Колись давно на землі була щаслива країна, що люди в ній жили не люди, а янголи, хоч смертні та без крил. Не було над ними ніякої влади, бо були вони досконалі, мудрі, чесні, совість та розум не давали їм чинити погано, завжди вказували правильний шлях, і, щоб вони не робили, все те було добре й справедливо. Жили земні ті янголи у чудовому своєму краї, в його красі та добробуті. Й ніколи, крім одного разу, не бачили інших людей.
Був серед них один юнак, щасливий, бо всі вони були щасливі, розумний, бо всі вони були розумні, і добрий, добріший за всіх. Звали його Зірка.
Там, де закінчувалася ця країна, починалося пустирище, а де закінчувалося пустирище, починався темний ліс. До того лісу вів шлях, невідомо ким і коли прокладений, і в пітьмі дерев його губився. Був цей шлях винятковим, дуже дивним шляхом. Піском його не заносило, травою він не заростав, а як падали в бурю дерева, то куди завгодно, тільки не на нього. Ніхто ніколи навіть на той шлях не ставав, бо знали всі, що у лісі цьому починається Зло. Єдине, чого не знали, це звідки їм про те відомо, адже не виходили зі своєї країни ніколи. Колись давно люди-янголи власноруч закидали шлях землею, та він сам собою розчистився.
Одного разу, як Зірка був ще маленький, з'явився в щасливій країні дивний парубок. Прийшов він, мабуть, з темного лісу, та люди-янголи все одно радо зустріли його. Пожив у них недовго й одного разу зник, так само несподівано, як і з’явився. Так у щасливій країні дізналися, що десь у лісі чи за лісом живуть люди. Але цим їхня цікавість була цілком вдоволена.
Непокоїв Зірку цей ліс. До всіх він звертався:» Чи ви були колись у Темному Лісі? Чи шляхом тим мандрували? Чи бачили, що там, за нашою країною?». Ніхто не міг йому розповісти. Лише радили викинути те з голови.
А парубок сидів вечорами на зеленому пагорбі та роздивлявся той ліс, як за нього сонце сідає. Жував травинку та все думав, думав, силився думкою ліс перестрибнути, адже є щось і за ним.
І от, як досяг він віку, коли в щасливій країні можуть юнаки далі своє життя самі вирішувати, зібрався у дорогу, та, як його не відмовляли, вирушив у путь.
Ліс зустрів його байдуже, величний, замислений, сповнений холодного та сивого свого спокою. Парубок-напівянгол був у ньому такий маленький та непомітний. Мандрував він тим давнім шляхом, що петляв між кремезних дубів, і скрізь шукав Зло. Оскільки хлопець його ніколи не бачив, то не знав, яке воно, й гадав, коли вже зло почнеться. Він розглядав дерева, чи нема в них якого зла, але в його країні були такі самі дерева. Розглядав птахів і звірів, кущі, землю під ногами, небо, вдихав пахощі, мацав стовбури, і ніяк не міг виявити зла. Чи може воно у цьому напівмороку? В цьому почутті смутку та самотності, що на нього насувалося? Чи в повітрі самому незриме зло літає? Йшов він кілька днів, перепочиваючи лише уночі, і пройшов весь ліс.
А як вийшов з нього, то чекала на нього несподіванка: побачив він поле і селище, і хатки, такі самі, як в його рідній країні. І людей.
Поблизу лісу гуляла дівчина. Він оглянув її, розмірковуючи, чи не є вона злом. Та дівчина не була схожа на зло, вона була схожа на дівчину. Хоча, може, зло і не схоже на зло, а схоже на дівчину. Та він про всяк випадок підійшов та ввічливо спитав, уклонившись.
– Добрий день, ви не Зло?
Дівчина обомліла, здивовано витріщивши на нього очі.
– Я...Зло? – промовила вона з явним сумнівом.
– Я не казав, що Ви Зло, я тільки спитав, чи не Зло Ви?
Дівчина подумала.
– Ні, я не Зло. Я хороша дівчина. – щиро сказала вона.
Дуже добре. – зрадів хлопець. – Може Ви підкажете мені, чи є тут де-небудь якесь зло?
Дівчина чомусь розсміялася.
– А ти, хлопцю, що, зла не бачив?
Парубку стало соромно, що хороша дівчина з країни, що за лісом, сміється з його необізнаності, але він стримано відповів:
– Не бачив.
– Ну то дивись. – Дівчина махнула рукою убік. Зірка повернув голову.
Трішки далі на траві плела собі віночок інша дівчина. Парубок уважно подивився на неї. Потім на першу дівчину, потім знов на другу. Але різниці не побачив. Тобто різниця, звичайно, була, його співбесідниця мала чорні коси, а та, що робила віночок, – золоті, але у його країні дівчата мали різний колір волосся і від того не ставали гіршими.
– Оце зло? – перепитав юнак.
– Ага, – хитнула головою дівчина з чорними косами.
– Дякую.
І хлопець попрямував до Зла. Підійшовши, він пильно оглянув його і чемно почав.
– Доброго дня, шановне Зло. Я дуже радий вас бачити. Розкажіть мені що-небудь про себе, будь ласка.
Зло витріщилося не гірше від хорошої дівчини.
– Що?
– Мене звати Зірка. Я хороший хлопець. – відрекомендувався він. – Я прийшов з щасливої країни, що за Темним Лісом. Я шукаю Зло, бо хочу знати, яке воно.
У дівчини вислизнув з рук віночок.
– І чого Ви вирішили, що я – Зло?
– Мені сказала ота хороша дівчина. – Зірка кивнув головою убік хорошої дівчини.
Сльози бризнули з очей Зла.
– Вона мене ображає! Завжди! – пожалілося Зло.
«Ніколи не гадав, що зло таке образливе» – подумки здивувався хлопець і сказав швидко:
– Не журіться. Ну й що з того, що Ви – Зло? Я не хотів Вас засмутити, лише тільки познайомитися.
Зло заливалося слізьми й хлюпало носом.
– Ніхто мене не любить! – белькотало Зло. –Всі мене ображають!
Довелося Зірці вмоститися поруч, дістати хустинку та прилаштувати її Злу до носа. Зло просякалося, витерло сльози і сказало зовсім вже дивну річ.
– Я не Зло! Це вони всі – Зло!
Зірка аж рота розкрив.
– То Ви не Зло?
– Ні.
– А хто Зло?
– Всі.
– Всі?
– Так.
– То й Ви теж?
– Ні.
– А хто?
– Вони...всі...
– То чорнокоса дівчина неправду сказала мені?
– Так.
– Але ж хороші дівчини не можуть брехати...
– От бачите! – задоволено сказала вона.
– А де ж Зло?
– Скрізь, – дівчина обвела рукою селище.
– Невже?
– Так...наприклад...отам, – вихопивши поглядом одну хату не-Зло вказало на неї вогким від сліз пальцем.
– Дуже дякую.
Хлопець підвівся та пішов туди. Делікатно постукав у віконце. Двері відчинилися. На порозі стояв високий чоловік. Він критично оглянув парубка.
– Пізній гість? Мандрівник? Нема де заночувати? Ну заходь.
«Дуже чемне Зло» – відмітив Зірка.
– Щиро дякую.
І зайшов до оселі.
Там на столі розкладала посуд товста жіночка, що невдоволено зміряла його поглядом та пробуркотіла:
– Зайвий рот прийшов.
– Припини, – сказав їй чоловік. – Бачиш – порядний хлопець подорожує пішки. Пілігрим, чи що воно таке...Куди прямуєш, синку? Чого дома не сидиться?
– Шукаю зло.
Високий чоловік Зірці подобався, тому він вирішив, що Зло – це, напевно, його дружина.
Ого! – вигукнув симпатичний господар. – Невже так добре ми живемо, що зло в світі шукати треба?
Зірка не придумав, що відповісти, та запитав:
– А в цій хаті є де-небудь зло?
– Авжеж є. – зітхнув чоловік. – Он стоїть. – І вказав на глечик на столі.
Зірка підійшов та зазирнув у нього.
– Це не зло, це якась каша.
– Угу. Як таке їсти кожен день, то буде шлунку зле.
Зірка делікатно встромив мізинця у сірувату масу й облизав його.
– Це точно каша, – засвідчив він. – Мені достеменно відомо, що каша не є злом.
Господар запросив Зірку до вечері. Вони всілися за стіл.
– Це, мабуть, дивак, як ото Твин.
– Хто? – спитав Зірка.
– Та жив у нас тут хлопець один колись, – почав оповідати чоловік. – Начебто недурний був. Десять років тому пішов добра шукати. Поки не знайду, каже, додому не вернуся. Отакий був він, той Твин. Боюся лише, як знайде він добро, то лише тільки на небі.
– А хіба добра шукати треба? – здивувався Зірка. – Я тільки прийшов, а зустрів вже цілих дві хороших дівчини.
– Це ж кого?
– В одної очі зелені, волосся чорне, в іншої очі сірі, коси золотаві, й багато реве, тобто плаче.
– А! Ото наші славнозвісні сестри, що вічно сваряться та одна на одну наклепують.
– Хіба ж можна сестрам сваритися? Чого б це?
– Як це чого? Одній мати жовту сукню пошила, іншій – червону, перша кричить, що в неї гірша, друга плаче, що в неї.
– То хай поміняються!
– Е...який ти розумний. А чого б тоді сваритися?
– А чого, дійсно?
– Конкурентки. Ревнощі з'їдають.
– Як це так, щоб сестер ревнощі гризли?
– А як інакше, коли з двома дівчиськами одне хлоп'я гуляє.
Геть розгубився Зірка.
– Хіба це можливо, щоб парубок не був вірний своїй коханій? Хіба це можливо, щоб один юнак з двома дівчинами гуляв?
– А чого ж не можливо? – встряла жіночка. – Мій ось вже не юнак давно, а все очима пригод шукає.
– Знов наклепуєш? – розсердився чоловік. – Оце зло, як жінка кожен день тебе пилить.
– Зло, як чоловік на свята з дівчатами витанцьовує!
– Та ні, зло – це коли куди не підеш – всюди пильне око чиєсь за тобою мандрує!
– Ото зло, коли вдома господарю не сидиться.
– А що вдома? Кожен ранок і вечір оцю гидоту їсти? Ото зло, коли свинячим кормом жінка тебе годує!
– Зло, коли чоловік стільки заробляє, що окрім каші й їсти нема чого.
– Та невже?
– Ага. Ще й жебраків якихось на вечерю кличе.
– Він не жебрак. І сам до нас постукав. Ти б його вигнала?
– Я? Залюбки!
– Так це ж ти!
– Так, це я!
– Це ти!
– Це я!
– Скупа й безсерда! Зло – це людей із хати виганяти!
– Я...я у своїй хаті не господиня вже! Чи може люди стін не бачать? Гадають, це шлях відкритий? Хто має ноги, той заходь? Ото є зло, коли з своєї домівки тебе женуть!
Хто тебе жене? Куди?!
– Ти й женеш! Ото є зло! – виголосила жіночка, та й в чоловіка пальцем ткнула.
Так погано Зірці ще в житті не було. Ніяк він не думав, що зла так багато, та таке воно суперечливе. Думки йому розтинали голову, у вухах в хлопця щось гуло.
– Ні, це ти зло! – не розгубився чоловік. – Це ти є зло!
– Ні, ти!
«Не знаю, що є зло, але знаю, яке воно. Воно якесь незбагненне,» – подумав Зірка. Хлопець ледь підвівся на нетверді ноги.
– То, може, це я – зло, що до хати вашої прийшов і сварку спричинив? – і повалився на підлогу, втративши свідомість від такого розумового й душевного перевантаження.
– Він хворий, – сказала жінка, коли чоловік кинувся ловити гостя. – Ти його торкався? Руки помий.
– Принеси води.
– Сам іди помий.
– Для хлопця.
– Нащо йому вода, він непритомний, пити не буде.
– Облити!
– Нащо мені мокрий хлопець на підлозі?
– Ти що, дурна?
– Дурень!
– Іди до бісу!
– Сам іди!
......
Прокинувся Зірка вже уночі, в ліжку, від храпу поснулого подружжя. Мабуть, чоловік і жінка ввечері все ж примирилися, бо чулося в їх хропінні щось дружнє і узгоджене. Тяжко було Зірці на душі. Не міг більше заснути. Все про сукні сестер розмірковував. Бо чув серцем – десь тут зло, а де – не розібрати ніяк.
Уранці чоловік та жінка полаялися знов. Не став Зірка слухати. Пішов оглядати селище. Ходить, людей про зло питає. Багато в селі зла, всі говорять. Один на одного вказують. Заплутався Зірка геть. Зустрів чоловіка у чорному балахоні. Найбалакучіший виявився, розповів Зірці, що він бореться зі злом. Зрадів Зірка. Якщо вже людина бореться зі злом, то вона, напевно, знає, що воно і де. Але той чоловік знав не більше за інших, лише звалював все не на односельчан, а на якесь унікально лихе створіння, що сидить під землею і робить усякі капості. Розповів також, як треба з себе знущатися, щоб те створіння не подружилося з тобою. Бо нормальні взаємини з ним мати не можна, а лише ворогувати весь час. А як знущатися з себе, то лихе створіння дружити з тобою не схоче. Не любить, мабуть, мазохістів.
Втомився Зірка. Пішов у лузі поспати. Може, щось путнє насниться. А як розплющив очі, то побачив поруч себе дівчину.
– Добрий день, дівчино. Ви хороша?
– Розгубилась вона.
– Та...ні.
– Ви – Зло? – просіяв Зірка.
– Ні, чого це.
– А яка ж Ви?
– Ну...я...просто. Звідки знати.
– Як це?
– Звідки людині знати, добра вона чи погана?
– А я завжди знав, що я хороший.
Дівчина посміхнулася.
– Твину б тебе показати. Пішов він у світі добра шукати, аж ось хропить у нашім лузі янголятко.
– Де? – не зрозумів Зірка.
– Десь між мною та тим, що за тобою.
– То буду я, – сказав Зірка, бо був він дуже розумний, як всі в розумній країні. – А що таке янгол?
– Це хтось дуже добрий, світлий, чистий та гарний.
– Ну тоді я, мабуть, янгол, – погодився Зірка.
– Дівчина ще ширше посміхнулася.
– Цікавий ти, янголе. Як звати тебе?
– Зірка.
– А мене – Тиша.
– Дуже приємно, Тишо.
– Звідки ти?
– З хорошої країни.
– Там всі такі хороші?
– Авжеж.
– Чого ж ти звідти пішов?
– Шукати зла.
– Ого! І що, зла ніколи ти не бачив?
– Ні, – відповів Зірка так скорботно, що Тиші стало його шкода.
– Нащо ж воно тобі?
Зірка промовчав, бо нащо йому зло здалося й сам не міг збагнути.
Тиша примружено посміхалася, очі в неї були великі, світлі й наче трохи хитрі, оцінюючі.
– Пішли у селище, янголе.
Встала та й пішла. Зірка поплівся за нею, дуже зацікавлений її особою.
Та з кожним кроком дивну Тиші постать йому думи сумні все більше застилали. Думав Зірка про найбільшу в його житті таємницю, про Зло. Про те, що якесь воно в людей персональне, дивовижне якесь, незрозуміле, необґрунтоване.
– Янголе, чого такий сумний? – спитала Тиша.
Зірка лише зітхнув.
– Ну чого?
– Не можу я зла зрозуміти.
– А тобі коли-небудь було погано?
– Вчора.
– Ну й що?
– А що?
– Не зрозумів?
– Чого?
– Зла.
– А до чого воно тут?
– То ти щасливий.
Зірка і так знав, що він щасливий, тому чекав продовження.
– Ти ніколи зла не зрозумієш. Ти розумієш забагато, щоб зрозуміти зло.
Зірка любив та поважав людей і все на світі, та все ж йому не подобалися незрозумілі речі – як то зло, чи манера балакати головоломками, але він не став перепитувати, а вирішив подумати добре над її словами як буде час. Бо був він дуже розумний і любив розмірковувати над складними речами.
– А ти чого така сумна? – спитав хлопець.
– А я тобі тепер заздрити буду, – зітхнула Тиша.
– Не треба заздрити мені! – перелякався Зірка. – У нашій країні ніхто нікому не заздрить. Не треба, бо це зробить тебе нещасливою. – сказав він і дуже засмутився, передбачаючи подібний перебіг подій. Та дівчина після цих слів повеселішала, й Зірка повеселішав разом з нею.
Коли вони вернулися в селище, перший зустрічний повідав їм сенсацію. Повернувся Твин.
Романтичний мандрівник, що в світі добра шукав. Повернувся засмучений дуже. Десять років, каже, добра шукав, всі стежини сходив, на всі гори повидирався, ніде його, клятого, немає.
Вітали його з поверненням. Вечірку з музикою, танцями влаштували. Любили люди в селищі Твина. Подалися туди й Зірка з Тишею, бо дуже їм стало цікаво на того шукача подивитися.
Найбільше поверненню Твина батько його радів.
– Не треба було тобі, сину, й далеко ходити. Що в світі добра бракує, те я б тобі і так сказав, – весело говорив він.
Дивувався дуже Зірка. Підійшов до Твина – стрункого, смаглявого молодого чоловіка, та питає:
– А Ви у ліс ходили? У цей ось. Бачили, що за ним?
– Ти що, хлопче. От де б не став добра шукати.
– Знайте, що там воно і є.
– Був я там, – зітхнув Твин. – З самого початку туди рушив. Є там країна одна. Де всі думають, що вони дуже хороші. Де сварок не чути, та скриню з золотом лишай де завгодно – не візьме ніхто. Де всі навіть закохуються тільки взаємно і на все життя, швидко шлюб беруть та живуть щасливо до смерті. Нема там ледарів та дурнів. Негідників нема.
– То хіба ж то не добро? – спитали люди.
Похмурнів Твин.
– Хіба ж то не щастя? – тихенько звернувся до нього Зірка.
– А хто б з вас, – несподівано голосно почав Твин, – зміг би жити, як вони? Хто б із вас зміг думати щодня в першу чергу про інших, не про себе, бути таким мудрим, щоб з будь-якої ситуації найкращий знайти вихід? Що б за своє життя ні словом, ні ділом нікого не скривдити? Не заздрити, не лінуватися, не дратуватися, нічого й ні для кого не шкодувати, не брехати, ніколи, розумієте, за все життя жодного разу не збрехати?! Нікому в цілому світі не бажати зла? А тільки допомагати, наліво і направо, до одуріння! Не робити дурощів, зовсім, зовсім не робити дурощів? Бути відповідальним за все, геть усе що чиниш і чого ніколи не чинив? І думати чи то про високе, чи то про корисне, але ж для інших корисне, не для себе, а зовсім не про те, про що ми з вами зазвичай думаємо. Хто б з вас витримав подібне? Хто з вас схотів би так жити?
Люди приголомшено мовчали з переляканим виглядом. Тепер тільки Зірка посміхався.
– Ну як знаєте, – сказав він. Тільки як все ж хтось з вас схоче спробувати нашим життям пожити, то знайте, що шлях той, що єднає наші країни, ніколи, ніким ні зруйнований, ні заметений не буде. То ж він є і ми чекаємо на вас.
«Здається, нема чого мені тут більш робити,» – подумав Зірка. Та погляд його раптом натрапив на Тишу і вирішив Зірка ще трохи пошукати в цій країні зла.
