Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44530
Рецензій: 87088

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (3)

© Елен Тен , 29-04-2016
Приємно прокидатися і бачити сонце. А ще мати змогу розпоряджатися своїм часом і  життям. Речі, яких він був позбавлений сім довгих років.
О пів на шосту Василь вже на ногах. Наносив води, вмився, закинув на плечі старий мисливський рюкзак, зачинив будинок. Марійка, пораючись на городі, помахала йому рукою. Чоловік радо відповів.  Така втіха -  знати, що ти важливий. Хоча б для когось.  
Перші місяці у в’язниці, коли він вже поволі звикав до думки, що ці похмурі стіни - його дім на найближчі роки, Василь чекав дружину. Але й боявся цієї зустрічі. Що він їй скаже? Вже звикся з тим, що іноді чергове «пробач» буває не зайвим, навіть якщо не почуваєш за собою жодної провини. Воно ліпить докупи розбите, склеює. Та інколи тріщини занадто вже помітні…  
Інна не з’являлась, і його сусід по камері, Степ, жартував:
- Щось ти у нас не надто популярний. Де твої гості?
- У мене нікого немає, - похмуро кидав Василь.
- Звісно, - іронічного посміхався той. – Усі ми тут нікого не маємо.

На кладовищі о такій порі ні душі. Сторож – той самий високий худий дідуган, який, здається, за ці роки зовсім не змінився. Буцімто походив з якогось давнього козацького роду. Обожнював свою роботу, називаючи її вигідною. Не раз лякав уночі своїм знаменитим «кхе» хуліганів та п’яниць, котрі вирішили полоскотати собі нерви у пошуках привидів або розпити  чергову чарчину у місці вічного спочинку.
Сторож привітався, потис Василю руку, провів раннього гостя уважним поглядом. Василь наблизився до могили батьків. Їх поховали поряд, з різницею у пів року. Згодом зробили для обох спільний пам’ятник. Для нього обрали весільний знімок. На тій світлині вони такі щасливі.
«Спарував же Господь!» - говорили люди. Обоє повітряні натури, непрактичні. У вільний від роботи час батько плів із лози кошики, які називав, на гуцульський манер, кошарками. Мати, доки дозволяв зір, малювала. Останні роки свого життя захопилася вишивкою. У вишитій червоними маками суконці семилітня Оксанка виграла місцевий конкурс зі співу і отримала в подарунок ляльку Барбі. Один із найкращих днів у житті дівчинки. Дорогою до будинку мала весело щебетала, пригортаючи до грудей такий бажаний презент.  Лише вдома вони помітили в іграшці ваду – обидві ноги ляльки, які прикривала довга полотняна спідниця, виявились лівими.
Мати Василя полишила цей світ першою. Відійшла увісні після виснажливої серцевої хвороби. Батько деякий час ще намагався триматися, бадьорився. Сушив лозу, займався господарством, садом, який раніше був парафією виключно його Дарини, бавив онучку. Але виглядав рослиною, якій підітнули коріння.
Коли не стало Сергія, люди говорили: «Його забрала жінка.» Як же  Василь ненавидів ті розмови. Ніхто нікого не забирав. Вони просто завжди були разом. Погано їм поодинці. У часи свого парубоцтва батько, мешкаючи  у селі сусіднього району, щотижня пішки долав величезні відстані, щоб тільки побачити свою Даринку. Вона увійшла в його життя тоді, коли була потрібна найбільше. Він щойно повернувся з Ізи. Привіз додому нове вміння і розбите серце…
Підправивши могилку і невеличкий квітник, на якому Інна висадила дрібні  первоцвіти, які щовесни вкривали землю суцільний рожевим килимом, Василь прочитав молитву і завернув до східної огорожі.
Чоловік довго блукав серед сірих кам’яних надгробків, шукаючи потрібний. Пам’ятнику, як такого, не було, лише високий чорний хрест і табличка з ім'ям. На ній всього одна дата. Рік смерті. Року її народження ніхто не знав…
На могилці Зори вже цвів барвінок. Здалеку здавалося, що земляний насип вкритий блакитним простирадлом. Лежати під ним затишно, спокійно.
Василь сперся на огорожу, закурив.

Почав накрапати сліпий дощ. Він йшов і того далекого ранку, коли він вперше побачив Зору. Ще вдосвіта прив’язав до велосипеду торбу зі своїми кошиками. Йдучи з дому, гримнув дверима. Чергова криза їхніх з дружиною стосунків співпала з ще однією кризою на заводі.
Чоловік вів в руках велосипед і не озирався. Перейшов кладку, оминув продуктову крамницю. Попереду – рівна, вимощена щебенем стежка. Поїхав на базар звичною короткою дорогою повз залізничну станцію.
Вони одразу виділились із різнобарвного натовпу. Їхній гомін нахабно  увірвався в ще сонне село. Розізлив псів, розбурхав домашнє птаство.  Зграйка циган. Із великими картатими сумками, валізками на коліщатах вони рухались у бік того ж базару. Чоловіки, жінки, діти. Голосно про щось розмовляли на своїй мові, при цьому інтенсивно жестикулюючи. Василю дивний говір чужинців скидався на каркання круків.
У натовпі, поміж інших, було й кілька колоритних осіб. Попереду йшов височенний худий циган у темному костюмі без краватки. Зріст мав завбільшки чи не два метри. При ходьбі змушений був нахилятися, бо його голова з вже наміченою округлою залисиною торкалася нижніх гілок дерев.
Згорблена сивочола циганка, маленька і суха, на вигляд ледь не сторічна, йшла позаду інших, тримаючись за спину, на якій виріс  чималий горб. Рухатись їй допомагало молоде дівча. Однією рукою підтримувало бабцю, іншою – довгу спідничину із тканини темно-вишневого кольору. Симпатичне личко, чорне, наче смола, волосся. Шкіра ніжного смаглявого відтінку, значно світліша, ніж у інших циган.
На дивну компанію з острахом поглядали місцеві. Інстинктивно трималися руками за сумки, переходили на інший бік вулиці, схвильовано озиралися. І приніс же нечистий цих зайд! Василь чув, як бібліотекарка, Вероніка Сергіївна, розповідала подрузі, що цигани вештаються околицями другий день і вона  вже телефонувала до районної санепідемстанції зі скаргою на «непроханих гостей», які рознесуть селом невідомо-яку заразу. Там громадянці ввічливо пояснили, що обов’язково  приймуть її заяву до розгляду, але на даний час всі надто зайняті.

Влітку ринок оживав о пів на сьому.  Криті ряди – передвиборний подарунок одного фермера, котрий мітив у місцеві депутати, повільно заповнювався  торговцями і покупцями. Василь, не поспішаючи, розкладав свої кошики на одному із центральних столів (деякий час сперечався за це місце зі своїм конкурентом, аж доки в справу не втрутилась Інна. Зуміла домовитись з директором ринку і небажаного сусіда трішки «посунули». Василь довго сердився на дружину за цей «широкий жест». Знову вирішила за нього чоловічу проблему. І як після цього почуватися повноцінним господарем?)  
Ліворуч від нього викладала із полатаних торб шкарпетки і білизну далека родичка Інни – Одарка Паїсіївна. Жінка поважного віку і твердих принципів – не спускала за крам і копійки.
Поряд кректав, виставляючи на стіл свій товар, дід Данило. Торгував виробами із дерева та фарфоровими сервізами. Правда, основну копійку мав з іншого. Знався на помічних зіллях, гарно змовляв рожу. Клієнтами старого були не лише мешканці Федорівки. До нього приїздили ще й з навколишніх сіл. Чутки, як кажуть, не мають кордонів. У вихідні до діда не підступитися. Хоч записуйся на прийом.
Василь покинув свої кошики, заходився допомагати односельчанину. Він довічний боржник Данила. В Інни була тяжка вагітність. І складні пологи. Жінка народжувала в районній лікарні, де перебувала на обліку. Оксанка народилася з вивихнутими стегнами. Дитині пророкували довге і тяжке лікування. Пів року на спеціальній розтяжці. І відсутність стовідсоткової гарантії одужання.
Через знайомих Дарина вийшла на діда-знахаря. Інна деякий час сумнівалася.
- Що це дасть? Краще вже до лікарів. Вони хоч знають, що роблять.
- Ми маємо спробувати все, - наполягала на своєму свекруха. – Гірше точно не буде.
Дід Данило довго купав немовля у гарячій ванночці. А коли шкіра Оксанки набула рожевого відтінку, обережними рухами вправив їй ніжки.
Наступні два тижні молоді батьки виконували усі рекомендації знахаря. І німіли від хвилювання. Чи допоможе? А коли повезли дитя до клініки на черговий рентген, лікарі не повірили власним очам. Малеча не мала жодних відхилень від норми.  
Від грошей дід Данило відмовився.
- Дітей лікую безкоштовно.
Дарина все ж віддячила йому двома відрами добірних вишень, а він взяв із неї обіцянку, що його запросять на весілля дівчинки.

У легкого ранкового дощику швидко скінчився запал. Спека лютувала, водила по обличчю гарячими долонями, робила повітря важким і затхлим.  Кошики ніколи не були «ходовим» товаром, але цього дня, взагалі, наче зробилися невидимі. Їх обходили ледь не десятою дорогою. «Інна б раділа, - витираючи рукавом спітніле чоло, думав Василь. – Завжди сміялася з цього мого хобі».
Успадковане Василем від батька захоплення було в їхній родині своєрідним яблуком розбрату. Чоловіку зовсім не хотілося переводити на гроші те, що він мав для душі, що дозволяло випускати на волю принишклі почуття. Він роздаровував свої вироби знайомим, іноді віддавав за безцінь. Це не надто подобалось Інні.
- Як вже граєшся, то з цього має бути хоч якийсь зиск.
Саме вона виступила ініціатором його підробітків.
- Не знаю, чи це гарна ідея, - сумнівався він. – Ми ж маємо за що жити.
- Ти ж не жебрати йдеш, а продавати свою працю, - м’яко, але наполегливо говорила дружина.
Вперше вийшовши з кошиками на базар, Василь почувався мало не злочинцем. Соромився дивитися односельчанам в очі, боявся, що його дії витлумачать невірно, скажуть: «І ти туди ж».
Першого дня він продав три кошики, «безбожно» спустивши ціну.  Повернувшись додому, поставив четвертого на стіл. Поклав у нього зароблене, попередньо додавши дещо зі своїх кишенькових. Щоб не лякати Інну мізерною сумою.
- Бачиш, не все так погано, - усміхнулася вона, цілуючи Василя у неголену щоку.

По обіді нібито з’явилася клієнтка. Сестра ветлікаря із Соснівки.  Довго і прискіпливо розглядала  найбільшу гордість Василя – великий кошик заокругленої форми з візерунками у вигляді лебедів. Річ, над якою він працював ледь не два тижні, застосовуючи складну техніку ажурного плетіння.  
Коли Василь, окрилений успіхом, назвав ціну, дама скривилася. Як середа на п’ятницю.
- За що? – кинула зневажливо. – Я он бачила у столиці на ярмарку в одного чоловіка не гірший, а, може, й ліпший. І ціна людська.
- Неправда, - з-за спини панянки визирнуло оте миле циганське дівча, яке він  бачив вранці дорогою на ринок. – Ці кращі. Ви подивіться, яка якість.
Легким рухом вона підняла кошик, покрутила ним ледь не перед носом у здивованої жінки.
- Он один чоловік вранці купив аж три. І ще нахвалював. А він, видно, знаючий. В костюмі, з валізкою, на гарній машині, - накресливши пальцем в повітрі значок Мерседесу, дівчина натхненно перераховувала відомі їй атрибути успішного життя.
- Я подумаю, - буркнула собі під ніс пані і швидко відійшла.
Дівча скривило їй услід кумедну пичку. Поставило кошик на стіл. Рівно по центру, трішки посунувши інші.
- Дякую, - Василь посміхнувся до циганки. – Ти повернула мені повагу.
- А де вона була? – не зрозумівши, довірливо перепитала та.
- Не знаю. Валялася десь під ногами, а я лінувався її підняти.
- Це все ваше? Чи ви тільки продаєте?
- Моє.
- Гарно, - дівчина торкнулася рукою візерунків на кошику. Погладила лебедя. Обережно так, боязко. Ніби він міг щомиті злетіти вгору. – Як ви таке вигадали?
- Я не вигадував. Не вмію. Знайшов малюнки в журналі.  Подобається?
Вона кивнула.
- Хочеш, бери, - піддавшись миттєвому пориву, Василь подав їй кошик.  
- Просто так? – поцікавилась недовірливо.
- Просто так.
- Справді? – дівча простягнуло руку до вподобаної речі, але одразу передумало.
- Не треба. Він дорогий. Я не візьму.
- Я віддаю.
- Ні, - сказала твердо. Наче доросла жінка. – Я  куплю. Потримайте  його кілька днів для мене. Добре?
Помітивши в її очах таке зворушливе благання, Василь не міг стримати посмішку.
- Потримаю. Як тебе хоч звуть?
- Зора, - кинула вона, уходячи.
Сонце лютувало, вибілювало кольори. Профіль юної циганки швидко зник, розчинився у золотавому мареві. Наче викликаний хижою спекою  міраж.

У суботу, переробивши безкінечні хатні справи, Василь навантажив велосипед робочим матеріалом і поїхав до річки. Плів кошики на берегу, біля своєї хижки, щоб зайвий раз не муляти Інні очі. Любив ремесло, котрому його навчив батько. Дбайливо складаючи лозину до лозини, той виплітав справжні шедеври. А реальне життя у нього якось не складалося. Часто змінював роботу, перебиваючись випадковими заробітками. Доки не підкорився долі і не осів у рідній Федорівці.
Дозволив дідусю влаштувати його слюсарем на завод. Називав це «вибір без вибору». Згодом вивчився на майстра цеху. Але, на відміну від інших, кар’єри не збудував. Задовольнявся малим, бо душа прагнула волі, творчого польоту. Втікав від нав’язливого світу до лісової хижки, до улюбленого заняття.
На щастя, Сергій знайшов підтримку від дружини, а Василь не мав і її. Іноді йому здавалося, що Інна боїться, наче з цим захопленням йому передасться і доля невдахи.
Ні, жінка його кохала. Але вважала безнадійним мрійником, а він її – мрією, що здійснилася наполовину.
Насправді Василю ніколи не здавалося, що він в чомусь програв, що його доля гірша від інших. Життя всього-на-всього розставило свої пріоритети. Просто нерішучі лишаються за бортом. Один з  безкомпромісних законів буття.
Кар’єра дружини стрімко йшла вгору. Її статті почали друкували одразу в кількох газетах. Любила писати за широким кухонним столом, завідома «порозганявши» всіх домашніх. Скидала взуття і жувала кінчик ручки, шліфуючи черговий текст. Поряд обов’язково стояв гарячий чай, який відганяв підступний сон.
А Василь, за її словами, все «грався». Ось цим вони з Інною і різнилися. Вже в старших класах вона знала, що буде журналістом. І щодня наближала свою мрію. Нехай дрібними, але наполегливими кроками. А він не уявляв, ким хоче бути. Лякався цього запитання. Наче майбутнє – безжальний демон, котрий ось-ось його заковтне, відріже шляхи до відступу.  А навколишні цього не розуміли, вони катували його тим одвічним: « То ким?»

Коли на пагорб, на якому чоловік розклав свою роботу, опустилася полуднева тінь, з’явилася Зора. Підійшла, зупинилася біля зв’язаної в очіпки лози. Вийняла із маленької вишитої торбинки, приєднаної до паска, гроші, простягнула Василеві.  
- Тут досить? Я чула ціну, яку ви називали тій відьмі.  
- Як ти мене знайшла? – здивувався чоловік.
- По зорях.
- Слідкувала?
Вона опустила довгі чорні вії. Природна краса, яка не потребувала жодної косметичної корекції.
- Можливо.
- Ти гарно розмовляєш українською.  
- Це від бабусі. Вона була українкою. І викладачем.
- А що робила серед циган?
Зора задерла вгору гостре підборіддя. Гордо випрямила плечі.
- Пішла за своєю долею, - дівчина сіла поряд з Василем, розправила широку спідницю. – Вийшла заміж за цигана.
- Романтично.
- Кохання вказує нам шляхи. Щоб ми не заблукали.
- Розкажи про свою бабусю, - попросив він, щоб підтримати розмову.  
- Доки вона була жива, навчала мене. Вашій мові, читанню, письму.
- Це добре. Любиш читати?
- Ні, - довірливо зізналася Зора. – А бабуся любила. Вона знала багато пісень і легенд. От тільки ворожити не вміла. Кажуть, це потрібно мати у крові.
- А ти маєш?
- Ні. Інакше б  вже когось приворожила.  
- Кого? – примружившись, весело поцікавився він.
- Принца, - зашарілася циганка. - А ще бабуся вибрала мені ім'я.
- Зора, - повторив по складах Василь, наче пробуючи слово на смак. Легке, невагоме. Як хмарина погожого дня. – Гарне. Що воно означає?
- Зоря.
Вона посміхнулася і її очі засяяли, мов зірки на лагідному вечірньому небі.

Василь не мав із собою потрібного кошика. Повів Зору додому. Вона довго відмовлялася.
- Краще я зачекаю тут. А ви принесете.
- У мене багато кошиків. Невже не хочеш поглянути? Раптом тобі сподобається інший.
- А у вас не буде через мене проблем? – не вгавала дівчина.
- Чому у мене мають бути проблеми? – дивувався він.
- Ніби ви не розумієте? – супилась Зора. – Люди не люблять циган.
- Облиш. Це пусте.
- Не пусте. Ми йдемо з вами вулицею, а всі зглядаються.
- Вони дивляться на тебе. Бо ти красуня.
Вона пробурмотіла собі під ніс щось нерозбірливе. Циганською.  
- Не звертай уваги. Ми не робимо нічого поганого.
Василь намагався її підбадьорити, але Зора йшла мовчки, постійно озираючись. Біля потрібної хвіртки зупинилася. Наче вагалася, чи варто йти далі.  
На городі, на гойдалці, «літала» Оксанка. Забачивши незнайому дівчину, перестала гойдатися. Завмерла в очікуванні.
Василь збігав до будинку і виніс Зорі кошик. Вона відмовилась дивитись на решту, розплатилася,  подякувала і швидко пішла. На вузькій стежці, що вела до перехрестя, перестріла Інну. Дівчина стишила ходу, пропускаючи дружину Василя вперед. Жінка швидко її оминула, з підозрою поглянувши на річ в руках молодої циганки.
- Ти вже водиш покупців додому? – біля хвіртки Василя чекав неприємний допит. – Та ще й циган. Перевір, чи на місці гаманець.
- На місці.
- Навіщо циганкам кошики? Чи вона просто видивлялася, що в тебе поцупити?  
- Вона хороша дівчина. Не злодійка.
- Так її захищаєш. То в мене з’явилася конкурентка? – примружившись, з іронією поцікавилась Інна.
                                                                      
                                                                           Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Кошики - мов живі :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 03-05-2016

Гарний текст.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 02-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дарина, 02-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 30-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 29-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3557529449463 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …