Він поспішав з роботи, бо чекав на несподіваний відеодзвінок по скайпу. Про цей сеанс зв’язку мріяв давно. Вірніше не так вже і давно, але ці кілька тижнів очікування здавалися вічністю, а не таким вже й недовгим відрізком часу.
Нарешті він її побачить! Подивиться в очі тієї, хто стала небайдужою душі та серцю, змінила звичний плин життя, звернула його тиху течію в іншу сторону. Ту, котра здійняла в пустелі зневіри бурю незвіданих до цього часу почуттів.
Галинка мала зателефонувати рівно о восьмій вечора. Його ж робочий день закінчувався за дві години до того і здавалося, що часу більше, ніж досить. Втім, насправді це було не так, бо ця довгоочікувана подія виявилася геть несподіваною.
На смартфон прийшло коротке повідомлення: «Я сьогодні вийду на відеозв’язок, любий» – і він розгубився. Володимир довго про це мріяв, цього прагнув, але коли настав очікуваний момент, виявився зовсім не готовим. Ні, всередині він дозрів давно, просто «одежина», по якій часто зустрічають, зараз була не екстра-класу. Однак, насправді, міг і не переживати, як проводжатимуть, як в тій відомій приказці, бо дівчина його розум, суть, добре знала. Встигла вже вивчити за ту незліченну кількість сторінок переписки та годин телефонних бесід.
Просто Володимир гадав, що знатиме про розвізуалізацію заздалегідь і встигне підготуватися. Натомість вийшло все спонтанно і неждано, як снігопад для комунальників посеред грудня. А переносити цю подію на пізніше він не хотів. Надто вже довго на це чекав і тому боявся злякати чи образити свою пташку, яка врешті на це наважилася. Та й сил терпіти цю невідомість уже не вистачало. Як ж це прикро бачити і відчувати в снах свою кохану, проте не бачити її обличчя, малювати образ з обривків фраз і тембру голосу дівчини, відчувати наскільки вона близько, але водночас знати, як далеко! Він ладен був на все, аби врешті зірвати ту завісу незнання!
Врешті цей час настав і тепер доводиться аврально приводити себе до людської подоби.
Оскільки теперішнє начальство ліберально ставилося до зовнішнього вигляду своїх працівників, вимагаючи лише якісного та вчасного виконання роботи, тому не надавав йому великого значення. Відтак відпустив вже довгі патла, регулярно відвідувати перукарню було ліньки, та й брився не так часто, як ще приміром у студентські роки, тому й хизувався сьогодні кількаденною щетиною. Це потребувало виправлення, а відповідно часу, якого було не так вже і багато.
Хвилювало хлопця й ще одне. У квартирі панував гармидер, відомий лише йому та тим кільком друзям, що інколи навідувалися в гості. Тепер він дуже переймався тим, яким робочим фоном слугуватиме під час бесіди його холостяцька конура. Вірніше той безлад, що давно отаборився і так просто не збирався здавати своїх позицій. На генеральне прибирання часу залишалося не так вже й багато, але вартувало хоча б трохи навести екстрений марафет. Принаймні прибрати те, що може відразу впасти в очі, а дрібнички дівчина може й не помітить. Хоча хтозна тих жінок… Вони насправді бачать більше, ніж про це говорять. І десь всередині, у часто незрозумілій чоловікам голівці, роблять свої мовчазні висновки.
Він завертівся як та дзиґа, шукаючи перукарню, де б не було черги і яка ще б працювала у післяробочий для більшості час. В принципі йому пощастило, бо вже у другій взялися за стрижку. Потім він заскочив у магазин одягу та придбав нову сорочку. Попередні, які давно покоїлися в архівах шафи, давно вицвіли і мали явно непрезентабельний вигляд. Шорти-бріджі у нього були не одні, тому за це міг не хвилюватися.
Оскільки жив не так вже й далеко, а на таксі добирався не менше б часу, як пішки, через уже звичні пробки, тому просто на своїх двох погнав до свого житла. Шляхом він помічав різні дрібнички, яких не бачив раніше, точніше донедавна. Вірніше не звертав на них уваги. Нові почуття примусили бачити їх і отримувати від того споглядання невідоме раніше задоволення. Він милувався цвітом флоксів, чорнобривців, жоржин та айстр, що різнобарвними поглядами визирали з клумб-острівків серед міських артерій сірого асфальту. Йому подобалася метушня вічно голодних голубів під ногами, сонячні відблиски на вітринах магазинів і декор на дверях, що вели в під’їзди старих будинків. Він радів щирим посмішкам на обличчях деяких зустрічних прохожих і ніжним обіймам закоханих пар. Ці дрібнички робили його щасливим, давали змогу повністю відчути смак життя.
Коли він опинився у своїй однокімнатній берлозі, то відразу побіг голитися до ванної, тоді погладив придбану одіж і взявся прибирати у кімнаті, де й планував спілкуватися. У принципі він встиг. Переживав за одне, що буде якщо вона схоче оглянути не лише кімнату, а усе житло. Він може спробувати й відкараскатися від цього прохання, але Галинка бувала досить наполегливою і таки могла добитися свого. Частенько він не міг парирувати аргументи, які дівчина наводила, тож доводилося прислухатися. Але десь всередині сподівався, що до цього справа не дійде і вона не побачить справжнього хаосу його помешкання.
За п‘ять хвилин до зазначеного часу сів перед монітором, палаючи від нетерпіння та хвилювання. Кожних десять секунд він схоплювався з крісла, щось поправляв позаду себе, переставляв то один предмет, то другий, і знову сідав. Потім зводився ще раз, втретє, вчетверте і так далі, не даючи спокою ні собі, ні речам.
Всередині він дуже боявся. Тремтів від незвіданих досі почуттів, від страху, що все виявиться не таким, як сподівався. Що він розчарується, побачивши її. Хоча ні, більше боявся, що сам не виправдає її сподівань. І сам не знав, що з цього буде гірше. А може просто зайве себе накручував...
Аж ось пролунала мелодія виклику. Він аж сіпнувся від такого звичного сигналу, на котрий чекав з таким нетерпінням, але який тепер чомусь виявився зовсім несподіваним, навіть трішки загрозливим.
На кілька секунд він застиг, як статуя, збираючись зі силами та думками, а тоді натиснув зелену кнопку прийому.
* * *
Їхнє знайомство відбулося випадково.
У Володимира тоді був саме вкрай складний період в житті. Він звільнився з попереднього місця роботи, добряче побивши горшки зі своїм вже колишнім начальством, а людина, яка обіцяла взяти на нове – просто «кинула». Точніше знайшла на пропоноване хлопцю місце людину, яка хотіла меншу зарплату. Демпінг спрацював, а він залишився безробітним. Пошуки нового місця заробітку тривалий час не давали результатів, а заощадження витікали, як вода з решета.
До всіх цих професійних негараздів ще додалися проблеми в особистому житті. Він розлучився з дівчиною, з якою зустрічався майже рік. Це були найтриваліші його стосунки. Спершу вони були вкрай гармонійними та чудовими, однак з часом почали вилазити дрібнички і вади кожного з партнерів, які почали докучати другій половинці. Відтак спершу незначні конфлікти еволюціонували до відвертих скандалів із киданням посуду та польотами одежі у вікно із приземленням на бруківку. Потім звісно вони мирилися, але це був короткочасний відступ, перемир’я, перед неминучою взаємною поразкою у почуттях.
Потім розійшлися. Спокійно і за взаємною згодою. Просто зрозуміли, що це кінець. Озера кохання пересохли, а широкі лани почуттів перетворилися на суху пустелю байдужості. Володимир почував себе вкрай паршиво, як це не звучить банально, як вичавлений досуха лимон. Цей вир любові залишив з нього лише фізичні шкірку та прожилки, видавивши зсередини сік душі. Саме те, що становить єство людини.
Як це часто буває ним опанувала депресія. Добрими ліками могла стати робота, в яку міг би поринути з головою, однак її не було. Друзів теж поглинало особисте життя і ті рідкі здибанки були надто слабкою маззю для душевних ран.
В якийсь момент він почав читати статті про дострокове завершення життєвого шляху, про самогубства. Він і сам не знав, що до цього підштовхнуло. Бажання рвати з життям не відчував. Та й сподівався, що не вистачить міці духу, щоб здійснити такий відчайдушний та божевільний вчинок. Але все ж насінина одержимості смертю поселилася всередині і знайшла в його голові благодатний грунт.
Він створив собі фейковий акаунт* і почав вивчати всю доступну інформацію, яка була доступна в мережах. Записався до всіх існуючих груп, в яких піднімалася тема відходу з життя. Інколи переписувався з їх учасниками, але в основному поглинав наявну інформацію.
Десь всередині він знав, що така пристрасть не призведе до добра, проте зупинитися вже не міг. Дорога життя, здавалося, остаточно звернула у глухий тупик, з якого не існувало виходу. Жодних перспектив і світлого майбутнього не спостерігалося. Не було «своєї» Аліси Селезньової, як зі старого радянського фільму, яка б розповіла про чудову долю та дала б йому надію жити далі.
Поступово пітьма і зерна смерті, посіяні банальною цікавістю, квітнули та росли, готуючись до свого звичного фатального врожаю. Він не помічав їх дозрівання, але процес не стояв на місці, а невпинно еволюціонував, витісняючи надію з усіх закутків душі.
Одного вечора звуковий сигнал повідомлення вивів його із задуми. Втім, прогулянкою думок цей стан міг називатися лише образно. Він взагалі ні про що не мислив, просто був у стані прострації, беззмістовного споглядання власного я без жодних почуттів та логічних ланцюжків. Просте занурення у внутрішнє ніщо, де панує безмежна порожнеча. Або, якщо описати образніше, пірнав в ополонку і та затягувалися за ним без сліду. Він не мав жодного виходу на поверхню за цілющим ковтком кисню, але й не потребував його. Міг обійтися без цього джерела життя, просто бовтатися у воді, спостерігаючи льодову безвихідь з неї. І він це робив просто у своїх думках.
Це було повідомлення від когось нового. Цього ніка він раніше не зустрічав. Адресант називався «А breath of hope»*. Перш, ніж відкрити листа, Володимир заглянув на акаунт невідомця. Ним виявилася дівчина, судячи з інформації, яка містилася у профайлі*. Звісно схована за бар’єром фейковості, але точно дівчина, а не якийсь збоченець, який маскується за персонажем протилежної статі. Це він точно відчув десь глибоко всередині. Судячи з тематики спільнот, на які вона була підписана, смерть та достроковий перехід на той бік, теж займали особливе місце в її житті.
Хлопець відкрив повідомлення.
«Привіт! Бачу тебе теж цікавить відхід…»
Він насторожився. Судячи з ніку, від неї мало б віяти оптимізмом та надією, життям та радістю, але оте слово з трьох букв – «теж», красномовно свідчило, що нею також опанувала безвихідь.
«Привіт! Це лише цікавість. У мене не все так погано.»
Через хвилину прийшла відповідь.
«Щось мало мені в це віриться. Невже і тобі так обридло життя, як і мені?»
Таки за життєствердним ніком ховається безнадія. А він вже було подумав, що за ним ховається чи то професійний психолог, чи то любитель-ентузіаст, який зараз почне переконувати, що життя не таке й погане, спробує залізти в його голову.
«Та я б не сказав, що так все погано… Але й хорошим назвати моє життя, язик не повернеться, а в даному випадку пальці не настукають :) А в тебе, що трапилося?»
Ці перші рядки стали новим етапом в житті кожного з них. Тим часом, на який чекали, але вже не сподівалися пережити.
Вони листувалися досить тривалий час. Чекали на повідомлення один одного, з неймовірною увагою ловили кожне слово, намагалися знайти прихований підтекст, якщо він був присутній, або сприйняти текст у всій його відвертій простоті та щирості. Поступово тематика переписки змінилася, полишивши за бортом човна почуттів ту тему, яка їх познайомила. Та просто виявилася вже непотрібною, і пішла каменем на дно минулого. А її паростки загинули під палючим промінням кохання.
Десь через місяць знайомства Галина, а саме так звали ту, що ховалася за псевдо «А breath of hope», вперше зателефонувала і він почув голос, який із першого звуку припав до душі, заграв мелодію на струнах серця, надав того музичного супроводу, котрий супроводжував тепер постійно усі помисли.
Вони спілкувалися про все на світі й завжди знаходилася тема для цих бесід. Володимир нарешті міг бути самим собою, не ховаючись у спілкуванні з дівчиною за певною маскою, як то завжди бувало раніше. У будь-яких стосунках йому доводилося грати якусь роль, відповідати створеному образу, уважно слідкувати за кожним звуком, за кожним словом, що зринали з вуст, щоб бува не розбити створену ілюзію. Завжди хотів стати тим ідеалом, який шукала його друга половинка. Мабуть через цю гру не міг бути ні з ким до кінця відвертим, а на оману надовго не вистачало терпіння. Йому постійно хотілося щирості та чесності.
І ці відносини їх дали. Він вперше у спілкуванні з дівчиною був самим собою. Не зважував свої слова, а говорив усе, що спадало на думку. Не боявся помилитися, бо знав, що зрозуміють та сприймуть таким, яким є насправді всередині. Справжнім…
І десь всередині серця він відчував, не сумнівався, а точно знав, що на протилежному кінці відбувається подібна метаморфоза і Галинка все більше і більше відкриває двері до свого внутрішнього світу, до себе самої. Від того почувався з нею такими собі змовниками, які довго берегли в собі власні таємниці, а тепер врешті вирішили відкритися. Од цього легшало на душі, і то дуже…
Це спілкування бувало різним по часі, вона працювала, та й він втратив свій статус безробітного, – від кількох слів за десяток секунд до багатьох годин бесід, під час яких вони бувало зустрічали ніч та проводжали її з настанням світанку, не перериваючись ні хвильку. Їхнє спілкування, а вірніше цей час, нагадували йому азбуку Морзе. Коли воно тривало, то це були коротенькі крапки, а час між бесідами, коли линули один до одного думками, довгими тире, які тягнулися безкінечно довго.
Вони раділи одне одним, жили своєю людинкою, співпереживали, як ніколи до того раніше і просто тішилися знайденим щастям.
І кохали… про що й сказали один одному жаркого літнього вечора, коли ріки почуттів вийшли з берегів, що їх обмежували. І теж раділи цьому, бо це було для них вперше – зізнатися в таких почуттях своїй половинці, яку раніше не бачили. А просто знали її внутрішній світ. Те найголовніше і найправдивіше, що є в кожній людині, не сховане за фасадом всього іншого – фізичної привабливості, соціального статусу тощо. Просто відкрили та вивчили простягнуті на долонях кохання свої голі чисті душі, як це зробили Адам та Єва у втраченому для всього людства Раю.
* * *
- Я тебе уявляв дещо іншою, - голос Володимира захрип і горло пересохло од хвилювання. – Так, звісно, ти себе описувала, але ж моя уява сформувала певний образ…
- Я тобі не подобаюся… - в її голосі здавалося не було жодних емоцій, однак він знав, що насправді вона тремтить від переживань десь там, глибоко всередині.
- Зовсім, ні, - поспішив заспокоїти. – Справа в тому, що потрібен якийсь час, щоб звикнути. Зовсім небагато. Насправді все краще, ніж я очікував. Ти навіть когось мені нагадуєш, якусь знаменитість, але от не можу пригадати… А як я тобі?
Як і вона, Володимир хвилювався не менше, бо ж не знав, як дівчина сприйме його зовнішність. Цілком буденну, без гори м‘язів Арнольда Шварценегера чи привабливості Алена Делона, а звичайну, як в більшості навколо.
- Все нормально, - вона посміхнулася. – Ти мені подобаєшся. Я люблю тебе таким, як ти є. Тебе внутрішнього, а відтепер і зовнішнього. Ти просто досконалий…
- Я тебе кохаю…
Ці вже звичайні для їхнього спілкування слова, промовлені не одну сотню разів, тепер відчувалися зовсім по іншому. По новому. Як вперше. Так, в принципі, воно і було. Адже наразі перед ним був справжній образ, а не уявний, нафантазований. Значення цих трьох найкращих в житті людини слів, і без того вагоме, стало ще більшим, ще важливішим. На секунду він задався питанням, як це буде сказати їх вживу, але вирішив поміркувати над цим згодом, а тепер потрібно просто насолодитися спогляданням коханої.
Вони мовчки дивилися один на одного, переживали момент другого, точніше третього знайомства, адже перше відбулося по переписці, друге, коли почули власні голоси, а тепер от було наступне. А попереду, цілком очевидно, було й четверте. Вже у справжньому реальному житті.
Володимир одразу озвучив ці думки. Він не звик довго чекати певного моменту, щоб висловити свої думки і почуття. Робив це відразу, бо так мало бути. Треба віддавати і брати все від кохання. Треба бути чесним перед собою та своєю другою половинкою. І він просто був таким.
Реакція Галини викликала певне здивування.
Звичайно вона посміхнулася, почувши такі слова, погодилася з ними, але Володимирові здалося, що війнуло якимось холодком від її погляду. Ні це не була байдужість, чого він найбільше боявся, а щось схоже на невпевненість, сумнів. І знову ж таки, хлопець озвучив свої переживання.
- На все свій час, - усміхнулася вона. – Повір мені, я теж хочу бути разом з тобою. Нині, завтра, назавжди… Але не все залежить лише від мене. Є обставини, незалежні від нас, через які ми ще не можемо зустрітися. А як я цього прагну, як жадаю! Мені так хочеться відчути тепло твого тіла, відчути подих на своїй шиї, м‘якість твоїх губ, трем твого серця, його стукіт в унісон з моїм! Я так цього бажаю, що й словами не передати…
- Я теж цього прагну…
Запала секундна мовчанка, велемовніша за найкращого оратора. Відома супутниця закоханих сердець.
- Зачекай ще зовсім трішки і я все тобі поясню…
- Гаразд, я вмію чекати і буду…
- Тепер вже недовго… Справді не багато… Чуть-чуть…
Вони розмовляли одне з одним, насолоджуючись взаємним пізнанням та відкриттям завжди чогось нового у своїй половинці. Це одне з найкращих занять – вивчати другу складову своєї нової душі. Адже старі вони, душі, – її та його, це насправді половинки одного цілого, які крізь час та простір знайшли себе, два пазли, вирізані долею і рукою Господа, які з’єдналися докупи всупереч усім перешкодам, завдяки його волі. Та й собі самим. А такі мандри і піонерія, звісно не та радянська, а що стосується відкриттів, це таке джерело інтересу один до одного, що й годі передати! З одного боку так хочеться вивчити ту terra incognita* до самого кінця, до найдальшого закутку, а з іншого так приємно досліджувати ті незвідані землі усе життя, до останнього подиху. Мабуть це і надаватиме стосункам щораз нових почуттів і не дасть загаснути його полум’ю. Ніколи…
Дзвінок у вхідні двері перервав їх першу очну бесіду.
* Вигаданий, фальшивий акаунт
* Ковток надії
* Сторінка з основною інформацією про користувача
* Невідома земля
_________________________________________________________
