Дорослі граються в свої божевільні ігри, а діти потім усе життя пожинають плоди їх виграшу чи програшу. Софійка Туомінен з міста Канева хоче лише одного: щоб її тато, мама і вона жили всі разом, і щоб вона могла сісти між ними, обнявши їх обох...і щоб нікуди не треба було їхати!
5 років
У Софійки багато тат.
Мама в неї була, звичайно, одна. Одна на все життя.
Удвох (а іноді й утрьох) вони жили на березі Дніпра, у мальовничому місті Каневі. Рано-вранці, коли мама з вітчимом ще спали, Софійка спускалася на пляж і, скинувши костюмчик, пірнала в річку — щодня, поки не наставали холоди.
Софійка була чарівною кучерявою лялечкою, білявою як кульбабка, із сірими веселими оченятками, рум’яними гладенькими щічками, повними рожевими рученятами, допитливою голівкою, була навдивовижу моторною й пустотливою, і ця її дитяча невичерпна енергія іноді лякала молоду, недосвідчену матір. «Та в кого ж ти така вродилася? — бідкалася мати. — Ніби й батько твій таким не був...»
По секрету: батько в Соні був теж один, і звали його Йоуні. Але бачилися з ним лише кілька разів на рік.
Із величезним нетерпінням чекала Софійка на приїзд «справжнього» тата. Чепурилася, прибирала в своєму дитячому куточку, раз у раз підбігала до дверей — чи не приїхав татко Йоуні?
Підстрибуючи, ходила по дитсадку, хапала вихователя за руку:
- Андрій Андрійович, до мене сьогодні татко приїздить!
Андрій Андрійович гладив дівчинку по білявій голівці:
- А ти будеш слухатися?
Він злегка зачіпав її носика:
- Дивись, бо таткові розкажу!
- Та я ж нічого не робила! — Софійка благально дивилась у вічі вихователю:
- А хто піском Іру обсипав? Піди попроси вибачення, а то твій батько дізнається!
І Софійка бігла миритися з Ірою. У такі дні її можна було що завгодно примусити зробити.
Бува, мама каже:
- Соню, винеси відро.
- А чому я?
- А татко Йоуні не приїде!
Цього було досить, аби Софійка схопила відро й мерщій бігла по сходах.
Татко Йоуні запрошував їх до себе. Тоді Софійка з мамою, затамувавши подих, чекали, поки автобус домчить їх до Києва, а в Києві — поки літак здійметься в повітря. Софійка визирала з вікна літака:
- Мамо, а я тата звідси побачу?
- Ні, Соню, не побачиш. Він такий маленький, менший за мурашку.
Або Софійка починала скакати по сидінню:
- Мамо! Мамо! Тато стоїть і на нас дивиться!
- Ні, доню, це не тато. Це місто.
- А яке місто?
- Не знаю, доню. Може, Санкт-Петербург.
- А де наш тато живе?
- У Котці.
Софійка замовкала, обмислюючи: Котка, Котка, Котка... І аж до самої посадки мовчала, уявляючи собі цю Котку...
Татко Йоуні стояв попереду всіх і, ледь побачивши Софійку, вже простягав до неї міцні білі руки:
- Соню!
І Софійка вже летіла, як вітер, у розкриті обійми дужого, високого, білявого татка Йоуні.
Потім, в автобусі, Софійка сиділа в нього на колінах і показувала йому ляльку Анікі, яка мирно спала, загорнута в маленьку ковдру:
- Бач, як твоя онука підросла!
Анікі подарував Софійці, звичайно, татко Йоуні. Він їй багато чого дарував — і цукерки, і ляльковий посуд, і плюшевих ведмедиків, але Анікі була Софійці найдорожчою. По-перше, вона говорила «Мамо». По-друге, вона ходила. По-третє, в неї був цілий гардероб, і Софійка годинами одягала й роздягала свою маленьку доню.
Вона питала:
- А чому ти нічого своїй внучці не купиш? Ти поганий дідусь!
І татко Йоуні щось завжди купував і для Анікі.
Якось Анікі захворіла — не ходила, не говорила. Софійка плакала. Коли татко Йоуні приїхав, він, надівши стетоскоп, довго слухав серце Анікі. І сказав:
- У вас бронхіт. Ви перекупалися!
Виписав ліки, зробив укол, замінив батарейки в ляльці. Сказав:
- Перед тим як купатися, треба виймати ось це.
І показав, як виймається батарея.
Подружка Катя, граючись із Сониною лялькою. Питала в дівчинки:
- А чому в нас є і тато, і мама, а в наших дітей — тільки мама, а тата немає?
На що Софійка відповідала:
- Татусі десь є. Вони десь у Фінляндії.
Часом пригортала до себе Анікі й голосила:
- Ой, доню моя бідна! Як би я хотіла, щоб в нас була повноцінна сім’я! Я не хочу, щоб ти росла якоюсь байстрючкою!
Слово «байстрючка» вперше почула Софійка від сусідського хлопця Олега.
- Хто в тебе батько? — спитав він.
Соня відповіла.
- Брешеш! — осміхнувся Олег. — Нема в тебе тата! Ти байстрючка!
Софійка плакала, аж температура піднімалася.
Вдома допитувалася в матері:
- Мамо, чому тато з нами не живе?
- Не може, дитинко. Це його дім, а тут йому все чуже.
- А ми? В нього є ти, є я, є Анікі. Хіба ми йому чужі?
Мати зітхала.
- Ну, Соню, в нього у Фінляндії живуть мама й тато. Хіба він може їх покинути?
- А чому вони не переїдуть сюди?
- Старенькі вже, вони тут можуть захворіти й померти.
Софійка обіймала маму і казала:
- Як би я хотіла, щоб ми жили всі разом! Мамо, а давай до тата в Котку переїдемо!
- Переїдемо, Софійко, коли тато скаже.
І дівчинка вірила, що колись воно так і буде...
7 років
З малюванням у маленької Туомінен не склалося. Єдине, що першокласниця Софійка могла гарно намалювати — свою біляву лялечку Анікі. А ще блискавично прочитувала навіть найскладніші слова, легко вивчила таблицю множення. Англійська в неї пішла не одразу: плутала з фінською, де все пишеться так, як читається. Говорила «go to school» як «гоу ту скоул», плутала з фінським kouluu, і однокласники підсміювалися.
Хтось спитав її:
- А чому в тебе прізвище Туомінен?
- Бо в мене тато фін, - відповіла Софійка.
- А-а, га-ряч-чіє фін-н-скіє пар-ні! — осміхнувся перший веселун у класі — Мітя, розтягуючи слова. — А пач-чему он к тебе н-не пр-риед-дет?
- Та бреше вона, ніякого фіна нема! — обізвався Максим. — То в пологовому будинку хтось з бодуна записав як курка лапою, а потім не розібрав і отак надрукував...
Хлопці зареготалися.
Софійка хотіла крикнути: «Неправда! В мене є батько! Я можу вам його показати!»
Але хлопці вже оточили її й кидали в неї зіжмаканими папірцями:
- Фін-н-с-кая пород-да… І кака-й-йя поро-дістая! — примовляв Мітя, намагаючись ухопити Софійку за косу.
- Та відчепіться ви! Дєтскій сад, труси в горошок! — сердилася Софійка, відбиваючись.
- А, так тобі тато купив труси в горошок? А покажи! — не вгавав Льончик.
Софійка втекла зі школи, забувши свій портфель у класі. Їй було дуже боляче. Увесь світ того дня ніби був проти неї…
- Софійко, не плач… Поприколюються — та й забудуть, - втішала її мати.
Але назавтра історія повторилася: не встигла Софійка зайти до класу, як назустріч повибігали насмішники з реготом:
- Фінка!
Дівчинка була зовсім не квола, і скоро навчилася захищатися від нападів кулаками. Якось вона вдарила Льоню книжкою, і він, розплакавшись, погрозив:
- Я батькові скажу!
І справді, наступного дня Льоньчин батько смикнув Софійку за вухо і пообіцяв, що коси до вух присмалить. Софійка злякалася й прошепотіла: «Я більше не буду».
Свою обіцянку дівчинка виконала. Але Льончику тепер було дозволено все — викидати її речі з вікна, обзивати по всякому, з’їдати її бутерброди.
Вона не могла пожалітися таткові Йоуні: він був далеко.
Учителька любила цю жваву, здібну й дуже добру дівчинку. Знала. Що Софійка росте майже без батька, і була впевнена, що «татко Йоуні» — всього-на-всього казка, яку дитина сама для себе вигадала, щоб не так боляче було. Проте коли намагалася делікатно натякнути учениці, щоб та не дуже захоплювалася вигадками, Софійка вперто стискала губки:
- В мене є тато.
Нарешті Лідія В’ячеславівна познайомилася з Йоуні, коли він прийшов на батьківські збори. Це було напередодні Нового року.
Побачивши у класній кімнаті незнайомого чоловіка, вчителька спитала:
- Хто ви? Я бачу вас уперше.
- Я — батько Софії Туомінен.
- Справді? — ошелешено глянула на нього Лідія В’ячеславівна. Але, відчувши, що це, може, нечемне питання, швидко додала: - Рада познайомитись. Ви знаєте, в вас дуже здібна дочка.
«Я б хотів приділяти їй більше уваги», - було написано на обличчі в Йоуні, а може, так здалося молодій щирій вчительці.
Лишившись із ним наодинці, вона сказала:
- Не мучте дитину. Повертайтесь у сім'ю. Хоча це, може, й не моє діло.
Йоуні замислився. Лідії В’ячеславівні здалося, що його обличчя зсередини стиснула чиясь владна рука.
- Із неї всі сміються. Не вірять, що в неї є батько…
Йоуні наче обварили окропом. Учителька перелякалася.
- Я залишився б коло неї, - раптом прошепотів він.
- І що ж вам заважає?
- Мама не хоче.
Коли Софії Туомінен ще не було на світі
Галя відчувала, що божеволіє.
Нарешті вона виписалася з лікарні й могла вільно гуляти по Хельсінкі, куди приїхала у відрядження. Приїхала, освоїлася... І тут тобі — мамо рідна! — автомобільна аварія.
Обидві ноги були в гіпсі, руки в якихось швах, обличчя спотворене. Але зараз вона спокійно гуляє по місту, мов нічого й не сталося місяць тому.
Ні! Сталося...
Галя думала...
Її життя, її думки, душу й тіло заполонив Йоуні Туомінен, лікар, до якого вона випадково потрапила. Це він підняв її на ноги, це йому вона вдячна за те, що жива.
Але це не просто вдячність. Вона прив’язалася до цього лікаря і тепер, коли він їхав у відпустку до себе додому, в Котку, Галя не знаходила собі місця.
Перше, що вона пам’ятає — це його великі сірі очі над собою. Галя приходила до тями довго, і ці очі немов кликали її за собою; Бог повернув її душу на землю, щоб вона могла йти на світло цих очей. Потім у мереживі сонячних променів Галя почала розрізняти його міцну постать.
Потім вона ходила по палаті, а він тримав її під руку, як дбайливий чоловік свою кохану дружину. Галя пам’ятає, мов це було п’ять хвилин тому, тепло його руки. Взагалі від усього його тіла віяло теплом і затишком... тільки чому ж тепер це стало таким болючим спомином, коли аварія, лікарняна палата далеко позаду?
Їй стало ясно, що вона не може жити без Йоуні.
Його уважний погляд, вправні руки, лагідна посмішка — цього було досить, щоб дихати, не треба навіть повітря, їжі, сну. Галя відчувала, як її серце набирає оборотів і всі артерії болять від шаленого пульсу.
«Я хочу бути з ним. Я затримаю його, чого б мені це не коштувало».
Галя затримала його лише на одну ніч у нього вдома. Уранці валізи було спаковано, і вона верталася в Україну, в Канів. Ішов дощ, Галя нишком плакала. Їй здавалося, що після цієї ночі весь світ було вщерть зруйновано. Вона ніколи до того не спала з чоловіком, тому не знала, як усе має бути. Але в голові звучала музика, а близькість чоловічого тіла заспокоювала. Уранці ж знову було порушено той спокій, і Галя мала їхати.
Вона не могла витримати погляду Йоуні. В його очах застигло німе питання: «Як ти можеш... ось так... узяти й поїхати?»
Галя раптом стрепенулася. Їй стало холодно.
- Ти нічого не хочеш мені сказати, Йоуні?
І почула у відповідь те, чого ніколи в житті не чула:
- Я люблю тебе, Галю.
Була впевнена, що Йоуні кинеться за нею. Але це сталося не одразу. Галя потонула у повсякденній метушні, а тут ще мати зізналася, що в неї рак. Галя плакала щоночі. Її фінський роман потроху вивітрювався з голови, як вивітрюється хміль навіть після найбільшої в світі п’янки.
Через півроку він приїхав. Галя дивилася на нього й не могла впізнати того Йоуні, за яким вона так побивалася у Фінляндії. Звичайнісінький собі парубок — ну, може, трохи симпатичніший, ніж її колишні кавалери. Її саму дивувала й обурювала ця байдужість, тоді як очі Йоуні були повні любові й ласки. «Нічого, звикну», - сказала собі.
Галина мама лежала при смерті. Йоуні боровся за її життя, але марно. Галя лютувала:
- Навіщо ти мені потрібен? Від тебе ніякої користі! Мабуть, оцінки тобі в університеті ставили за хабарі!
Жодного дня не минало без сварки. Йоуні був Галі осоружний, а йому починали набридати її примхи. Галя з обуренням розповідала сусідці:
- Уяви собі, живе тут півроку — і хоч би одну копійку на мене витратив!
- Галю, заспокойся, - лагідно просила сусідка. — Ти ж знаєш — європейці (а особливо фіни) — насилу розлучаються з грошима.
- Ага, значить, я його зарплати не побачу, хоч би йому платили мільйон, - саркастично усміхалася Галя, - а як буду заробляти чотириста гривень, то на ці чотириста гривень і житиму. Класно!
- Слухай, але ж він тебе не кривдить! До того ж не п’є, не палить... а це взагалі реліквія на сьогоднішній день!
- Ну, якщо він для тебе реліквія, то й забирай його собі! — ще більше сердилася Галя.
Вона от-от мала народити. То була не Галя, а один суцільний живіт, у якому готувалася до великого й довгого життя єдина дочка Йоуні.
Галя не підпускала його до себе, не дозволяла навіть торкнутися її живота, коли дитина штовхалася ніжками. «Не заслужив!» — казала вона. Йоуні почувався зв’язаним, але боявся суперечити Галі.
Вона рвала конвалії й підносила їх до свого живота:
- Понюхай, дитино, - сміялася.
- Давай розпишемося нарешті, - сказав Йоуні.
Галя закусила нижню губу.
- Ти впевнений, що ти цього хочеш?
Раннє дитинство
Поки тривала жалоба, ні про яке одруження не могло бути й мови. Галя назвала дочку на честь матері — Софія. У свідоцтві про народження записали: «Софія Іванівна Туомінен».
Дружина наполягала на переїзді до Фінляндії, щоб чоловік міг спокійно працювати, але Йоуні обурювався:
- Софійка ще мала! Зміна клімату їй зашкодить.
Тож у «декреті» сидів він, а Галя працювала.
На роботі до Галі почав залицятися якийсь молодик. Їй у ньому сподобалося лише те, що він щедрий. За кілька днів до Нового року він запросив її в ресторан. Галя миттю згадала, що Йоуні на Різдво подарував їй лише домашні тапці, а святкової вечері в них так і не було.
Після Нового року Йоуні захотів навідати батьків. Провівши його на літак, Галя подзвонила своєму шанувальникові:
- Алло! Вовчик? Вовчик, мені нудно! Приходь до мене на чашечку кави!
Вовчик приїхав до готелю, де зупинилися вони з дочкою, проте кавою все не обмежилося. Але раптом, коли він розірвав пакетик із презервативом, Галя почула у дверях... поворот ключа.
Нельотна погода. Рейс перенесено принаймні на тиждень. Йоуні просто сказав:
- Вибач, що так сталося.
Він не приїздив в Україну майже рік. Галя дзвонила йому, писала довжелезні листи, але він не відгукувався.
Галя жила з Вовчиком. Софійка почала ходити, боязко тримаючись за стіни й двері, вимовляти окремі слова. І якось увечері, відчинивши їхню з Галею квартиру, Вовчик побачив... Йоуні. Чоловіки «погомоніли між собою», поки Галя з дитиною не повернулися з прогулянки. Вовчик одразу схопив Галю за шкірки:
- Ну, і в скількох чоловіків є ключі від нашої хати?
Йоуні спалахнув:
- Ти не маєш права піднімати руку на жінку!
- Послухай, Йоуні, - втираючи сльози, сказала Галя. — Ти даремно приїхав. У нас тут усе так добре було... а ти все зіпсував.
- Я не можу жити без вас, - прошепотів він.
- Зможеш. Жив же якось цілий рік — ніби нас і не існує.
- Я хотів, щоб ти подумала.
- Я подумала. Їдь звідси.
Але Галя лукавила. Їй хотілося, щоб він залишився.
Йоуні нарешті влаштувався на роботу — не в Каневі, а в Києві. Софійці було три рочки, коли мама знову привела якогось дядечка. Їй було незрозуміло, чому виганяють татка Йоуні, який так любить її, а натомість якийсь дядя Саша б’є її по руках. Коли тато вертався в Канів, мама кричала на нього:
- Ти не виховуєш дитину! Подивись, на кого вона схожа!
Минуло ще два роки. Мама то сходилася з татом, то знову збирала його валізи, а Софійка висла на його великій гарячій руці й шепотіла:
- Тату! Тату! Не йди!
А мама виривала дочку з рук батька:
- Софійко, не затримуй тата, йому пора на поїзд.
І сльози, що блищали під очима, здавалися Софійці проти сонця кольоровими, і батьки ховали обличчя, бо їм обом, мабуть, хотілося плакати.
Врешті-решт Йоуні не витримав. Але Софійці сказав:
- Доню моя! Що б не сталося — я на твоєму боці.
Проте Софійка цього не відчула, бо дядя Миша, новий її тато, почав зганяти на ній злість — і то чому: народився братик, але за тиждень помер, і дядя Миша став казати, що, мовляв, «твій фінський вилупок» зурочив маленького Василька.
«Фінський вилупок» — це вона, Софійка Туомінен.
Дівчинка написала татові листа, але тато нічого не зрозумів, бо писати вона ще не вміла — так, якісь карлючки, а мама навіть не звернула увагу, заклеїла конверт і вкинула в поштову скриньку.
15 років
«Не йди від нас, тату...»
- Софійка й досі пам’ятає цей чужий голос, що вилетів, мов підстрелена пташка, з її горла. Це було десять років тому.
Але батько не озирнувся, не порвав квиток на літак, не закинув валізу в куток. Він просто відчинив двері — і зник.
Тепер Софійка Туомінен, повновида білява дев’ятикласниця, сиділа в просторій сільській хаті своєї бабусі, а батько читав газету, не підіймаючи ні на мить голови.
- Може, тобі ще коржиків принести? — лагідно спитала Піа Туомінен, чиє обличчя саме по собі нагадувало коржик. — А то ти схудла, наче сірник.
Софійка знала, що це не так, тому вона легенько відштовхнула зморшкувату бабусину руку:
- Ні, дякую.
- А може, ти хочеш...
- Ні, бабусю. Знаєш, чого я найбільше хочу? За що б я віддала усі коржики на світі?
- За що, внученько?
Софійка замріяно примружила очі.
- За твого сина.
Сказала: «За твого сина», - а в самої серце провалилося в п’яти: «Хіба можна так казати рідній бабусі? Про рідного батька?»
Піа болісно зітхнула; Йоуні опустив газету і перелякано дивився на дочку.
- Софіє, - промовила Піа після довгої мовчанки, - ми вже, здається, про це говорили.
- Говорили, - глухо відповіла Софійка.
Образа стиснула їй серце.
Раптом вона скочила й почала кружляти по кімнаті.
- Говорили! — вигукнула вона. — Сто раз ми вже про це говорили! І жодного разу мене ніхто не почув... ніби я розмовляю не з живими людьми, а з могилами. А тепер ти, бабусю, затикаєш мені рота, ніби я верзу казна-що!
- Годі, ну годі вже, Софійко, - обізвався Йоуні.
Софійка засміялася — не так, як сміються над дотепним анекдотом, а так, як радіє мисливець, коли звір нарешті опиняється у пастці.
- Годі, кажеш?... Ну, годі... А я думала, до тебе дійде... Дійде до тебе, нарешті, що я цілих п’ятнадцять років сиджу в цьому занюханому Каневі... де роботи нема й ніколи не буде... тоді як мій татко тут кайфує в одній з найбільш розвинутих країн Європи!
- Софіє!
- Що — Софіє?! Мовчи! Якби в тебе було що мені сказати, ти сказав би раніше, а не чекав, поки я нагадаю! Ну звісно, ти до нас не переїдеш! Ти ж не хочеш знову горбити в лікарні на наші копійки. А перевезти сюди нас з мамою — зась... бо ми, мужва неосвічена, до Фінляндії не пасуємо!
- Що ти верзеш?
Він не чекав, що його Софійка заговорить такою правильною фінською мовою... та ще й так доладно добираючи слова, вгадуючи безпомилково всі смислові нюанси. Ніби вона жила з ним під одним дахом від самого народження... і як боляче тепер чути такі слова від своєї донечки!
- А я думаю, - вела далі маленька принцеса Туомінен, - що тобі просто так зручніше. Зручніше не нести відповідальність за свою дитину... можна приїхати раз на рік — а далі хай собі як знають!
Йоуні вискочив з кімнати, розлючено грюкнувши дверима.
- О! Ось вам і чоловіки! — гукнула йому вслід Софійка. — Одразу видно, що справжній мужик. Раптом що — і за двері. А я живу, живу, бабусю, бо в моєму становищі за двері ніяк не втечеш. Мати заробляє як тільки може... бо за переклади тепер не так багато платять, та й не часто тепер замовляють переклади з фінської. Ми удвох трусимося від холоду цілий день на базарі, та й то — чи продамо щось, чи назад доводиться тягти... Ви не знаєте цього, та й мама ніколи не розкаже ні тобі, ні татові... Вона дуже горда...
Софійка впала на подушки й заридала.
- Софійко, Софійко, припини, - кинулася до неї бабуся, - тато не зможе з вами жити. Він давно посварився з твоєю мамою.
- А ти, мабуть, думаєш, що моя мама — шльондра, яка занапастила твого сина? Що вона поламала йому життя, зате він кругом правий? Може, це й так... — Софійка схлипнула. — Але треба вміти прощати.
- Дитинко моя, та хіба я йому бороню? Але ж він мабуть, і сам не хоче... і я не маю права радити. Він уже дорослий чоловік. Софійко... Змирися! Змирися з тим, що є!
Софійка знову вдарилася в плач.
- Не можу, бабусю! Я бачу, як повняться слізьми його очі... коли він дивиться на маму... і як у мами тремтять руки, коли вона наливає йому каву... бабусю, треба припинити цю комедію! Бо для мене вона — трагедія!
Йоуні повернувся до кімнати. Обличчя його було спокійне. Але дочка бачила проникливими своїми очима: кожна жилка тремтить на шиї батька, переживає він за своє єдине дитя.
- Я оформлюю декларацію, - сказав він, — щоб в Україні відкрили для тебе візу на тимчасове проживання. Ти будеш закінчувати школу тут.
Софійка витерла сльози. Довго й замріяно дивилася батькові у вічі.
- А мама?
Йоуні розгублено кивнув.
- І мама...
- Як швидко ти приймаєш рішення, - зітхнула Софійка. — А хіба так важко прийняти одне-однісіньке, раз і назавжди?
Тато й мама спали в різних кімнатах. Це було нестерпно. Не обіймалися як подружня пара, а лише офіційно, як на протокольних заходах. Софійка якось кинула, відірвавшись від книжки:
- Ось іноді читаю: чоловік і жінка, які живуть під одним дахом і не є одне одному родичами, поступово переносять одне одного на інший рівень сприйняття. На сексуальний, мається на увазі. Природа нібито бере своє. А на вас гляну — і думаю: ви повинні написати усім цим академікам, що вони безсовісно брешуть.
За це мати ляснула її по щоці.
- Ну й даремно.
Софійка не вийшла з кімнати, але зробила вигляд, що зникла. Навіть сама в це повірила.
Ця вечірка була, мабуть, найщасливішою в її житті. Батьки сиділи за одним столиком, а Софійка спостерігала нишком, як батько взяв матір за руку і як зашарілася мати, як стала розгублено шукати свою виделку.
А потім вони танцювали, і батько щось шепотів матері на вухо. Вона сміялася, і очі її сяяли.
«Ну як я могла сумніватися? Яке я мала право думати, що це неможливо?»
Софійка рано пішла спати, щоб не заважати. Але не засинала: їй було цікаво, чи понесе тато маму на руках до спальні.
Так і сталося.
В Софійки серце вискакувало з грудей. «Нарешті! — раділа вона. — Нарешті все буде добре!»
І після того заспокоїлася, поринула у щасливий сон.
...Прокинулася від того, що батько чимось шарудів. Розплющила очі: він пакував речі.
- Тату, куди ти так рано?
І похолола, коли почула:
- Мама втекла!
Вона заверещала не своїм голосом:
- Як?!
- Я прокинувся — а її речей немає! І на столі записка. Ось, читай.
У записці значилося: «Прощавай. На цій мажорній ноті я залишаю тебе. Галя».
- Цього не може бути! — кричала Софійка. — Це якась помилка!
- Ні, не помилка! Я біжу, мені треба її догнати!
Піа гукнула з сусідньої кімнати:
- От і повернувся в сім’ю!
- Припини, мамо!
- «Припини…» Ти вже раз попробував! Тобі мало? Мало вона твоєї крові попила за все ваше спільне життя?...
- Яке спільне життя, мамо?! Все, годі! Без Галі не повернуся! — і рвучко схопився за ручку дверей.
- Тату! А я?
- Софійко, тримайся! Я поверну маму! — і Йоуні, наспіх обнявши дочку, вибіг геть.
У Софійки тремтіли руки. До початку занять лишалося три з половиною години...
18 років
Софійці наснився сон. Ніби вона шукає батька по всьому Льодовому місту — і знаходить... але він увесь крижаний і світиться... Софійка зомліла й не могла вдихнути. Груди їй ніби придавило величезним тягарем, не давало дихати. Вона спробувала закричати, але не почула власного голосу. Господи, сьогодні ж її день народження! Віднині вона повнолітня. Її повноліття розпочинається цієї ночі, в яку вона не може прокинутись, коли їй страшно!
Нарешті вона видихає. Мама, а за нею тато, підходять до її ліжка; мама бере її за праву руку, а тато гладить по голові.
- Тату! Мамо! — кричить Софійка, прокидаючись. Вона бачить їх обох біля її узголів’я, і від того тепло й радісно. — Ви... ви разом!...
Цієї ночі вона придумала, як зробити так, щоб мама переїхала в Котку до татка Йоуні. Або щоб він лишився в Каневі.
«Я, звичайно, дуже ризикую. Але інакше не можу»...
Їй ввижалися голоси: «Яке ти маєш право втручатися в Божий план?» — «Молодчина, Софійко, ти це зробиш!» — «А якщо все виявиться марним?»
20 років
Софійка відчинила вікно.
Їй здалося, що вона відчинила вікно в увесь світ, хоча показався лише крихітний шматочок цього світу. Нехай. Цього цілком достатньо.
Софійці виповнилося двадцять, вона повернулася із столиці України до рідного Канева, де все таке тихе й спокійне, а головне — крихітне, компактне й доступне.
Хоча «доступне» — поняття відносне. Колись вона могла більше.
«Якби мене спитали, чи вірю я в справжнє кохання, я б хвилин десять викаблучувалася, кривлялася, а потім би сказала: «Ага».
Світло залило її кімнату, і вона лише тепер усвідомила, що вже два роки не встає з ліжка, щоб відчинити вікно. Не тому, що ліньки. Просто якось гидко відчувати, що ти стаєш не на ноги, а на протези: рідні, живі, з м’яса, ноги кудись повезла машина, яка збила Софійку.
Але вставати все одно треба. І їхати на роботу.
«В мене найкращий у світі начальник. А хто думає інакше, той дурний».
Начальник узяв її на роботу, бо вона блискавично набирала текст на комп’ютері, знала англійську, французьку й навіть... фінську, грамотно писала — одне слово, знахідка для фірми! А ноги — подумаєш, несправжні? Мало в кого що несправжнє? До того ж під джинсами не видно. Директор не одразу й помітив протези - коли, захотівши попустувати з юною білявкою, наказав їй одягти коротку спідницю. Ох і опиралася Софійка! Директор погрозив, що звільнить її з роботи.
«Так йому й треба! Такі випадки непогано виховують людину... особливо якщо вона зазналася».
Софійка встала, пройшла до ванної й почала обтирати тіло мокрим рушником. Колись, між іншим, пірнала в Дніпро будь-якої пори, та й взагалі була спортсменкою.
На хвилинку підкралася до спальні батьків, зазирнула в прочинені двері. Тато й мама спали обнявшись, як і обіцяли «академіки» в книжках. Купалися в сонячному промінні, і мама посміхалася уві сні.
Софійка й собі посміхнулася.
Тепер батьки — на її прохання — разом. «За все треба платити».
Софійка одягалася. Ні, вона таки красуня в цих брюках, і ноги здаються такими стрункими! Може, не одна модель заздрить її вузьким стегнам!
Двох років цілком достатньо, щоб пересвідчитися, що життя не закінчується.
«І я таки домоглася свого».
