| © Роман К, 02-05-2016
|
Історії про людей, дорогу і мораль
Насправді, і всі це чудово розуміють, оскільки бачили зміст, все не скінчилось на перевірці квитків – інколи дорога вибрикувала, змушуючи виходити з книги та виборсуватись з музики, аби побачити те, що й стало приводом до написання цього тексту, але посіло аж ніяк не задумане місце.
За традицією – хрін з ним, як і з прелюдіями, тому от вам м’ясо в усій красі.
Притча про те, як п’яні дядьки вибачення просили
Десь, напевно, в Бородянці, що означає половину проїханого шляху, до ще з Бучі напів-порожнього вагону замість красивих дівчат, які в Бородянці зазвичай виходять, якщо їхати з Києва, зайшли двоє п’яних дядьків.
Весело всівшись трошки попереду мене з їхнього боку, вони зачепили скажену бабу з пивом і їй на радість купили в неї кілька пляшок. Щоб ви розуміли, вони не просто мали намір їх пити – вони їх таки випили. І тут душам їхнім захотілось пісні.
В цей час до вагону зайшов циганкуватий дядько з баяном і хлопцем років дванадцяти – місцева знаменитість, який кілька років нарізає одну й ту ж задушевну пісню та бек-вокалить уже, за моїми підрахунками, четвертій дитині з незмінно високим і противним голосом, хитрими бігаючими очима і рожевим пакетом, в який збирається гонорар.
І от вони заходять, циганкуватий дядько розтягує мєха – і вагоном розливається:
Плыл над городом запах сирениииии,
Мы [десь там, чогось там] стоялииии!
Я тебе целовал коленииии,
И судьбе говорил: «Спасибо!»
А потім дядько завжди бере вище, а хлопчик, ледь не плачучи – так його переповнюють емоції, – горланить:
ПЛЫЫЫЫЛ НАД ГОРОДОМ ЗАПАХ СИИРЕНИИИИИИИИ,
МЫ С ТОБОООЙ У ВОДЫ СТОЯААЛИИИИИИИИ!
ТЫ МООООИ ЦЕЛОВААЛ КОЛЕЕЕЕНИИИИИИИ,
Я ТЕБЕ ГОВОРИЛА: «НЕ НАААДОООО!!!!!»
Сумна, словом, пісня, він її сам, мабуть, і написав, та то таке.
Ну і от підходять вони до п’яних дядьків, а ті такі показують, мовляв, стійте, ці стають, дядьки кидають якісь гроші до пакета, роблять сумні їбла і слухають. Ці доспівують трагічну історію кохання, а дядьки їм і кажуть щось.
Аж тут вагоном йде баба з цукерками, я знімаю навушники і купую сім «Гостинчиків» на десятку, баба йде, а циганкуватий мужик знов розтягує мєха, але тепер співають дядьки. Вони ревуть, шо піздєц, при чому, що найгірше, дико фальшивлять і не попадають в ноти, потім баяніст з хлопцем йдуть, а дядьки ревуть далі. Потім допивають пиво – і знову ревуть. А наспівавшись, починають ржать і розказувати один одному похабні анекдоти. Що цікаво, вони ржуть так, що мене аж самого починає розбирати, та й не лише мене. А дядьки, відсміявшись, починають вести бесіду за жизнь, але гучність не збавляють. Людям у вагоні це не дуже подобається, але вони не наважуються зробити їм зауваження.
І тут ВНЄЗАПНО один з дядьків, прокашлявшись, виголошує спіч:
— Люди добрі, — каже він, — вибачате, шо ми отута хуліганим, але, блядь, ми случаймо зустрілись з моїм, блядь, армєйскім луччим другом, з яким не бачились трицеть год! Понімаєте, — каже він, — трицеть год! Отак загубились — і всьо! А оказалось, шо він все це врємя жив за якихсь двацеть йобаних кілометров од мене! Ми, бля, просим пробачення, але не можем здержацця!
Я так дивлюсь — люди з розумінням кивають головами. Та й самому стало чогось аж радісно за них. І видно, дядько це побачив, бо аж розплився в посмішці:
— Ми, — каже, — вийдем через одну, то вже потерпіть! Пробачте, але не можем, не можем здержацця! — і вліплює смачного такого поцілунка своєму другу.
Той щасливо втерся — і вони знов поринули в бесіду.
Аж раптом чується скрипучий голосок якоїсь бабці:
— Будьте ж ви людьми! — каже бабця. — Чого ото розкричались? — сердиться вона. — Тут, — каже, — діти їдуть, мені вже голову накричали, вийдете — кричіть, хоть лопніть, а мені отута-о не треба, не самі, — каже, — їдете!
Дядьки так подивились на неї, посміхнулись і зі всією шанобливістю:
— Ах ти ж, блядь, подивись на цю стару пизду, — кажуть. — Ото, бля, поки пробачення не попросили, то всі сиділи з язиками в жопі — дихнуть боялись! — зауважують, — А тепер вже всьо, бля, можна?
— Ану, — каже баба, — не матюкайтесь!
— Ану, — кажуть дядьки, — закрий рота! А то, нахуй, з нами вийдеш! Сказали, шоб потерпіли — то терпіть! Вийдем — поїдете спокойно!
Звісно, що запанувала напружена тиша. І порушена вона була лиш згорьованими словами одного з дядьків:
— Ото, бля, будь з людьми вєжлівим — то на голову сядуть.
Словом, вони виграли в баби.
Байка про те, як баба-жлобиха любила свинку
Якщо взяти до уваги, що Бородянка – це пів-шляху від Святоша до Малина, то Тетерів, про який уже згадувалось, але більшість точно забули, - це половина шляху від Бородянки до Малина. Або половина шляху всього маршруту, але нах воно нам треба.
Тетерів – це ознака того, що треба готуватись до закругляння. Ну, там, дочитувати розділ, доїдати все, альбом новий слухать можна починать, а заводити нові знайомства – пізно.
Але за традицією – хрін з ними.
А не хрін з тим, що до вагону в Тетереві влізла баба. Стала в тамбурі посцяти – в жопу влізла жаба. Ну, це так, інтерпретація фольклору. Ніхто бабі в жопу в тамбурі не влазив, бо сцяти вона там не ставала. Хоча, напевно, могла. Ну, скажена баба з пивом, мабуть, точно таке робила. Або ще й не таке.
От і вся байка, ги-ги.
Словом, баба влізла, а в неї був з собою мішок. Ну, вона така сіла на місце десь за мною, поклала мішок під лавку – і сидить. А я в цей час саме з дівчиною поговорив, тому музику не слухав, а втикав у вікно, нічого не читаючи. І от ми їдем-їдем, аж раптом бабин мішок починає рохкати. Мені на диво стає цікаво, я повертаюсь до баби, а та сидить і у вус не дме. А мішок рохкає собі, весело йому. От. А баба сидить. А мішок рохкає. Люди вже косяться, бо, як би, всяке бачили, а рохкаючого мішка під бабою, в принципі, ні. Бабу то все починає, видно, зайобувать, бо вона каже, що от, мовляв, купила поросятко, та й везу додому. Я так розумію, поросятко якось просікло, що про нього пішла мова, бо почало ще й кувікати. Як водиться в таких випадках, у вагоні знайшлися дипломовані свинознавці, як гордо заявили, що свинка, певно, хоче їсти. Так, наче свинки, коли їсти не хочуть, їй-богу, але баба вирішила, що да. А позаяк у неї в кишенях було щось таке, що свинка, на її думку, радо б ззіла, то вона витягла мішок з-під лавки і, природно, розв’язала – ну, бо ж як же ж іще годувати її? Гадаю, я нікого не здивую, якщо скажу, що свинюка, побачивши світло, почала борсатись, при чому досить-таки успішно, оскільки баба її не втримала, і вона вирвалась на волю?
І от сиджу я такий, втичу вже не у вікно, а кудись там ще, і бачу, як вагоном біжить свиня. А потім виймаю з вух всунуті туди раніше навушники, і чую, як горлає баба. «Нічо так горлає, - думаю, - може б, навіть, вокальором в depressive-black-банді якій змогла б». А свинюка така добігає до закритих одностулкових дверей, хвацько розвертається, і хуячить назад. Баба ж, яка вже встигла пройти ледь не пів-шляху до тих ж дверей, бачить таке діло і вирішує ловить свою радість. Вона стає раком, і з криками «ловіть, люди добрі бо втече!» плескає руками в той момент, коли свиня вже давно пробігла в неї між ногами. ВНЄЗАПНО, тягу чогось стрясає – і баба раком починає бігти у напрямку, протилежному тому, звідки прийшла. Вона пробігає так кроків кілька і падає. Але це так круто все виглядає, що бабу не жалко, і хочеться ще.
Поки баба перевертається, щоб сісти на все ту ж багатостраждальну жопу, я згадую, як колись у метро інша баба зайшла до вагону, та й стала з боку від сидінь прямо біля дверей проти руху. Стояла-стояла, а потім щось їй знадобилось нахилитись, і саме в цей час поїзд поїхав. Звісно ж, за інерцією, бабу потягло вперед, а що навпроти нікого не було, влупилась вона лобом в поручень, та й добре, загалом, бо бігла б ще. І от, поки вона намагалась розігнутись, потяг чогось різко загальмував посеред тунелю, бабу, звісно потягло назад, і вже вона напів-раком біжить спиною вперед. Доти бігла, доки сракою у поручень не вперлась. А коли вперлась, то розігнулась і сказала тільки: «О!»
І поки я це згадував, володарка свині, розплакавшись, сіла на підлогу. Аж бачить – пацани, яких я не став пиздить, і до яких перевіряюча так і не прийшла, хоч ще разів два туди-сюди тягою ходила, зловили її поросятко і ржуть! Де й сльози ділись! Баба так моторненько встає, підбігає до пацанів і починає їм дякувати, тягнучи руки, щоб свиноньку забрать. А ті паразити, вислухавши похвальбу, кажуть, що мовляв, бабо, ми тобі свиню зловили, значить, ти нам тепер по пиву должна. Шо, каже баба, подуріли, чи шо, нічо я вам не должна, а ну, давайте, блядь, свиню. Нє, кажуть пацани, должна, бо якби не ми, то бігала б ти раком по вагону людям на радість, а надто доці в мами на колінах, яка там, мабуть, обісралась від радості (я принюхався – брешуть, думаю), так в долоні плеще. Баба така дивиться навколо, видно, шукаючи, хто б за неї заступивсь, але ніхто не хоче, бо навіть я тут пацанів підтримую, і каже, що ніякого пива не буде. Ну і ладно, кажуть пацани, свині теж не буде. А пиво якраз і буде, бо якщо свинку цю продать, то пива буде дохуя, сала, з неї, правда, не багато, бо маленька, але заїбала вона вищать, кажуть вони, тому ми ща її заріжем, Вовік, доставай ножа. Вовік дістає ножа, свинку розтягують, щоб випускати їй кишки, а тій дурі, видно сподобалось вправи робить, бо кувікать вона перестала, проте почала підрохкувать. Але розвищалась баба, я аж позадрив її істеричності, думаю, мене з таким голосіной в яку хоч блекову банду взяли б. А баба вищить, каже, ах ви ж гади, паскуди, а ну, не ріжте свинку, шо вона вам зробила, а пацани кажуть, а ну, пиво нам купляй, а баба каже, шо вони нелюди, дістає 50 гривень, нате, каже, подавіться, а пацани о, кажуть, друге діло, мож вам, бабо, помогти її в мішок запхать, ага, каже баба, свиню запхали і поклали, а потім купили пива у все тої ж скаженої баби, а от баба зі свиньой так на них дивилась, що, мабуть, пивас той проклятим зробивсь. Ну, воно і ясно – 50 гривень все ж.
Мораль: наочний приклад давньої істини, що мудрість не завжди приходить з віком - інколи він приходить сам.
Історія про те, як Малин
Ірша – це, щоб ви розуміли не лише річка, на якій Малин стоїть, і не тільки село, в, як я щойно подивився в Гуглі, Радомишльському районі, а й половина шляху між Тетеревом і Малином.
А Пенізевичі – з вічними товарняками, які їдуть кудись тільки тоді, коли електричка зі мною не проїжджає повз, - це передпокій Щебзаводів. А Щебзаводи – це остання станція перед Малином. А Малин – це місто, куди я їду.
Від Щебів з його прикольним футбольним стадіончиком на кілька десятків людей, на якому, певно, грає місцевий «Граніт», що в межах району досить потужною є командою, а в межах області – таким собі середнячком, а станцією якого служить бетонний павільйон без кас – на відміну від Пенізевичів, де є щось на кшталт маленького вокзальчика – до Малина дві хвилини їзди. Ну, то офіційно. Неофіційно - трошки довше: десь 2,5-3. І коли проїжджаєш спочатку повз луг, на який завтра підеш, бачиш пантус третього кар’єру, куди підеш теж, потім – Калюжу, що в дійсності є затопленим кар’єром, який свого часу дуже близько до залізниці підійшов, от його й закрили, а щоб горя якого не сталось – затопили, тому там тепер прикольно купатись, а потім ще й переїзд, від якого прямою дорогою додому можна дійти хвилин за двадцять, то то значить, що пора все пакувати в рюкзак. А що я сиджу, то великого діла в тому нема, вмістилище кави хай їде далі, а кульок з обгортками від цукерків – так тому і бути – заберу вже.
І коли тяга провозить тебе повз довгу білу будівлю – це значить, що вона вже на території вокзалу, а отже, треба вставати і йти до дверей.
І от, коли я стояв біля одностулкових дверей, в які щось трошки більше двох годин тому заходив, пацани, яких я не став пиздить, не звертали на мене ніякісінької уваги, а баба зі свиньой мирно підхрапувала, тяга почала зупинятись, а машиніст сказав, що станція Малин, пані та панове. А на мене в такі моменти меланхолійка завжди накочує, і я стаю розчуленим і думаю, що, я вже виріс і вернувся домів, але Малин мій, в якому п’ять років тому я проводив своє останнє майже повне літо, і це був жах – так мені було нудно, таки не відпустив мене, бо все ж, рідне місто і все таке, чується мені тріснутий голос якоїсь тьотки, який дуже незадоволено каже, що, бачте, він не понімає, шо такє з цім Малином? Кого, каже, не знаю, та й на кого не подивлюсь, всі якісь інваліди, каже – те, каже, лисе, те – криве, те – беззубе, те – п’яниця, те – жирне, те – ще якесь. Може, каже, ото Чорнобиль на них повліяв, чи ще що? Ах ти ж блядь, думаю я, ща я на тебе подивлюся. А що хазяйка голосу сиділа прямо за мною, то довелось обертатись.
Щоб ви тільки знали, яка це красива жінка! Які в неї гарні золоті та срібні зуби, що неймовірно гармонують з півтораметровим зростом, вінцем якому є животик! А коротко підстрижене фіолетове волосся! А шкіра голови, що просвічується крізь це волосся! А сухе зморщене їбло! А вицвілі очі! Сама дурак, словом, разом зі своїм супутником-жирдяєм, якому свиня бабина могла б позаздрити. Низько скажете? А нєфіг ото!
Певно, відчувши, що на неї дивляться, тьотка подивилась на мене, ми подумки послали одне одного кйобаніматері, тяга плавно зупинилась, зовнішні двері гахнули, народ переді мною швиденько почав виходити, звісно, що якійсь бабі стало тяжко, тому вона передала сумки якимсь мужикам, що чекали, поки ми всі понавиходим, потім передалась їм сама, а потім ще вийшла дівчина, а потім – мужик, і жінка, а мужики на пероні всі терпляче чекали, от коли буде тяга їхати до Києва – там буде пиздець, а не терпляче чекання, а потім, вхопишись за все той же липкий поручень, крутими сходами збіг на перон і я, а тому цей текст закінчивсь.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
