Сергій наче відчував щось лихе. Рвався до Оксанки. Та не міг вийти з будинку. Заслабувала тітка Ольга. І дядько, мов навмисне, завалював його невідкладною роботою. Вперше вперся, наполягав. Обмежив його волю. Вінцем підозр стала розмова за вечерею.  «Хоч не сором мене, доки живеш під моїм дахом. Не завдавай прикрощів нам з дружиною. Я ж за тебе відповідаю.  Не змушуй телефонувати твоєму батьку. Чому водишся з п’яницею?» - коли вони лишилися удвох за столом, сердито сказав Петро і одразу вийшов з кімнати, не даючи юнаку змоги відповісти.  
- Збираюся, - відказав з викликом.
- Не сміши. Я бачила, як на нас дивляться. Чула, що говорять. Про тебе, про мене.
- Тобі хтось щось сказав? Мої родичі?
Вона заперечно похитала головою.
- Байдуже. Заради тебе я піду на все.
- А я – ні, - огризнулася дівчина. - Не покинути пити навіть задля тебе.
Розмова не скінчилася нічим хорошим. Сергій говорив про театр, одруження, спільне майбутнє і Федорівку, куди він збирався забрати дівчину, але Оксана його не чула. Вперше відгородилася від нього міцною невидимою стіною. Цього разу юнак не міг ні пробити її, ні догукатись.
Поволік додому виснажене тіло. Віддав паляницю вуличним псам, викинув у бур’яни випадково розчавлене у кишені дзеркальце. Ліг спати, знехтувавши своїм обов’язками по господарству.
А вранці Ізу сколихнула чергова страшна звістка. Померла Оксана. Її тіло знайшли на вулиці, під тином власного дому. Дівчина отруїлася спиртним.  

Сергій повернувся до Федорівки наступного дня після поховання. Обтяжений почуттям провини. Чому пішов, полишив її одну, не допоміг? Він же міг її зупинити. Мусив! Не покидала, свердлила мозок думка, що дівчина зробила це навмисне. Щоб його звільнити…
Через багато років Сергій розповів про Оксану Василю. Той розпитував про Ізу, а без неї історія була б не повною.
- Ти не думай, я щасливий. Дуже люблю твою матір. Від життя я отримав все, що потрібно. Навіть з лишком. От тільки шкодую, що Господь не послав нам ще й доньку. Була б Оксанкою.
А коли на світ з’явилася доня Василя та Інни, і родина зібралася в лікарні біля ліжка породіллі, Василь, перевівши погляд із малечі на батька, сказав:
- Назвемо її Оксаною. Мені дуже подобається це ім'я.
Той вдячно кивнув, закріплюючи між ними німу угоду. Василю здалося, що тієї миті вони з татом були як ніколи близькі.
  
                                                                              Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Світлана Кедик, 13-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 12-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 12-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-05-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35812997817993 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …