З цією людиною колись давно мене познайомив курінний. Говорячи термінологією спецслужб хтось в когось був на зв’язку. Хто в кого я не знав, хоча здогадуюсь про те, що обоє грали на рівних. Не занадто довіряючи друг-другу, просто ділячись корисною інформацією. Однак я можу помилятись.
Людина, хоч і здивувалась моєму дзвінку, але на зустріч погодилась. Я ж зараз стояв біля телефон-автомата і думав, що він від мене почне вимагати за інформацію потрібну мені.
Через декілька хвилин, кинувши ламати голову рушив у бік метро “Площа Льва Толстого”. До зустрічі ще година і необхідно скинути хвіст. Впевнений, що його мені вчепив “Гейдріх”. Схоже я йому став цікавим.
А мене зараз цікавило в які ігри я вляпався.
Хвіст скинув легко мов ящірка. В принципі це був не зовсім повноцінний “хвіст”, інакше мені би не вдався простий фінт в натовпі. За мною йшов просто спостерігач. Безумовно, хлопець, мав певні навики, але проти нього грав інструктаж отриманий перед справою. На інструктажі ж було сказано, що я повний “лох” в оперативній роботі. А звідки про це знаю я? Здогадався.
Вибираючи найбільш людні місця і постійно лавіруючи між людьми, комбінуючи, і імпровізуючи я його скинув. Незграбно, по-аматорськи, але скинув. Після чого з задоволенням спостерігав декілька хвилин як хлопець заметушився. Непогано. Черговий раз відмітив, що не завжди читаючий дурнішає. Однак теорія є теорія, а на практиці мені це вдалося вперше. Тепер довелося блукати малолюдними вулицями і перевіритись, ще декілька разів. Нікого. Часу обмаль. Доведеться брати таксі.
- Мені сказали, що ти поза грою, - людина курінного дивилась в бік немов говорила сама з собою.
- Так і є.
- Який сенс тоді тобі допомагати?
- Чому ви не сказали мені цього по телефону7
Питання в питання мов випади в фехтуванні. Я не мав навику таких розмов, але вчитись ніколи не пізно і цей програш не забирає в мене нічого суттєвого.
Чоловік продовжував мовчати.
- Я підозрюю, що ви не тільки но взнали про мій вихід з гри.
- Мене здивував твій дзвінок, такого раніше не було взагалі, - щось схоже на одкровення акули шпіонажу, хм, не смішно.
- Не вважав за потрібне, - на цей раз хмикнув незнайомець, - Адже раніше ви отримували інформацію з більш надійного джерела.
Знову мовчанка.
Що ж будемо підігравати.
Ми мовчки йшли по одній з алей “Голосіївського лісу”.
- Це стосується тебе, чи просто хтось попросив?
- Стосується мене.
- Добре, - знову після невеликої паузи, - Я перевірю. Однак навіть зараз можу сказати – це не вигідно ні одній суттєвій силі.
Я погоджуючись хитнув головою. Хотілось палити, однак не знав як на це подивиться співрозмовник, від нього дещо залежало, тому не варто дратувати. Просто ж запитати – не наважився.
- Мені не телефонуй більше. Твій телефон я знаю. Я запитаю квартиру Ігнатієвих, якщо підтвердяться твої підозри і попрошу до апарата Кіма Ізраільовича, якщо ні.
- Дякую.
- Відпрацюєш, - чоловік прощаючись хитнув головою і прискорив крок.
Я ж зупинився і почекав поки співрозмовник не зникне. Запалив. “Н-да, починаються шпигунські ігри, - глибоко затягнувся гірким димом, - Добре це чи погано поки не можу сказати. Поки що цікаво. І тим цікавіше чим ближче до цвинтаря. Хм! Не смішно”.
- Ну! Кайся, - “Гейдріх” впився своїм пронизливим поглядом в “топтуна”.
- Особливого нічого, - підлеглий опустив погляд додолу, - О дев’ятій він вийшов з дому. Доїхав до “Петрівки” на маршрутному таксі. Потім на метро до “Майдану Незалежності”. Перейшов на “Хрещатик”. Піднявся на поверхню. Пройшовся по Хрещатику. Перейшов на іншу сторону біля Бессарабського ринку. Піднявся по бульвару Шевченко до парку навпроти червоного корпусу КНУ. Пройшовся по парку. Потім комусь телефонував із телефон-автомата.
- Якого?
- На розі Володимирської і Льва Толстого є три таксофона.
- Ну?
- Далі рушив вниз до станції метро “Площа Льва Толстого”. Перейшов по підземному переходу і далі пішов по Хрещатику. В районі Бессарабського ринку я його загубив.
- На самому ринку?
- Так.
- Що він там робив? – Геннадій був сильно незадоволений.
- Просто ходив, дивився.
- Нервував.
- Ні. Спокійний як завжди.
- Хм! – “Гейдріх” пройшовся по кабінету, - А після телефонної розмови в тебе не склалось враження, що він поспішає?
- Ні. Він повісив слухавку постояв декілька хвилин обдумуючи щось і рушив вниз.
- Довго говорив.
- Не більше хвилини.
Шефу безпеки було зрозуміло, та і це не було б зрозуміло лише дурню, що “експерт” призначив зустріч. Кому? Де? Навіщо? “Топтун” його загубив безпосередньо перед зустріччю. Як? Як він міг його загубити?
- Він точно тебе не помітив?
- Він навіть спроб для цього не робив.
- Я не про це питаю, він тебе помітив чи ні?
- Ні.
- Впевнений?
- Так.
“Гейдріх” продовжував свій рух по кабінету.
- Добре. Вільний. У наступний раз будь більш пильним, бо відірву голову.
Підлеглий вийшов.
Геннадій повернувся до свого місця. Важко опустився в крісло.
“Арсен, хто ти?”- чомусь самовільно вирвалось запитання. Не дивлячись на те, що “топтун” говорить правду, “Гейдріх” відчував, що “експерт” переграв його хлопця. Із-за цього виникає деяка кількість запитань: “хто такий Арсен?”, “Чим він дихає?”, “Звідки певні навики?”. Стоп! А може це просто випадок. Може той призначив просто зустріч з кимось із старих друзів, а “топтун” просто його проморгав. “Може, - Геннадій Васильович погодився, - Може, але чомусь я в це не вірю. Потрібна повна інформація про хлопця. Її можуть дати в двох інстанціях, навіть у трьох, якщо він фігурував по лінії МВС. Перша відпадає. Там не дадуть правдивих показів. Корпоративний дух у них присутній як і будь де. А друга...” “Гейдріх” глянув на телефон.
Довго думав, врешті решт вирішив.
- Це потрібно не мені, це потрібно Франції, - промовивши крилату фразу кардинала Ришельє почав натискати кнопки на апараті.
“Мене обманюють”. Цей висновок прийшов сам по собі, хоча ні. Само по собі нічого випливати не може. На цю думку надихає та крапля інформації, поки ще не точної, котру дав мені минулий співрозмовник плюс деякі власні спостереження. Питання: “Навіщо і яка мета цього обману?”
Я безцільно тиняюсь по кімнаті намагаючись співставити і проаналізувати ті краплини інформації, що мені відомі. Забагато питань і ні однієї відповіді. “Чому? Навіщо? І в яку халепу я втрапив?” Відповідей немає. Вірніше вони є, але я їх не знаю. Спинним мозком відчуваю, що зі мною намагаються вести гру. “Яку? В якості кого я в ній?” Щось підказує, що якби це був старий польський преферанс, то мене в ньому розігрують як болвана.
Навіщо “Гейдріх” під час першої розмови підвів мене до висновку, що шефа замовили, говорячи простіше збираються вбити. Навіщо йому, щоб я так думав? Потім він пускає за мною спостерігача, слідкуванням це можна було б назвати з великим натягом.
Навіщо йому це? Що за незрозуміла цікавість?
Нумо, прорахуй варіанти відповіді.
Обкатати молодняк!? Цілком можливо.
Ще! Ще! Один варіант це ніщо, немає з чого вибирати. Взнати чим я живу? Що я за один? Це вже більше схоже на правду. Однак друга відповідь не відкидає першу. Він міг спарити ці дві мети.
Так! Добре, це все дуже може бути. Що далі? Навіщо йому про мене знати все, чи майже все, це не може бути простою цікавістю. Тупе запитання. Такими запитаннями я тільки зажену себе в тупік. Він все ж таки шеф безпеки, а тут йому підсовують незрозумілого “експерта”.
Хм! Прийнято, можна прийняти і цей висновок, але я чомусь в це не вірю. Тут щось більше. Що? Питання “Що?” поки залишається без відповіді. А якщо йому мене не підсунули? Якщо йому був потрібен такий один для якоїсь комбінації?
Я сумно посміхнувся. Так “Гейдріх” поводить себе зо мною, більш-менш нормально, без різких поворотів, але я його не знаю, може він з усіма так. Ще, він ні разу не виказав своє незадоволення з приводу прийняття мене на роботу. А я йому людина невідома ще й під його началом. Так, він сам шукав мене, або такого як я. Однозначно.
Що мені робити? Це вже інше. Можна тупо кинутись шукати – хто винен, і тоді точно будеш болваном. Можна поступити по принципу інтелігентів – просто кинути все і втекти. Не вірю, що мій суперник не передбачив цей варіант. А можна почати його гру. Аж сам здивувався своїм роздумам.
“Ого, воїн, ти здається сильно перевтомився, - внутрішній голос, його критика не завжди буває об’єктивною, - Включитись в гру? Проти кого? Гейдріха? Краще вийди по боксуй проти Таксона, більше шансів. Останнім приміненням для твоєї голови було бити пусті пляшки, а зараз збираєшся передумати гроссмейстра ”.
Де в чому я з ним згоден. У нас різні вагові категорії. Однак... Однак не все так погано. “Гейдріх” безумовно грає у вищій лізі, грає чи грав не має суттєвої різниці, так як я не грав взагалі, так от він гравець одного з вищих ешелонів. З чого я це взяв. Навряд чи поставлять бовдура керувати безпекою такої серйозної організації, та ще й такого молодого. На вигляд Геннадію Васильовичу років 37-38. Так, далі. Ще один мінус в мою сторону, що він зараз грає в команді. Має доступ до інформації, набагато ширший ніж я.
Ітого, підсумуємо, фаховий рівень – раз, навики – два, команда – три, інформація – чотири. Це поки що видимі мінуси для початку гри.
До речі гра в команді має свої мінуси. Адже в його команді не всі є гравцями його рівня, такі як він не люблять конкурентів і давлять їх. Звичайно це дуже мізерний шанс, навіть занадто мізерний як для ситуації, але – шанс.
Може я танцюю не від тої печі, так, здається, говорять росіяни.
Доступ до інформації. Думаєм. Звідки можна її отримати. Він. МВС – навряд, я там не фігурував, хіба що в ранній юності, це відпадає. Мої бувші? Навіть дивно їх так називати. Ні, вони навряд дадуть якусь толкову інформацію для нього. Та і скоріше за все він не буде туди звертатись. Значить до своїх бувши колег. Це вже не секрет, що “Гейдріх” в минулому комітетник.
Що там можуть дати на мене? Так! Аналізуємо себе зі сторони. Що я вмію? Стріляти? Хм! Досить таки посередньо. Рукопашний? Ну, хоча і вважаю цю справу своїм коником, але ні, скоріше ні ніж так. На три з мінусом... великим мінусом. Чим я ще можу гордитись? Хоробрість? Ні, однозначно, що героєм я ніколи не був. Розум? Ой блін!!! Ха! Ха! І ще раз - Ха! Н-да, сумна картина.
Плюси є? Навіть не знаю. Один невеличкий – обстріляний.
А крім жартів, що там можуть сказати про мене? Так. Маю досвід партизанських сутичок. В серйозних боях я участі не приймав і, скоріше за все, там це знають. Досвід командування невеликими диверсійно-партизансько-розвідувальними групами до 10 чоловік. Коротше кажучи середньостатистичний бойовик.
Суцільна сірість.
Таких використовують в разових ситуаціях по ліквідації, після чого ліквідовують їх самих. Розхідний матеріал. Однак це не те, мене б тоді не брали на роботу і не світили перед людьми.
Навіщо ж я їм? Скільки роздумів, а в результаті навіть контури картини не вимальовуються.
Добре, що міг сказати про мене курінний? Н-да, на фантазію він ніколи не скаржився, але якщо серйозно то те ж саме про що я тільки-но думав, ну може трохи перебільшив, залежно від розмірів отриманих дивідендів.
Не те! Не те! Знову не те!
У “Гейдріха” достатньо хлопців. Обстріляні? Ну, може хтось “миротворив” десь. Це знову не те, що йому потрібно. Югославія, Сьєра – Леоне, Ліберія, Ліван чи Ірак – дитячі іграшки в порівнянні з Кавказом. Хлопців “афганського” віку я не бачив. Може не всі мені потрапляли на очі? Цілком можливо. І знову я далекий від розуміння, партизанська війна і міські умови – це дві великі різниці і “Гейдріх” це розуміє, мало того, він це знає.
Так, все висновків ніяких. Що робити? З чого почав на тому і закінчив. Однак робити щось потрібно. Тому що в моїй ситуації плинути за течією не є виходом. Оскільки в місті я абсолютний “профан” – потрібно вчитись. Коли? Де? В кого?
“Коли?” – не питання часу достатньо, щоправда не знаю – скільки мені ще відмірянно.
“Де?” – також не питання – в місті звичайно. Тепер основне – “У кого?”. Мені потрібен вчитель.
Ба! Невже пішли висновки? Росту.
Вчитель. Вчитель. Вчитель. Оперативній роботі навчитись важко, не кожному дано, але можливо.
Хто за це візьметься? Маячня! Ніхто! Я навіть не знаю до кого звернутись. Так, хлопче. Стоп! Будь яке питання вирішується спокійно.
Я – спокійний. Я- абсолютно спокійний. І так танцюємо від печі. Де вчать оперативній роботі? Школи міліції – нижча ступінь, трохи вища – академія МВС, і сама висока – академія, чи інститут, СБУ. Це для мене недосяжно, і знайомих в такій сфері практично немає. Є один, але він за це не візьметься.
Що я знаю про оперативну роботу? Мізер. Практично нічого. Однак є інформація яка вселяє надію – такі видатні оперативники як Азеф, Даллас, Зоре, Савінков – не вчились в такого роду закладах. Інші часи? Так, якщо грати проти спецслужб, а проти приватників досить таки можливо. В крайньому випадку можна спробувати. У будь якому випадку, вірніше у випадку програшу, кінець один, але якщо спробувати виплисти – можна змінити результат. Перемагає той – хто щось робить. Або, як говорили древні: “Дорогу подолає той що йде”.
Я не зіштовхувався раніше з цим. Факт. І ось в цьому всьому лабіринті складностей і нюансів головне не заблукати. Так, потрібен поводир. Така собі нитка Аріадни. Вчитель, наставник. Здається я повторююсь. Хто може мені допомогти? Відповіді не було, як би довго я не копався в глибинах пам’яті. Не має в мене таких знайомих.
Висновок? Якщо не може допомогти хтось тоді може допомогти щось. Що? Краще книжки ще не придумано. Є, ще правда, навчальні фільми, але де їх дістати. Так само як і навчальні посібники. Колись мені розповідали, що в школі міліції навіть конспекти по оперативній роботі не видавались на руки. Курсант їх бачив лише на парах, або в читальному залі бібліотеки. Там їх видавали під підпис. Взяв – здав. На “Петрівці”, правда, траплялись книжки по типу: “Служба безпеки”, “Шпіонаж” і інші, Але вони не викликали моєї довіри. Однак візьму на замітку, про всяк випадок. Думаю, користуючись, звичайною логікою, не так важко буде відфільтрувати потрібну інформацію від повної нісенітниці. Якісь ази може дати і така література. Це не основне. Відповіді на ці запитання десь поруч. Потрібно налаштуватись на мислення, адже оперативна робота прививає специфічну систему мислення. Н-да! До цього, як правило, приводять роки досвіду. У “Гейдріха” вони є, а у мене? Риторичне запитання.
Стоп! Здається є маленька зацепка. Я пригадую, що коли в юності читав художню літературу то ловив себе на думці, що починаю думати як головний герой. Не навмисно, але це засідало в підсвідомості і керувало моїми рухами, думками, діями.
Посмішка. Скептична посмішка.
Зі своєї наївності. Невже я справді думаю, що художня література дозволить розв’язати цей вузол? Чому ні? Чи є ще якісь пропозиції? Як говорить досвід – краще бути покараним за помилку, ніж за бездіяльність.
Так. Мені немає з чого вибирати.
Сів за стіл і почав згадувати. Автори, назви творів писалися на аркуші паперу. Жорж Сіменон, Раймонд Чандлер, Артур Конан Доль, Джеймс Хедлі Чейз, Рекс Стаут – не те. Ні, це не те, що потрібно. Не той стиль, не ті думки.
Хто ще? Повинна бути панорама думок, роздумів, ланцюги логіки. Хто? Я перевів погляд з аркуша паперу на вікно. Хто? Логіка, думки, роздуми, інформація до роздуму. Стоп! Щось знайоме. Інформація до роздумів... і далі йшло прізвище і ім’я. Штірліц! Макс Отто фон Штірліц. “Сімнадцять миттєвостей весни”. Автор? Хто автор? Згадуй!
Так! Де, в яких закутках пам’яті? Я знаю автора. Само собою не особисто.
Із темряви минулого долинув голос вчительки російської літератури:
- Так, так “ТАРС уповноважений заявити”, “Експансія”, “Сімнадцять миттєвостей весни” , Юліана Семенова взагалі важко читати, хоча це на любителя.
Юліан Семенов!!! В нього багато творів. Так, цікаво ким же він був за фахом? Скоріше за все журналіст. В деякому розумінні професії трохи схожі з оперативником. Ось хто мені допоможе. Хай це звучить наївно, але якась доля шансу присутня. І якщо я не помиляюсь він зможе мені допомогти, може не він один. Може я програю, але ж: “Дорогу подолає той що йде”. Я знову повторююсь.
