Бувальщина
МУРЗИН
Баба Мотря була дуже жалісливою. Якось підібрала вона на вулиці худеньке кислооке кошеня, виходила його, випоїла теплим молочком. І з жалюгідної животини, що мало не сконала у придорожній пилюці, виріс гарний дебелий кіт на ймення Мурзин – гроза усіх сусідських котів. Баба задля свого любимчика ладна була, як кажуть, небо прихилити. Смачненьке щось собі готує – перший шматочок – Мурзикові. А він уже, як той Пан Коцький, не гордував ні м’ясцем, ні сметанкою, ані, тобі, рибкою. Та найбільше йому смакувала піна з тільки-но надоєного молока, -- „шум”, як називала її баба Мотря. Бувало, іде баба корову доїти, а за нею, як почесний ескорт, прямує Мурзин. Зайдуть обоє до хліва, баба під корову сідає, а Мурзин тут же, поруч, чекає, за процесом пильно стежить. Тільки-но Мотря корівку видоїть – відразу своєму котикові у мисочку „шуму” вибере. І він уже втішається! Що там казати: жив Мурзин у Мотрі, як у Бога за пазухою. Та прийшло і на його голову нещастя.
Одного разу зібралася Мотря на базар до міста і попросила сусідку Мар’яну, щоб та видоїла її корівчину.
– Тільки, -- каже,--Мар’яно, не забудь Мурзинові шуму дати.
-- Добре, їдь собі, я усе зроблю – запевнила та.
По обіді взяла Мар’яна дійницю та й пішла доїти. За нею пильно спостерігав Мурзин -- візит чужинки йому дуже не сподобався. Але він вирішив свого не втрачати і таки побіг за нею до хліва та й сів на своєму постійному місці, але трохи поодаль, як зазвичай.
Мар’яна підійшла до корови, погладила, поговорила з нею, аби та звикла до незнайомої людини, помила вим’я тепленькою водичкою. Кіт тим часом спостерігав за не проханою гостею зі свого закутка. Та ось, нарешті, настав очікуваний момент, коли на поверхні теплого паруючого молока шапкою знялася піна. Тут хазяйка зазвичай кидала роботу і частувала Мурзина „шумом”. Сусідка ж з цим не поспішала і кіт нервово завовтузитися.
-- Охолонь, Мурзине, ще встигнеш наїстися! -- гримнула на кота Мар’яна, а сама взяла відро, накрила його марлею, готуючись цідити молоко.
Такої наруги над собою кіт не чекав! Не тямлячи себе від гніву, він стрибонув на кривдницю, передряпавши кігтями їй литку. Бризнула кров. Мар’яна скрикнула. Аж ніяк вона на таке не сподівалася, та не розгубилася і уперіщила кота по спині палицею, що підвернулася їй під руку. Мурзин несамовито крутнувся, вдарився кремезним тулубом об відро з молоком і перекинув його. Біла річка розтеклася по долівці. Мар’яна почала гамселити кота по чім попало, поки той у розпачі шукав виходу. Ніколи у житті над Мурзином не чинили такої розправи! Ледве втік, бідолаха.
Повернулася з міста Мотря. Зайшла до сусідки.
-- Ну що, Мар’янко, Мурзинові „шуму” давала?
-- Ой, давала я твоєму Мурзинові шуму, давала! Надовго запам’ятає...
