Веселий життєрадісний натюрморт сільського квітування псував Худоспілий.
- Пилипе Давидовичу, - щодня стирчав у сільраді, - бур’яни розкошують по городах, недобрі наміри в них щодо мого поля. Засіють, засіють, кляті, своїм насінням летючим земельку мою, згублять моє фермерство в джунглях злісної рослинності.
- Я збирав суботник, - відмахувався Дроботняк, - народ не вийшов. Я сам косив, чом не прийшов, не допоміг мені, пане Худоспілий?
- У мене поле чисте, - відбрикувався фермер. – А хочеться, щоб його не засмічували горе-господарі. Хто їх повинен привести до порядку, тих сміттярів? Фермер, чи сільрада?
- Сільрада, - погоджувався Пилип Давидович, - але як?
- Ну, не знаю, - розводив руками Худоспілий, - ти колись казав, що череду пустиш до забур’янених нелюдів. Корівки б спасли, витоптали бур’янець – порядок був би, як у ракетних військах.
- По судах затягають, - хитав головою Дроботняк.
- А чого їм лізти до суду, - гнув своє фермер, - ти ж попереджав – не осудіть.
- Ну, не знаю, - все ще сумнівався Пилип Давидович.
Скликав до сільради всіх горе-господарів.
- Так, шановні, - почав промову, - занедбали ви городи, треба викосити, повиорювати, повисапувати.
- І це все, з-за чого нас викликали? – гули невдоволено нероби.
- А що, це не питання хіба? – аж поперхнувся Пилип Давидович.
- Це дурня, а не питання, - звелися декілька чоловік з місць, - наша земля, що хочемо, те й вирощуємо. Може, ми знайшли канали експорту осоту й щириці. Яке ти маєш право рубати під корінь наш бізнес?
- Не ти, а ви, - піднімав престиж своєї посади Пилип Давидович.
- Та щоб я до Пилипка на ви?! – гув стиха Шумило, механізатор. – Та це себе треба зневажати.
Пилипок учув.
- Добре, - мовив з притиском, - ідіть. Але не осудіть.
Через два дні пас із сином череду. Не погнав на левади, не погнав у яри, в ліс не погнав – на городи пустив худобу. На ті, порослі експортним товаром.
- Моя картопля, - першим побачив свавілля голови Шумило, механізатор, - ти ж її столочив, нелюде. Ти ж її згубив, як варвар Рим. Вона ж хотіла сонця, а ти їй ратицею в зуби зацідив.
- Ти її бачиш тут, картоплю? – розгортав Пилип Давидович дорідний бур’ян.
- Осьо, - знайшов Шумило пом’ятого листочка.
- Вона зачахла в цих бур’янах, фотосинтез навіть припинила, - згадував голова агрономію, - їй однак каюк. А так, після худоби, хоч бур’яни покотом лежать.
- Геть з моєї бульби! – бушував Шумило. – Голодом мою сім’ю зібрався зморити?! Звести зі світу мене хочеш? Уб’ю!
По цих словах ускочив у трактор, заревів ним, немов бугай перед паруванням, гунув на Пилипка, на табун, за сплюндрований город став, як за останній день свого буття.
І погнав табун городами. Через чистенькі картоплі, молоденькі буряки, темно-зелену кукурудзу, квасолю, цибулю, моркву, гарбузи. Пер табун напролом, розбрідався, доки Пилипок драпав від трактора, пасся вволю, гриз усе, що гризлося, топтав усе, що топталося, вдовольнявся волею та шкодою, яку чи й бачив коли.
А тут ще злива, гроза – табун у переляк від громів розкотистих та лунких, та по грузькій землі чисельними своїми копитами; не городи – дорога.
Шумило по селу:
- Люди, Пилипок затіяв голодомор!
Люди на городи – леле, а що це таке, а де наш труд, а що це за хазяїн у селі об’явився, що на наругу таку сподобився.
До голови, ні, не до голови, до пастуха з тамтешнього дня.
- Що це значить? – палець народний на сплюндровані городи вказує.
- Я ж казав – не осудіть, - захищався голова-пастух. – Треба було бур’яни повикошувати.
- А де ти бачив у мене на городі бур’ян? – розпашіла Надія Приходько вхопила за барки.
- Через таких, як Шумило, й справні господарі змушені страждати, - знайшов Пилип Давидович винуватого.
- Та на дідькової матері мені здався той Шумило? – терзала Надія благенького пастушого піджачка. – Де моя праця, в що ти її перетворив? За що?
Не втерпіла, звезла пастуха долонею по щоці.
- Ти бачиш, я ще й винен, - пробасував Шумило та штовхнув пастуха важким кулаком у спину.
І розверзлися ріки, й потекли води гніву людського, й долонями, кулаками лягали на пастушу голову. Били всі – і Шумило, й Надія Приходько, й Худоспілий за столочені дві сотки пшениці, й жінки, й чоловіки, й навіть діти, й навіть директор школи не втерпів, копнув ногою втоптаного в багнюку Дроботняка. Били люто, до нестями, до знемоги, били, як свою долю, що так і не спромоглася від землі здійнятися в небо.
Якби не Вєрка, дружина, вбили б. А то впала, закрила тілом.
- Ну, бий, - лежала перед занесеним Шумилом кулаком, - убий за свою картоплю, яку вже пару років садиш на поталу бур’янам, а восени переорюєш, як непотріб. Ну, Надько, - до Приходькової кричала, - вбивай, чого ж ти, я ж у тебе в молодості відбила собі Пилипа. Вбивай мене разом з ним, як крадія й украдене. Давай, чого ж ти.
Спинилися, розійшлися, понесли прокльони й образу велику по понівечених городах.
За жменю городини звернули село з підйому, вкинули в одвічне болото, зневажили голову свого, як зневажує сліпий кріт сонячне світло.
- Ну й хай, - люто шепотів пухлими губами Пилип Давидович. – Хай лізуть у свої нори, хай живуть, як жили, хай надіються на щось і не бачать, що надія згасла. А я сяду тихо в своє крісло, сидітиму, лупитиму грошики та ні бельмеса не робитиму. Нічогісінько. Бо нічого їм не треба – ні розвитку, ні прогресу, ні змін, ні ладу, ні шляху широкого, ні стежки веселої. Нічого не треба, окрім своїх затхлих, пліснявих, обридлих нір.
За тиждень оклигав, прийшов у сільраду та подав заяву на звільнення.
- Не можу, - стогнав, - не можу лупити грошики ні за що. Прагну дії, а вона тут кожному зайва. То зайвий, певно, і я.
Розрахувався, склав повноваження. Забрав з шухляди свою синю папочку з відірваним шнурком на одній з палітурок – пішов геть.
І ніхто не перепинив, не попросив вернутися, не подякував, не сказав доброго слова, ніхто навіть не помітив, що не стало Пилипка при посаді. Помітили лише спорожніле крісло й учинили за нього справжнє побоїще.
Один лишень дід Онисько жалкував за екс-головою.
- Ехе-хе, - хитався під генделиком, - не стало Пилипка, зникли й грамоміри. Вернувся недолив. Капут селу.
Малася ще бути пам'ять про Дроботняка Пилипа Давидовича, як голову села, в клубі у вигляді музичного центру, але його, той центр, побила на друзки п’яна орда ще того вечора, як голова спровадив її від генделику до клубу.
А євродвері в медпункті… Як писала в замітці до районної газети Варка, медсестра: «все село від усієї душі вдячне керівнику сільськогосподарського підприємства Бенику Івану Наумовичу за практичну та фінансову допомогу в ремонті медичного закладу села».
- Капут селу, - повторив слова діда Ониська Пилип Давидович, дивлячись на замкнені двері сільради, від яких у нього вже не було ключів.
Тим часом у селі, не дивлячись на капут, розгорталася битва у вигляді виборів за крісло сільського голови.
Туди пхався весь непотріб – і пріснопам’ятний Тесляк, і ще пріснопам’ятніший Іваненко, й директор школи свою персону висував, і навіть Варка, медсестра, шипилася в начальство. І навіть Шумило, механізатор, під генделиком базікав на п’яну голову, що коли вже пришелепуватим активістам типу Пилипка віжки вручали, то механізаторам і поготів варт за віжки братися.
Серед багаточисельних кандидатів на пост голови села непомітною билиною хилитався сиротливо парубок Олег Кучубар, племінник заможного та знатного Всеволода Кириловича, котрий мався свого часу газифікувати власним коштом Заярський куток.
На нього й поставив Пилип Давидович.
Тож одного ранку пристойно зодягнувся, взяв під руку вічно порожню стареньку синеньку, з відірваним шнурком на одній з палітурок, папку та закрокував вулицями населеного пункту.
- Бути зміні, - шелестіло вслід, - бачили, Пилипок уздовж села з папкою почесав.
- Голосуйте за Кучубаря, - гнув свою лінію Пилип Давидович, - це вам не Іваненко, що проспав каденцію, не Тесляк, що пронудив світом, не Дроботняк, що гнав коней вхолосту, аж попадали в милі, це молода перспективна людина з великими зв’язками й можливостями, це дороги в селі, газ на Заярському кутку, це вибиті до ноги бродячі пси, чисті від бур’янів кляті городи, це Беник відпочиває, це…
- Сину, - гукнув дід Онисько, - а грамоміри він поверне?
- Поверне, - запевнив Пилип Давидович.
- Пилипок очманів, - галасувала Надія Приходько, - вже й себе криє в передвиборнім шаленстві.
- Було дурне й буде, - гуркотів Шумило, механізатор.
- Лікуватися треба, - виглядала з-за євродверей Варка, медсестра.
- Передвиборні маніяки не лікуються, - ставив остаточний діагноз директор школи.
- Вічний передвиборний понос, - некультурно обзивався колишній завклубом.
- Хробак, - висловлювався Тесляк, - згриз мене, як шашіль дерево, подавився-таки, а це глянь, уже й на себе зуби точить.
- Активіст, туди його, - крив матюком Беник.
І тільки дід Онисько, виливши в рот не наміряну належним чином чарчину, з жалем дивився вслід Дроботняку Пилипу Давидовичу.
- Активіст, - мовив з повагою, - куди ж без нього селу, ні сміху, ні горя не зазнає.
І впав, підкошений несправедливим наливом, на биту гіркою долею сільську твердь.
Твердь, якою крокував від двору до двору, від хати до хати, Дроботняк Пилип Давидович. Мусив крокувати. Весь вік мусив і до кінця віку муситиме, мабуть.
Бо воно, як для нашого села, то не щастить на начальство. Скільки його вже тут перевіялось, а все, як полова. Ні зернини, ні насінинки – одно пилюга, аж носа клеїть, та остюки, що не відічхаєшся.
На таке село віялки б доброї…
