Мені 16. У мене випускний в школі. Міцно тримаю серце рукою, прапор - очима, а гімн - вустами: його слова наповнюють душу натхненням; слова мого народу; мої слова. Я пишаюсь історією нашої держави, її культурним спадком; захоплююсь мужністю предків, які боролися і віддавали життя, щоб їхні нащадки жили вільно і у мирі. Стільки років здобувалася потом і кров'ю наша свобода, стільки років, а шістнадцятирічному юнакові вистачило всього декілька, щоб зрозуміти, що її перетворили в нову форму рабства. Відчуття єдності замінив біль. Відкрийте очі: ми більше не вписуємо в історію великих звершень, а навпаки - стираємо вже здійснені! Забуття. Безлад. Чуже рідніше свого. Люди втрачають високі людські якості, розвалюються, а з ними і країна. Ми гонимося за хлібом і видовищами і зовсім забуваємо про совість. Винна влада? Винен кожен із нас! Досить говорити: "таке життя" і "від мене нічого не залежить"! Полюбіть ближньго, відчуйте його біль: тільки так ми зможемо бути нацією, тільки так ми зможемо бути... Не чекайте допомоги - самі почніть допомагати собі та іншим!
Пройде багато років і лише від нас залежить, що будуть чути наші діти, слухаючи гімн на своєму випускному: нагадування про те, що вони не одні, чи реквієм, по залишеній на запилених сторінках історії Україні.
