Передок. "Шлях вперед, до початку ...". Книга 1.
Глава 3 «Заміс»
Ранок видався похмурим. Низькі хмари, вагою води притиснуті до землі, здавалося от-от хлинуть на неї холодними осінніми потоками.
- Ну, за такої погоди «орки» на нас точно не попруть! - незабутній тенор «Дьорганого» несподівано прозвучав за спинами у хлопців.
- Угу - Андрій намагався стримати сміх, дивлячись на вусатого, в засмальцьованому «комку» мужика, який в розмові, час від часу, кумедно пересмикував головою.
- Вночі знову кошмарили Станицю, - багатозначно додав «Дьорганый» і затягнувся сигаретою.
Навколо — лінивий гомін людей, перегуд проїжджої техніки, пориви вітру посвистували в розчепірених руках-вітах дерев. Раптово десь поруч пролунало тривожне: «Ану! Тихо!» і негайно: «Лягай!». Свист, розрив - зовсім поруч. Всі розповзалися по укриттях, втискуючись в найменшу улоговину землі. Все робилося тихо, збоку здавалося, що це дійство було відпрацьоване попередньо багато разів. Ще два «вхідних» лягало поблизу розташування, до прильоту було чути свист і всі розуміли, що ляже на відстані, будуть живі. Глухий удар, осколки посікли дерево укріплень, з мішків посипався пісок. Тарасу здалося, що його огріли двома долонями по вухах і він обмякллий сповз на дно окопу.
«...Тарас! Тарас! ТАРАСЕ!», Андрій термосив його за шкирку. Тарас озирнувся навколо. Тиша, шурхіт і чмокання багнюки під берцями, табір ожив, пауза між прильотами дозволила зайняти бойові позиції. Шльопнулись ще два «плюси». «Є!» прокричав хтось, тут-же по рації пройшла якась фраза і звідкись ззаду пішли «мінуси», всього три чи чотири, Тарас ще не зовсім прийшов до тями, та й позицію він до пуття не знав, тому був дезорієнтований.
200-х і 300-х не було, дякувати Богу цього разу обійшлося. Повз Тараса пропер, сапаючи мов паровоз, Гринько.
- Цілий?, - кинув командир роти Тарасу.
- Цілий. - відповів Тарас, намагаючись надати голосу якомога більшої впевненості.
Гринько посунув далі.
День наближався до свого завершення, зроблено було немало. Бійці старанно пихтіли, щось тягали, заряджали кулеметні стрічки і магазини автоматів. Всі розуміли: можливо, це початок «кінця». Тарас і Андрій влилися в живий, трудовий організм бійців і зайняли в ньому своє належне місце.
Надвечір Тараса, Андрія, Косого, Олексія і ще п'ятьох бійців Гринько поставив в дозор на старе закинуте кладовище, розташоване вздовж русла Донця.
- Можливий прорив ДРГ тут, за вигином Донця — не глибоко і течія тиха, - Гринько вказав своєю сосискою-пальцем на зарості очерету - пильнуйте, там сигнальні розтяжки, але мало що.
- Плюс, прийняв, - Олексій був призначений старшим групи.
Тарас і Андрій зайняли позиції, і огляділися. Видовище було сумним. Сільське кладовище старе, занедбане, вкрите висохлим бур'яном, який давно не прибирався – мабуть не до того було. Несподівано з-за хмар проглянув місяць, який своїм мертвотним світлом надав оточуючій картин ще більш гнітючого вигляду, висвітивши скалічені кулями і осколками хрести і надгробки. Погляд Андрія зупинився на надгробку, вершину його увінчувала радянська п'ятикутна зірка, один з променів якої був відірваний чи то кулею, чи осколком, а металева пірамідка надгробка була прошита наскрізь чергою з трьох куль.
Сказати, що не було страшно, означало збрехати. Не бояться тільки дурні. У Тараса було відчуття дежавю.
- Андрій, таке враження, що ми повернулися в Станицю - зашипів Тарас.
- Тишу налаштували! - Олексій різко обірвав діалог.
За кілька годин холод від надгробної плити став пронизувати «комок», парку, термобілизну наскрізь. Холод був реально могильним. Здалеку долинули «бахи» розривів... Спочатку поодинокі, потім більш часті. «Напевно в Станиці...», пронеслося в головах бійців. Несподівано з боку Донця почулися тихе хлюпання, так ніби весла недбало опускалися у воду.
- Тссс! - Олексій характерним жестом показав пальцями в бік річки.
М'язи напружилися, АК у кожного давно був знятий з запобіжників, Косий ніби злився зі своїм ПК. Минуло хвилин двадцять, але навкруги стояла цілковита тиша. Хлопці знову трохи розслабилися. Зненацька в очереті щось хруснуло і бійці відреагували миттєво, всі були на взводі, і ось курок був спущений... спущений в прямому сенсі слова, і не один, а всі! Дев'ять стволів пофарбували цвинтар і галявину перед річкою в червоні барви. Коли ріжки були спустошені над кладовищем повисла тиша. Ні шелесту, ні хрипів умираючих, ні тіней...
По «радійці» тривожний голос Гринько запитав в Олексія: «Алекс! Що у вас?», «По-ходу — лажонулись» відповів Льоха, «Міняємо позицію!». Повторювати було не потрібно, група, намагаючись не шуміти перемістилась на 30 метрів ліворуч. Не встиг останній зайняти позицію, як з кущів з того боку річки зі стрілецької стали поливати місце, яке вони залишили менше хвилини тому. Тарас нарахував не менше п'яти стволів. Алекс скомандував: «Вогонь!». Хлопці накрили кущі вогнем автоматів. Пара куль вискнули над головами групи. Потім все стихло. З того боку річки донеслося шурхотіння і стогін, хтось в бурмотінні згадував маму. Наші лежали мовчки.
Кожного роздирали суперечливі почуття: з одного боку — радість, бо залишилися живими і перемогли в цій сутичці, а з іншого — гіркота, бо обірвалось чиєсь життя, можливо і не одне. Воно хоч і вороже, а все ж людське життя; ще один клапоть рідної землі просочився кров'ю війни.
Ще раз змінивши позицію, хлопці просиділи залишок ночі під потоками води, якими нарешті розродилося небо, вслухаючись в звуки канонади з боку Станиці, яка остаточно вщухла тільки опісля п'ятої ранку.
Знялися з позиції близько сьомої. «Дядя Гогі» - років п'ятдесяти, грузин, який був ротним кухаром, насипав хлопцям запашної гарячої каші. Відігрівшись і «заморивши черв'яка», як сказав Косий, всі розбрелися по своїх місцях на відпочинок.
