Передок. "Шлях вперед, до початку ...". Книга 2.
Глава 1 «Початок»
Десь в районі Камброду вгору піднялися два стовпи густого чорного диму. Від Східних кварталів було добре видно, як вони зловісно підростали, здалеку нагадуючи гігантські смерчі урагану. Глибоке низьке бахкання стихло, напіввимерле місто продовжувало жити своїм, незвичним для цієї пори року, життям. Тарас з надією вслухався в тишу - раптом десь зазвучить стрекотня автоматів, те означало би, що неподалік точаться ближні, міські бої і Луганськ звільняють від "товаришів". Та ж ні, не чутно було звуків, як в ті дні, коли "проплаченці" захоплювали військову частину на Городку ОР, чи прикордонну заставу - знову тільки глухі, з відтяжкою звуки розривів. Працювала артилерія.
Тарас прийшов до тями, медсестра Олеся витирала його гаряче, мокре від поту чоло. У Тараса вже другу добу був сильний жар, в самий непідходящий момент його скосив грип. Тарас спробував встати.
- Обережно, рідненькій! - Олеся бережно підтримала Тараса під руку, - в тебе знову під сорок.
- Та, мені - в туалет, і води. - Тарас звівся на ноги.
- Добре! - Тарас відповів українською - Олесі подобалося, коли він їй так відповідав. Олеся була добровольцем з "файного міста Тернопіль". У свої двадцять років, одразу після медучилища - на фронт. Спочатку була при ДУКу "Правий сектор", а вже потім перейшла на "офіційну" службу.
Дивлячись на дівчинку, Тарас заново віднаходив сили для боротьби, бо нерідко хотілося все кинути і податися світ за очі. Олеся приїхала на "передок" зі стійким переконанням, що всі луганчани і донеччани були "сепарами" і зрадниками. Яке ж було її здивування, коли з'ясувалося, що більша половина бійців в "добробатах"- місцеві, ті, хто кинув ВСЕ - дім, нажите і стали на захист Батьківщини. Ще довго вона ставилася з недовірою до "російськомовних", але тепер її ставлення до них в корені змінилось.
Тарас, справивши нужду, знову зайшов до намету з червоним хрестом - його лихоманило. Була можливість відлежатись в лікарні, але хлопець не міг кинути свого бойового друга Андрія. "Та й що таке грип? Для солдата це як той пил!" подумав Тарас і взяв купу пігулок з ніжних рук Олесі. Потім ліг в ліжко і миттєво вирубився.
*****
Тарас пригадував, з чого все починалося.
Спочатку ніхто до кінця не розумів, що сталося - місто продовжувало жити звичним життям. Тарас, ще коли їздив машиною, обігнавши якось ДАІшну автівку, ледь не онімів, угледівши в салоні, замість вгодованих ДАЙців, дві загадкові персони в камуфляжі, які розвалились на задньому сидінні , виставивши у вікно стволи АКМів. Вони їхали не поспішаючи, з відкритих вікон автомобіля гримів шансон. Але те було давно.
*****
Місто продовжувало вимирати - українська армія підходила все ближче. Щастя було звільнено, Станиця від боїв була вся у вогні. По місту, від "співчуваючих ополченню", ширилися чутки про звірства карателів, в телеефірі українських каналів давно не було, а від зомбуючого "Росія 24" нестерпно нудило (тому телевізор давно відключили і зняли з підставки). Нормальні люди покладали надію на Україну, сподіваючись, що ось-ось всі їхні біди скінчаться. Була введена комендантська година, але свавілля поширювалось дедалі більше, процвітав "віджим" приміщень державних установ, приватних автомобілів та іншого майна.
Тарас продовжував ходити на роботу. Дружину й сина, ще на початку червня він відправив до тещі - в Полтаву. Потім залізничне сполучення припинилося і дружина довго не могла пробратися до нього, хоча б ненадовго. В середині червня наступило коротке перемир'я і запустили потяг. Зустрівши на вокзалі дружину, Тарас зрозумів, як сильно він її любить, як йому її не вистачає.
На початку липня Тарасу на роботі дали несподівану відпустку. Такого щастя він навіть не очікував. Збори були недовгими. Завантаживши під зав’язку застоялу в гаражі машину, яка довгий час стояла "на приколі", щоби не спокушати "зелених чоловічків", хлопець одного ранку, залишивши все, рвонув через блокпости на українську територію, до сім'ї.
Перші два блокпости були подолані "на ура", завдячуючи блоку сигарет, взятих саме "для роздачі". Служиві на постах, після пари пачок сигарет, виданих через опущене скло, пропускали автомобіль без затримки. Однак на останньому "блоці", біля якого скупчилась чимала черга автомобілів, сигарети його не врятували. Тарас припустився помилки - не зняв відеореєстратор (хоча його попереджали, що "орки" кидаються на нього, як бик на червону ганчірку). Та, після вилучення карти пам'яті і "перекидання" машини уверх дном, його відпустили. І то, спочатку, зелений підірваний "ополченець" прихитрився кинути його мордою в землю, але втрутився немолодий вже, мабуть старший команди, чолов’яга, якому Тарас, не дивлячись ні на що, вдячний і донині.
А вже коли хлопець побачив український прапор, що майорів над наступним блокпостом, готовий був розцілувати землю і бійців, які саме зайнялися перевіркою його машини.
Згодом Тарас дізнався, що за п'ять годин після його від’їзду від останнього "блоку" "ополченців", той був узятий ЗСУ.
