Чи доводилося вам коли небудь бачити небо? Шановний друже, не поспішайте вважати запитання безглуздим, а відповідь на нього очевидною! Я маю на увазі погляд на суть, а не форму - серцем, а не очима.
Картина чорнилами: ніжноблакитні як очі немовляти, і як вони, такі ж привітливі, щирі; в них є і захват новонародженого і мудрість старця, який багато разів помирав і народжувався знову. Дивишся на нього і здається, що перед тобою автопортрет вічності. На ньому хмари... Зараз вони схожі на старий шар потріскавшоїся і, з часом, трішки посірівшої білої фарби... Здається, що достатньо доторкнутися до них, і вони осипляться вниз, повільно кружляючи в повітрі...
Коли ви спостерігали що небудь подібне?
Я вважаю, що хороший журналіст, як і письменник, повинен вміти дарувати читачам свої очі, а справжній - ще й нагадувати, що у них є свої. Я намагаюсь слідувати другому варіанту, тому не збираюсь нав'язувати свій світогляд, а просто прошу задуматися: коли ви востаннє помічали суть та справжюю красу цього світу, тих людей та подій, що нас оточують, і чи вдавалося вам це насправді хоть раз? Нам даровано життя - це диво! І нам даровано чудесний край, в якому чудеса наповнені життям і бережуть в собі нескінченні джерела натхнення не тільки для творчих людей, а й для всіх, хто просто готовий їх побачити! Можна жити дрібними побутовими проблемами, економічними і політичними складностями, нав'язаними інтернетом та телебаченням блискучими, але пустими ідеалами і вважати себе вінцем творіння природи, при цьому зупинитися в розвитку, відчувати впівсили, бути егоїстом і скаржитися на оточуючих, а можна згадати про душу, продовжити духовний ріст, наповнитися енергією і приносити тим самим значиму допомогу собі і ближнім, тому що просвітлена людина несе в собі світло, яке освітлює світ навколо...
Як же боляче спостерігати, що погляд на рідну землю у більшості українців такий байдужий і поверхневий... Цей біль змусив мене вдатися до призиву: небо над головою це пам'ятка Бога про безмежність; воно є символом того, що є всередині і навколо кожного з нас; українське небо - це ми! Ми не маємо меж, ми вільні, ми можемо відчувати; своєю любов'ю до рідної землі і один до одного ми здатні створити сильне процвітаюче суспільство, яке не буде забувати про кожного з нас, і буде давати життя цілям і цілі життю... Це не утопія - потрібно просто повірити! А для того, щоб повірити, потрібно зайнятися пізнанням в самому широкому значенні цього слова. Пізнаючи себе - ми пізнаємо інших, пізнаючи інших - пізнаємо себе наново... Пізнавати людей навколо, культуру свого народу, його історію, природні багатства - значить відкритися і зробити в міру своїх сил все, щоб наш край не топив мрії в байдужості, а навпаки - робив їх більш реальними!
Пізнання починається з правильних питань. Інколи вони не мають відповіді... З якого краще почати? Чому б не з цього: "Чи доводилось мені коли небудь бачити небо?"?
