Перед самою війною діда Сашка посадили. Він працював упорядником поїздів на станції Горлівка. Посадили за те, що на якомусь перегоні поїзд зійшов з рейок. При чому тут укладач? Стрелочнік- ось хто завжди винен буває. Як сім'ю репресованого, бабусю і її рідню найближчу переселили з елітного будинку в так звані стандартні будинки на задвірках міста. Контінгент- самий не передбачуваний. Цінним було те, що все-таки рідні були поряд, хоч і зручностей стало набагато менше.
Пізніше, 18 жовтня 1941 року, підриваючи промислові об'єкти, дід Сергій- працівник горісполкома- допоміг бабусі переселитися в його квартиру, оскільки з останніми вибухами останнім потягом їхав на схід. Але бабуся Леонтіївна залишилася в стандартних будинках. Там часто проводили час мама з тіткой- тоді ще підлітки.
З приходом німців, у цих будинках оселився поліцай. Ім'я його не збереглося в пам'яті народній. А треба було б.
Природне місце скупчення громадян- кухня. Ви що-небудь знаєте про комуналки? З велосипедами на стінах, тазами і баняками, зимової одеждой- одним словом, одна довга комора для всіх, з закутком, що відокремлює особисте життя від громадського.
На кухні, серед пара і парів гасу, текла розмова про все найважливіше. Зведення Радінформбюро, курс золота в італійській казармі, ціни на крупу, та хіба мало що ще було предметом обговорення.
Треба сказати, що дід Сергій поганенько впорався із завданням. Німці на третій день дали воду, відновивши підірвану водокачку. Але водопровід був далеко не скрізь. У стандартних будинках, де жили ізгої, його точно не було. Воду носили з вулиці, стояла вона в відрах (у кожного в своїх) з неодмінною кухлем поруч.
Може, своя вода зберігалася, або далеко йти було, або інша причина яка, але часто на кухню, до відра з кухлем, приходив поліцай. Єдине, чим він відрізнявся від простих громадян- біла пов'язка на лівому рукаві. Зброї їм в нашому місті, чомусь, не давали. Палиці були.
Природньо, з його появою на кухні встановлювалася тиша. Поважна, тривожна, інтригуюча тиша.
У цій тиші голос поліцая звучав нітрохи не гірше, ніж забутий голос Левітана.
- Ну, баби, дайте водиці прохолодної. Коли ще попити доведеться. Щас на ринок йдемо, ага. Німцеві помогнуть. Працювати будемо, облаву німці задумали. Так, я думаю, дай води нап’юся перед такою справою. Спека, нема ж життя через неї!
Знімаючи фартухом краплі з денця кухля, йому подавали з повагою воду.
- Пийте, На здоров'ячко.
Довго поліцай ніколи не задержувався- поп'є, та й гайда на роботу. Але всі в стандартних будинках знали- сьогодні на ринок ні ногою. Пес з ними, з покупками, може завтра вийде. А сьогодні- дома!
Варіанти різні були.
- Ну, сміх один,- говорив поліцай,- ці німці надумали молодь до Німеччини наловити. Так хто ж вулицями тепер ходить? Баби одні та інваліди. Молодь, вона ж по домівках сидить! Ну, німці, а ще "пор-я-я-док".
Реакція слідувала негайно.
-Тонька, Зінка- наказує бабуся- лізьте в шафу, і тихо там сидіти, ні мур-мур, ввечері відкриємо. У шафу ховати, звичайно, перестраховка, та хто ж їх знає, може, додому нагрянуть, раз на вулицях не наловили.
Через день слідували уточнення поліцая.
-Я ж казав, нічого не вийде- по домівках треба йти. От не послухалися німці, а нам легка справа, протопати, та ще й без толку, весь день. Ось, нарешті, сьогодні по домівках підемо, треба німцям помогнуть.
- Тонька, Зінька! - кричить бабуля- бігом в кукурудзу. Прийдемо за вами самі, сидіть тихо, як мишки.
Через того поліцая ніхто в стандартних будинках не постраждав. Ні в облавах, ні в Німеччину нікого не взяли. І хоч публіка була сама нікудишня, крім баби Леонтіївни, звичайно, але крадіжок теж не було.
Восени 43-го прийшла Червона армія. У кукурудзі лунали звуки неясного походження. Чи то стогін, чи хрипи. Може німець який поранений лежить.
-Тонька, Зінька! В кукурудзу ні ногою, де люди гуляйте.
Після з'ясувалося - в кукурудзі відпочивали і стогнали верблюди, покликані на дійсну разом з представниками східного населення великої країни.
Після урочистостей на знак перемоги стали шукать тих, хто німцям помогав.
Поліцая зловили. Навіть не зловили, а так, нікуди він не ховався. Але, чи то без ентузіазму, потрібного в цій справі, чи то бабусі захистили - живим залишили. Навіть не судили. Дали можливість виїхати куди зміг. А що ж його судити! Скільки людей врятував.
