Андрій відвідав Тараса, заніс йому кіло яблук, які привіз Дьорганий з чергової своєї поїздки в цивілізацію. Після недовгої розмови (Олеся категорично була проти відвідувань, щоб не розносити заразу), Андрій побрів до Гринька, який виявився "нормальним мужиком" і стосунки у нього з хлопцями склалися досить теплими.
- Дозвольте?! - Андрій зазирнув у намет.
- О, Енрі, заходь, дружище, - пробасив Гринько, - кидай кості - палець-сарделька вказав на білого кольору табуретку, а рот ошкірився в подобі посмішки.
- Тарас йде на поправку – сідаючи, сказав Андрій.
- Я в курсі. Ти як?
- Та, в нормі, ніби.
- Юргена пам'ятаєш? - поцікавився Гринько, засовуючи до рота сигарету.
- Це з 92-ої?
- Ну, да, хоча спочатку був в "Айдарі"
Сигарета наповнила приміщення ядучим димом.
- Так от, - продовжив командир, - вночі на розтяжці підірвався, дотягнути до скоряка не встигли.
- Земля пухом... - Андрій теж дістав сигарету і закурив.
Затягнувшись, Гринько добув зі столу пляшку і два стакани. Наливши гіркої, хлопці мовчки випили, рештки виплеснули на підлогу. В окрузі стояла незвична тиша на фоні якої полилася некваплива розмова-спогади...
Андрій згадав свої тривоги і хвилювання, коли він вибирався з Луганська. Гринько пригадав, як він потрапив під мобілізацію та як попав на Донбас. Випивши ще по склянці, хлопці розійшлися. Андрій поїхав на блокпост - попереду в нього була ціла доба.
До вечора час пролетів непомітно: все було як завжди, перевірка на блокпостах документів і багажу машин, якщо в тому була необхідність. Коли "блок" для проїзду закрився, Андрій закурив сигарету і знову поринув, у розбурхані подіями дня, спогади...
Андрій працював на держслужбі, його організація виїхала в Сватове, потім - в Сєвєродонецьк, але він не міг залишатися осторонь від захисту Батьківщини, тому добровольцем, у якості резервіста, приєднався до одного з добробатів, які воювали того часу на «передку». Вихідні дні він проводив на передовій, а в понеділок повертався на роботу.
У батальйоні він і познайомився з Тарасом і Микитою. Якщо Тарас був також резервістом, то Микита - окремий випадок. Він був луганчанином, служив у міліції, а коли все сталося - постав перед важким вибором. На тлі потрясінь у тещі стався інсульт, від чого у неї відмовили ноги і руки. Жінка була лежачою, вивезти її з Луганська не було можливості, тесть помер від інфаркту ще в травні 2014 року, а дружина відмовилася кинути маму в місті. Коли постало питання про виїзд в Сватове для продовження служби Україні, чи залишитися в Луганську і прийняти присягу псевдодержаві, Микита вибрав третє. Він не міг служити в Сватовому і наражати на небезпеку свою сім'ю. Залишатися в Луганську теж не міг, бо у тих, хто не зрадив присязі, "ополченці" "віджимали" полишене майно, а родичів кидали на підвал, вимагаючи викуп. Служити "оркам" він не зміг, його нудило від одного того, що нині начальством ставали зеки, яких він ловив тільки вчора, та й сама думка про зраду присязі була убивчою - він завжди казав: "Присяга дається тільки раз у житті!". Так Микита звільнився з МВС, записався в "добробат", в балаклаві бився на передку, а в рідкісні миттєвості пробирався до сім'ї в Луганськ.
Микита, Тарас і Андрій за час боїв здружилися, перетерпіли чимало всяких негараздів і навіть їли, як кажуть, з однієї тарілки. Хлопці без втрат пройшли серпень-вересень 2014 року, коли під Луганськом їх накривала російська арта, інколи так, що з бліндажа неможливо було навіть по нужді сходити. В один з таких днів їх "замок", 56-літній мировий мужик, що пройшов не одну гарячу точку і добровольцем пішов захищати Батьківщину, не витримав і в перерві між залпами "орків", залишивши записку, вийшов з бліндажа і застрелився з табельного ПМа.
Пізніше, коли підписали "Мінськ-1" Микита зайнявся "роботою" за військовою спеціальністю - розвідкою.
Хлопці втрьох зустрічалися тепер рідше, але зустрічі ті були гарячими. Одного дня, коли Тарас і Андрій займалися черговими госпроботами в розташуванні, в Андрія задзвонив телефон. Висвітився номер комроти, хлопець увімкнув трубку і відрапортував: "Здравія бажаю!". Звідти, після невеликої паузи, втомлений голос відповів: "Здравія бажаю, Андрюха, Тарас з тобою? Бери його і дуй до мене. Старшому скажеш - мій наказ."
Хлопці, прямуючи до ротного перебирали всі можливі варіанти і причини такого раптового виклику, вважаючи, що вони десь "накосячили" і зараз їх визивають на «ковер». Причина ж, з якої їх викликали була настільки жахливою, що для її усвідомлення знадобився певний час.
- Заходьте, - комроти, чоловік в літах, з пишними сивими вусами і колючим поглядом, кивнув хлопцям головою, запрошуючи увійти.
- За Вашим наказом прибули! - хлопці старалися триматися бадьоро, хоча і були стривожені.
- Якщо не помиляюся, ви друзі Микити, з розвідки? - очі комроти з-під брів пильно вивчали Тараса та Андрія.
- Так точно, - хлопці відчули недобре, - що трапилося?
- У вас є координати його рідних, матері, дружини?
- Є, - тихо відповіли хлопці - вони вже все зрозуміли.
- Він дуже важкий? – зі слабкою надією в голосі спитав Тарас.
- Ні, він загинув, - комроти дістав пляшку і стакани. - Пом'янемо.
- Як? Як він ... - в Андрія перехопило подих.
- Ходили в тил, потрапили в засідку, він прикривав відхід... Зачепило...
Стояли і дивилися на тіло Микити... Той лежав на ношах, в пробитому в кількох місцях броніку, шия в крові. Кулею йому перебило сонну артерію. Микита помер від втрати крові, наші не встигли дотягнути його до медиків.
"Андрій! Андрію, піди здрімни..." - торсав його за плечі "Сокіл" - наймолодший боєць підрозділу...
