Відбуяло цвітіння садів, і настала та чудова пора, коли вже тепло як літом, а зелень ще яскрава та свіжа. В містах в цей час косять газони і в повітрі стоїть п’янкий запах скошеної трави. А в селах, особливо де існує віковий жорсткий розподіл на жіночу та чоловічу роботу, всі жінки на городах – прополюють все, що посходило.
Рано вранці, в суботу зяті, один своєю машиною, а другий службовою, привезли дружин до тещі, щоб ті допомогли матері обробити город. Жінки, поки не жарко пішли сапати, а зяті знічев’я никали по двору. Особливо нудьгував старший Петро, міський мешканець з діда прадіда, не знав, не розумів і не признавав місцевих традицій. Наприклад не розумів, що чоловік повинен демонструвати свою силу та здоров’я і перти з городу повний мішок картоплі. Навіщо наражати себе на небезпеку заробити грижу, або зірвати спину, коли можна спокійно, не напинаючись переносити все кошиком. Саме так він і робив із-за чого по селу пішов поголос, що ледачий, ні на що не здатний, а лише добре балакає. Коли приїжджав то в неділю до нього приходили діди, щоб роз’яснив їм «про політику», прибігали діти і просили, щоб про щось розповів. І скільки б не говорив сиділи тихо і слухали. Дома, в місті «на етажах» батько й мати, тай сам з дружиною, робили все разом. Тому наступної після одруження весни, з сапою в руках, пішов допомогти жінці на городі. Та його прогнала теща:
- Не тумани людей! Ти хочеш щоб з нас все село сміялось! Досить і того що й досі про тачку згадують!
- Аби не плакали – буркнув зять і швиденько здимів з городу.
А з тачкою вийшла ось яка придебенція. Затіяли ремонт хати. Зятю, що не знав сільської роботи, загадали возити тачкою глину від річки. Наспівуючи відому пісеньку: «Привіз глину, скинув глину, поїхав по глину», Петро пів дня возив глину. Після чергової ходки до двору зайшов сусід і звернувся до тестя:
- Що це ви, Кириловичу, пів дня торохтите тачкою. Пішли б на ферму, взяли коняку та привезли за раз скільки треба.
- Та на навіщо та коняка, коли зять є.
Остання фраза в селі стала крилатою.
Молодший зять Василь сільський вчитель різкий, енергійний та хазяйновитий. По тому, який гидливий та схиблений на чистоті, можна подумати, що теж народився та виріс в місті. Та він місцевий, виїжджав із села тільки в армію та на навчання. На відміну від кремезного та флегматичного Петра, не високий. Як і всі люди маленького зросту намагався довести, що він таки чогось вартий. Щоб самоствердитися весь час наскакував на старшого, благо той лише великодушно посміхався. Але бували випадки коли відповідав доволі гостро. Шуряк Микола, що жив разом з батьками, дуже любив ці перепалки тому завжди під начував Василя. Це одного разу вийшло за рамки здорового глузду. Зустріли старий новий рік. Жінки, що натупалися за день, полягали спати, а зяті та шуряк сидять за столом розводять теревені.
- Я от хлопці не можу второпати, як воно так? – ні сіло не впало запитав шуряк. - Сестри начебто однакові, а зяті різні. Один лось, а другий недомірок приморожений.
- Я приморожений?! – завівся одразу Василь. – Та якщо робити то я втричі більше зроблю ніж він.
- Так то воно так. Цього лося на слизьке не загониш, де сядеш там і злізеш. Але це зовсім не значить що він не може зробити більше ніж ти.
- Ось літом будемо щось робити перевіримо!
- А чого чекати до літа. Давай зараз.
- Як?
- Он у мене в веранді мішки з насінням. Я їх приготував везти олію давити. Давайте так, один несе від двора скільки зможе, а потім перевіримо, чи донесе другий назад.
Петро видно добре таки випив, бо на диво погодився. Про Василя й говорити не треба. Одяглися вийшли на вулицю. Першим випало нести Петру. Закинули лантуха на плечі і пішли. Хата майже на краю села, через три двори степ. Морозець та вітер дуже швидко протверезили Петра:
- Стоп, хлопці, що це ми дурнею займаємось. Я далі не піду.
- Якщо не хочеш, став мішок на землю. Будемо вважати, що це все на що ти здатен – каже шуряк.
- Та хай буде по твоєму.
Василь підхопив мішок і радісний підтюпцем попер його додому. Майже біля двору діти розкатали ковзанку. Василь не знав про неї, в темноті не розгледів, наступив на лід і впав.
- Не доніс – констатував Микола.
- Я послизнувся!!!
- Хто зна, може ти спеціально. Відчув, що нема сили донести, тай зробив вигляд що послизнувся.
Василь став репетувати, що він послизнувся, вимагав повторити змагання. Та Петро відмовлявся, казав, що вже протверезів. Малий хапав здоровенного за петельки, вимагав взяти мішок і знову нести його в степ.
- Ви що почманіли?! – вийшла з двору теща – Серед глупої ночі влаштували ґвалт на всю вулицю. Ану швидко в хату.
На відміну від шуряка теща жорстко припиняла перепалки між зятями.
Зяті подорослішали, змужніли, кожен довів і собі і людям, що багато чого варті. Василя односельці обрали головою сільради. Петра з міста привіз шофер. За наполяганням жінки вказівку коли за ними приїхати давали на вулиці. Нехай всі бачать, що це не таксі, не якийсь «лівак», а персональна службова машина. Тож тепер вже майже не перегиркувались. Ось і зараз кожен займався своїм. Петро нудьгував в холодку під грушею, Микола варив свиням, а Василь розказував йому, як вчора колов кабана сусідові. Хоча професія вимагала більше працювати язиком, Василь, на відміну від Петра, вмів робити всю сільську роботу і вважався вправним колієм. За традицією, хазяїн кабана повинен був віддячити колію за роботу м’ясом та салом. Скільки і якого м’яса давати залежало від стосунків між колієм та хазяїном, та від щедрості останнього. Тож Миколу цікавило, а що ж саме поклали Василю в торбу і він розпитував про це.
- Доброго ранку – у двір зайшов сусідський зять. Він теж з міста привіз свою дружину допомогти тещі і теж нудився. – А…, це Микола свиням варить на дровах з фруктових дерев. А я чую тягне солодким димком. Думаю, невже хлопці серед двору затіяли шашлики жарить.
- А це ідея – з сапетки визирнув Василь. – Я вчора колов кабана Сашку. Дома залишився гарний шматочок м’яса. Ти, Колю, тут завершуй, а я зараз злітаю привезу і поїдемо в ліс пожаримо шашликів.
Василь все робив різко, тож і машиною кермував так само - не їздив по селу а літав.
- А мене візьмете? – запитує сусід
- Якщо встигнеш зібратися. Я швидко, одна нога тут, а друга там.
Приїхали в ліс, знайшли гарну галявину, заходилися. Сусід стоїть спантеличений над торбою.
- Що таке, Володю? – запитує Петро.
- Та ось взяв банку кабачкової ікри. Коли сідав в машину, метушився, об шось вдарив торбою, вона і тріснула навпіл. Не знаю що робити.
- Їсти небезпечно. Давай краще я її он там висиплю. Або пташки склюють, або мурахи розтягнуть.
Петро забрав банку, витрусив вміст на краю галявини, а склянки відніс у канаву.
Хоча м'ясо не замочували, як того вимагає рецепт, шашлики вийшли на славу. В лісі, з редисочкою, молоденькою цибулькою під самогоночку пішли як брехня по селу. Випили, закусили і пішли як завжди теревені. Петро знав безліч анекдотів та бувальщин, і оповідач був надзвичайний. Не дивно, що коло багаття привернув до себе загальну увагу. Ось цього Василь стерпіти не зміг і його потягло на старе. Став наскакувати на Петра, мовляв скажи спасибі, що я тебе сюди привіз. А то сидів би у своєму вонючому місті і їв би із баночок усяке гімно. А тут природа, натуральні продукти. І випивка і закуска.
- До речі, чи не здається вам, що воняє гімном? – запитав на те Петро.
Всі стали крутити носами, голосно потягли повітря:
- Наче ні…
- А мені воняє. Та он же і кучка – показав на почорнілу од сонця і вітру купку ікри.
- Не схоже…
Петро рішуче піднявся, підійшов до купки, зачепив двома пальцями трошечки ікри і покуштував:
- Точно, гімно!
Василя знудило і він рачки поліз лякати кущі. Потім, поки збиралися додому, зелений лежав на травичці. Машину назад вів Микола. Василя поклали на заднє сидіння, сусід сів поруч з водієм, а Петру місця не залишилось. Коли він попадався на очі Василю, того знову нудило, так що кому іти пішки не обговорювалось.
Того дня сестри, відносини між якими і так були не саме той, розлаялися вщент. Менша звинувачувала старшу, що Петро, мало того що на дурняк з’їв їхнє м'ясо, так іще й скалічив її чоловіка. Старша, що із-за того, що Василь занадто зманіжений, її чоловіка кинули в лісі.
- Обидять, або налякають маленького. – ущипнула менша.
- Так, мого не налякаєш, не те що твого недомірка.
- Ах так! Так знай, що я з тобою більше не розмовляю!
Дійсно і досі не розмовляють. А зяті, коли випивають разом, якщо і задують цю подію, то весело з гумором.
