Він був просто малим хлопчиком. Звичайним.
Батьки казали – найкращим. Але ж то батьки. Не однолітки.
Саме вони допомогли виявити прикру помилку.
У нього був горб. Наче рюкзак, що обтяжує спину. Плечі неоковирно стирчали з обох боків. Руки опущені вниз. Боляче. Голова важка. Що ж так тягне до землі?
- Горбун. – Сміялися діти в дворі.
- Горбун. – Шепотілися тітки на лавках.
- Горбун. – Дражнили у школі.
За що? думав тоді. Марне питання.
Хіба винен? Хіба хотів так?
І не поплакати. Хіба нишком. В своїй кімнаті. Коли вкотре дзеркало показує, що він не такий. Як хто? Як всі?
Дитинство скінчилося. Давно не посміють дражнити. Та хіба забудеться?
Що ж там так пече?
Несподівано. В дзеркало вже давно не дивиться. Навіщо?
Але все ж?
За спиною побачив крила. Справжні. Великі. Могутні.
