Майор Макаревич отримав до 43-го року три ордени і його після чергового поранення відправили додому на відновлення Донбасу, бо той мав освіту. У місті його направили на роботу в міськком. Залишок війни пройшов для нього і всієї його родини досить ситно. Встиг побудувати будинок. Нехай цей будинок був так собі, аби з чого був зліплений, але в післявоєнному місті це був все ж будинок.
Якось приїжджає до нього, чи то ординарець його, чи то ад'ютант, тепер не згадати. Сіли, випили. Згадали полеглих, розпитали про живих. Цей, бойовий товариш, розповів, що село його спалили, рідні немає. Куди діватися не знає.
Дмитро Макаревич йому і каже, мовляв, залишайся у нас. Люди потрібні. У гуртожитку кімнату дамо. А що ні кола, ні двора - кабанчика заведи! Та хоч у нас в сараї! Вигодуєш, запросиш на свіжину, я підкажу кого, роззнайомишся, людей дізнаєшся, вони з матеріалами допоможуть, дім побудуєш. Одружимо тебе. Чого ще шукати?
Сказано зроблено! Завели порося. Лимпавуцький - бабуся по іншому не могла вимовляти його прізвище, і яка вона булла, тепер не згадати - познайомився з гарненькою дівчиною на грунті придбання помиїв з їдальні, одружився, і справа пішла. Відходи в відрах тягають, кабанчика годують. Росте кабанчик, не натішаться!
І ось, настав час кабанчика колоти. Повний двір гостей з портфелями, стіл накрили, самогон рікою.
- А де ж свіжина?
І тут з'ясувалося, що фахівця по кабанчиках немає. Просити різника - втратиш багато, а шкода. Не просто його вигодувати, поки дочекаєшся. Та й голодно ще було, щось для гостей, щось для себе, щось на продаж. І те купити хочеться, і це.
Лимпавуцький ніж побільше взяв, на правах господаря збирається кабана зарізати. Але якось не впевнено збирається. Не професійно, якось. Його підбадьорюють, мовляв, фашистів на фронті різав, з кабаном впораєшся. А кабанчик, треба сказати, величенький вийшов. Ну добре. Ось він його з сараю вигнав, і з усього маху ножем в бік - хрясь! Зойкнув кабанчик, заверещав і побіг по городу. Гості, хто на ногах, підбадьорюють, давай, мовляв, ще. Наздогнав Лимпавуцький кабанчика і знову в бік його - бац!
Але кабанчик міцненький виявився.
- Може ніж замалий,- глядачі кричать.
-Та ні, то в нього сало товсте.
Ганяє господар кабана по городу, або від кабана тікає. Коли вдається, ширяє кабана ножем. Але крім галасу ніякого ефекту не спостерігається.
А ті, хто в домі, самогон пробують, кричать «а де ж свіжина?»
Вже втомилися всі. І господар по городу бігати, і глядачі поради давати, і які самогон їдять - один кабанчик бадьорий і свіжий.
Довго тривала корида. Ось прийшов ще один гість.
- Що Ви це робите?
- Та ось, кабанчик впертий попався, ніяк свіжиною бути не хоче.
- Та не так треба було! Дайте мотузку якусь. Відійдіть, не лякайте його.
Зловив ногу кабана в петлю, прив'язав до дерева, навалився, перевернув, і - чик! Вбив кабанчика. Справно.
Поки всі в себе приходили, жінки з кухні біжать.
- Що робити,- запитують-, самогон скінчився, все, що було в домі, з'їли, свіжину вимагають.
- Бежіть по сусідах,- господар каже,- просіть у кого є самогон, у кого в борг, у кого за гроші.
Побігли.
- А заїдати чим?
- Давайте швиденько кров смажте!
І пішло. Сковороди грітись не встигали. Там сало смажилося, там м'ясо шматками. Хтось згадав, що котлети хотіли наробити, та де там. Ковбасу б ... та, киньте!
Як хто розходився, ніхто не пам'ятав. Ранок був похмурий і туманний. Господарі гірко дивилися на залишки бенкету. Від кабанчика залишився п'ятачок і трохи шкури. Навіть кістки встигли зварити і перепсував. Город витоптали геть! Всій вулиці винні за самогон. Саме час ще одного кабанчика брати відгодовувати, а то і двох, щоб борги погасити.
Згодом з'ясувалося, що ніхто із запрошених вельмишановних знайомих кілька днів на роботу не ходив, шлунком мучилися!
Десь через тиждень почали викликати Лимпавуцького по різних організаціях, де керівництво з докором запитувало - за що так з ними обійшлись? А Лимпавуцькій простодушно розповідав, що ніякого злого наміру не було, будуватися треба, матеріалів немає, та й роботу по ситніше знайти хотів. Та й з людьми потрібними роззнайомитися.
- Е-Е-е, брат, останнє тобі вдалося, ми тебе століття пам'ятати будемо!
Коли трохи відійшли від свіжини, стали згадувати цей випадок зі сміхом. Згодом борги і образи забулися.
Той піску дав. Той каменю. Той ліс. Той людьми допоміг. Так і побудувався. А в одному управлінні взяли Лимпавуцького виконробом. За винахідливість.
