Україно, рідна моя Україно... Кажуть, що ти прожила вже багато років, але, якби неймовірно це не було, тобі вдається бути ровесницею як немовлятам, так і літнім людям: ти приходиш до них з першим ударом їхнього серця і ведеш до останнього, після чого знову з'являєшся в різних куточках рідної землі... Коли я був дитиною і мої маленькі ніжки ще невпевнено, але все більш наполегливо несли мене назустріч таким дивовижним для мого пізнання осіннім калюжам, то поруч з моїми крихітними слідами на підсихаючому на сонці асфальті були і твої - такі ж крихітні; їх не помічали батьки, та це не дивно - дорослі рідко помічають дійсно важливі речі. Ти завжди була поруч... Навесні я любив лежати на граючих кольорами і ароматами лугових травах і дивитись на безмежне небо - я бачив в ньому твої очі, відчував ніжні дотики твоїх рук; влітку ми бігали босими ногами по зеленій траві і гарячому піску; восени писали сумні вірші і злітали душею кожен раз, коли помічали як падає пожовтівше листя з дерев; зимою наповнювались радістю від холодного снігу і теплих чудес. Пам'ятаю, як, будучи підлітком, ходив в старих кросівках і з обшарпаним м'ячем на невеличкий футбольний стадіон, коли там нікого не було... Мрії давали мені життя, надихали на віру в те, що все можливо, а ти сиділа і дивилась на мене і твоя добродушна посмішка давала сили переборювати себе.
Ми виросли і вірили коли нам говорили, що прийшов час ставати на ноги, але не могли і подумати, що насправді це значить, що доведеться стати на коліна. Календарні листи продовжували падати і ми навіть не помітили як чи то світ навколо змінився, чи то ми змінилися в ньому. В молодих серцях мрії ще живі, але для них уже вириті могили. Ми почали винити один одного... Стали чужими... Як же так сталось, що кожен із нас окремо стоїть на уламках своїх надій і сумує за чимось далеким, нездійсненим?! Але я не можу тебе забути! Одного разу в дзеркалі я виявив, що у мене є очі і мені від цього нікуди не подітись. Я знаю, що серця українців це твій дім і кожного дня бачу як він руйнується і тебе з нього ще й виселяють. Тебе, чисту і невинну, змушують танцювати перед тими, хто з хитрою посмішкою сує свої жалюгідні подачки: одні дають долари, другі - євро, треті - рублі... Я прийшов помиритися з тобою і побачив, що твої очі не просихають від сліз, сліз, які течуть в бездонну порожнечу виникшу в зневіреній душі. Наскільки ми несправедливі до тебе! Вибач... Та що тобі зараз мої вибачення? Я повинен пересилити біль і боротись за наші колишні сподівання. Молю тебе, моя Батьківщино, і нехай моє благання дасть тобі сили, відізвавшись ехом усередині тих, хто його почує: "Живи!".
