Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44367
Рецензій: 86703

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (2)

© Елен Тен , 20-04-2016
Василь прокинувся виснажений, із болями у суглобах. Наче цілу ніч тяжко працював. Підвівся, розім’яв м’язи. Виконав гімнастичні вправи з якогось старого освітянського журналу, які повторював день у день, рік у рік. Щоб чимось зайняти тіло і думки, аби не збожеволіти…
Вийшов на розшарпане нічною негодою подвір’я, відшукав біля ґанку  старого деркача. Замів двір, підлатав фанеркою діру у паркані. Злазив на горище, полагодив світло, спустив на землю круглий стіл, який раніше завжди стояв перед хатою. Влітку за ним збиралася родина, гості. Інна мала багато друзів, а його  незнайомі люди нервували. Радо прийме гостей, але ще більше зрадіє, коли вони зазбираються додому.  «Вовкулака, - плювалася теща. – Вродилося вже таке дике. Весь у батька. Що не кажіть, а яблуко від яблуні недалеко котиться».
Завершивши з подвір’ям, Василь заходився згрібати листя. Рослини під ним слабкі, із витягнутими жовтими пагонами. Попри всі перешкоди відчайдушно пнуться вгору, до ще по-весняному стриманого сонця.  
Чоловік посміхнувся, пригадавши свою прабабцю із Верховини. Старенька і підсліпувата, вона вже не мала сили обробляти город. Але все одно щовесни кидала у землю насіння. Майже навпомацки. На пропозиції сусідів допомогти  тільки махала рукою: «Не треба! Попораю все сама. Що захоче, те й проросте. А розніжених слабаків ми не вирощуємо».
Напікши на сонці голову, Василь повернувся додому за кашкетом. От би з його допомогою стати невидимим. Хоч би на певний час. На нього з  неприхованим інтересом поглядали сусіди. Їм було цікаво спостерігати, як скинутий король збирає докупи уламки свого королівства.
Трішки «продерши городу очі», чоловік подався з відрами до криниці. Помітивши його наближення, односельчани, що до того базікали на перехресті, під вербою,  розійшлися. Зробили вигляд, що недобачили або не впізнали.
Він мовчки пройшов повз них, але голови не опустив. Не цього разу. Поставив відра на землю біля своєї хвіртки, перевів подих. Вже відвик від тяжкої фізичної праці. Тіло активно протестувало, відгукуючись болем у найнесподіваніших місцях.
Наповнив водою старий вуличний вмивальник, намочив обличчя. Повернувся до будинку. Навмисне створений протяг повільно вимітав із кімнат дух плісняви і самоти.
Погода знову псувалася. Вітер позганяв, навісив над Федорівкою дощові хмари, а з ними і прохолоду. Василь перевдягся в нову сорочку. Знайшов у шафі чорну болонову куртку, яка тепер виглядала наче з чужого плеча. Поглянув у запилене люстерко – звідти понуро дивився чужий, зморений  життям чоловік.
Нагрів воду, поголився. От тільки це не відняло років. «Усе починається з душі, - любив повторювати його  батько. – Постаріє вона, і тебе вже нічого не врятує».

Василь знову піднімався на пагорб. А кроки відзивались дошкульним ниттям у попереку. Темно-коричневі, побиті дощем чагарники густішали,  загороджували шлях живою стіною. Відпочивальники «позначили»  доріжку порожніми пляшками, бляшанками з-під пива та іншим сміттям. Де-не-де чорніли темні плями від багать. Починали цвісти кульбабки.
Хижа була закрита на клямку. Самотньо стояла, обрамлена посохлими кущами шипшини. Його потаємний сховок від людей та світу. Успадкував цю невеличку дерев'яну будівлю у лісі, неподалік урвища,  від батька. «Разом із неспокійною душею», - бідкалася дружина.
Відчуваючи майже первісний страх, Василь повільно відімкнув двері, зайшов  у середину. Порожньо, темно. Єдине вікно заставлене широким картоном. Слабке світло заледве  пробивається крізь дірки у стінах. У кімнаті безлад. Перекинута лавка, на столі розкидані брудні мисники, щербаті виделки. Під стіною – перетягнуті мотузками пучки лози, поряд – недоплетений кошик. З нього стирчать довгі лозяні прути. Наче сонячні промені на нехитрих дитячих малюнках.  
Почувши у кутку шурхіт, чоловік перелякано озирнувся. Спрацював відточений останніми роками інстинкт самозбереження. То лише пацюк. Старезний, рудувато-сірий, неповороткий. Втомлена життям істота.
А що він сподівався тут знайти? Чи кого…

Заходячи на подвір’я Пилипчуків, Василь майже не дихав. Невпинно множились страхи, намагаючись його зупинити, завернути назад. Згрібши залишки волі в кулак, оминув низький дерев’яний паркан, розбиті у старих шинах квітники, пофарбовані у яскраво-блакитне вулики.
Прочитав пошепки уривок молитви, яка так вчасно спала на думку. Лише за кілька хвилин вмовив себе натиснути ґудзик електронного дзвінка. Долоні дрібно тремтіли, чоло вкрилося потом. Чекання ще ніколи не здавалося йому настільки нестерпним.
На веранді відхилилася, загойдалася прозора фіранка. Двері відчинила дружина. Свіжа, вродлива, молода. Наче час зупинився і завернув у зворотньому напрямку, до тієї миті, коли він вперше побачив її на танцмайданчику. Була гордою, навіть дещо зверхньою. Мов королева зі своїм почтом, оточена кавалерами. Зовсім його не помічала. І як же до такої підступитись?
Потонувши у спогадах, Василь не одразу зрозумів, що це не Інна, а їхня донька, Оксанка.
- Добрий день!
- Добрий! –  розгублено відказала дівчина.
Вочевидь, не впізнає. Звісно… Минуло ж майже сім років.
– Ви до нас?
- До вас. Господиня є? Інна Леонідівна.
- Є. Мам! До тебе прийшли, - крикнула Оксанка і зникла за дверима.
Хвилини за дві на ґанок вийшла Інна. Така ж струнка, доглянута. От  тільки  волосся колись насиченого каштанового кольору виграє на сонці рубіновим відтінком. Перефарбувалася…
Дивиться на чоловіка як на привида. Загублені душі нікого не радують. Краще б вже зникали у невідомості.
Через деякий час запитує:
- Повернувся?
- Повернувся, - Василь смикає блискавку на куртці. Кашляє. З роками все важче знаходити потрібні слова.  – Відпустили…
- А ми тут, - відказує вона, не відводячи погляду.
Василь дивиться дружині у вічі, намагаючись відгадати її настрій, думки. От тільки не під силу йому цей кросворд.
- Знаю. А  твої батьки?
- Їх вже немає.
- Вибач. Не знав.
- Так.
Нависає незручна мовчанка. Коли потрібно щось говорити, а слова хоч витягай кліщами.
Василь окидає оком чепурне подвір’я.
- Бачу, гарно господарюєш.
Інна випрямилась.
- Звикла тримати все в руках. І розраховувати лише на себе. Так значно простіше.
Василь киває. А що тут скажеш? Зараз він вже не має сили ні виправдовуватись, ні вибачатись.  
- Ти був наче протяг, - продовжила Інна. Хотіла виговоритись, вилити на нього невиказаний біль, образи. А він не зупиняв. -  Тебе ніколи не було поряд. Навіть коли ти знаходився біля нас.
- Ти сама? – вихопилось у Василя. І одразу пошкодував, що запитав зайве.  Не має права контролювати те, що вже йому не належить.
- Сама, - з викликом відповіла жінка, розвертаючись до дверей. – Збагнула, що для щастя мені не потрібні чоловіки. Добре, що ти повернувся. Владнаємо бюрократичні проблеми. Треба розійтися й на папері.
Інна потягла дверну ручку, переступила поріг.  
- Оксанка виросла, - швидко заговорив Василь, намагаючись її затримати. – Стала дуже гарною. Вона твоя копія.
- Сподіваюся, у житті їй поталанить більше, - важко зітхнула Інна. - Зараз її не займай. Донька готується до випускних іспитів. Нехай пізніше, - вона  зайшла до темного коридору.
- Як скажеш. Ще побачимось, - прошепотів Василь, сумніваючись в тому, що його почули.  
Йдучи геть, пригадував їхнє сватання. Батько Інни, Леонід Володимирович, довго роздивлявся майбутнього зятя. Прискіпливо так, ледь не із зневагою. Наче шкідливу комаху. Мав на думці іншого кавалера.
Красуня, єдина донька в родині, Інна ніколи не відчувала браку чоловічої уваги. Довгий час до неї ходив син бібліотекарки, підстаркуватий академік Денис. Ходив, та чомусь все зволікав,  не робив їй пропозиції. А тут в око дівчині впала така небажана партія.
Мати Інни, Олена Степанівна, метушилася, виставляючи на білосніжну скатертину апетитні страви. Боязко поглянувши на чоловіка, який при зустрічі так і не подав Василю руки, запросила юнака до столу. Той вдав, що не помітив такого помітного ігнорування. Відкоркував куплене у райцентрі вино, виголосив перший тост. Попри звичай, за кохання.
Інна посміхалася і підморгувала йому зі свого кутка. Мовляв, все йде добре. Та й він посміхався, пригадуючи почуту колись від матері історію. Дідусь Інни теж не прийняв майбутнього нареченого доньки. Вважав його птахом надто низького польоту. Заявив юнаку, що й ноги того не буде в його будинку.
Так й вийшло. Попри всі «але» молодята побралися, а Леонід, пішовши на принцип, жодного разу так і не переступив поріг дому тестя. Навіть коли став у райцентрі  головним інженером і заробив на селі авторитет, який часто цінніший за гроші.  Проведе дружину, котра йде навідати батьків, до їхнього цегляного паркану ( на той час небачена на селі розкіш). Поцілує її у щоку,  розвертається і йде геть.
За столом Олена Степанівна, як могла, підтримувала розмову. А її чоловік сидів, наче сич. Голосно шкрябав виделкою по своїй тарілці, «цідив» домашнє винце. Якоїсь миті, коли жінка розговорилася і назвала молодих дуже гарною парою, не витримавши, заявив, що не варто поспішати, бо зараз дуже мінливі й непевні часи.
Василь же, взявши Інну за руку і дивлячись Леоніду Володимировичу у вічі, спокійно сказав:
- Ми вже назначили дату весілля.

Дорогою додому Василь зазирнув до продуктової крамниці. Відучора, коли купив на залізничній станції смажені пиріжки, не мав нічого в роті. А голоду не відчував. Давно втратив апетит. Разом із бажаннями та надією. Звик обходитись малим,  ділячись своєю пайкою зі Степом.
Стискав у кишені ті кілька карбованців, що приберіг на «чорний день».  Вибираючи нехитрі продукти, бачив націлені на нього погляди нібито знайомих, але змінених часом людей. Ось Дмитро Данилович, зведений брат сільського голови, за ним у черзі стоїть Віктор – його колишній однокласник. А той дивак у картатій сорочці – Михась. Затятий рибалка. Усі гуртом зробили вигляд, що його не бачать. Дмитро Данилович, зосереджено дивлячись на двері, щось розповідав Віктору. А Михась уважно вивчав цінники. З Василем не привіталися. Його сторонилися, воліли не помічати.
Доки дістався будинку (закололо у боку, йшов із зупинками), посилився  вітер. Він відчинив і ганяв взад-вперед двері від сараю, які нестерпно рипіли. Темні хмари швидко набубнявіли, дозріли. З неба посипалась льодяна крупа. За кілька хвилин, замість граду, на землю почали падати густі лапаті сніжинки. Білі пелюстки на деревах, які вже рясно квітли, і сніг – дивне поєднання.
Змусивши себе поїсти і нарешті знявши зі стіни старий перекидний календар, який «застряг» на даті: «11серпня», - дню, коли все змінилося, Василь ліг у  ліжко. Якось одразу заснув.
Негода набирала обертів, входила в азарт: грюкала у шибки, барабанила у стелю. Коли гуркіт посилився,  крізь сон чоловік не одразу зрозумів, що це стукає людина. Зісковзнув з ліжка, на ходу застібаючи на сорочці ґудзики.
На порозі стояла Марійка. У довгому брезентовому плащі.
- Ти вже вклався? А я от принесла вечерю.
Протираючи спітнілою долонею очі, Василь зніяковіло щось пробурмотів. Марійка пройшла на кухню, вийняла з пакета кілька пластикових каструльок. Дивлячись, як вона господарює за столом, чоловік посміхнувся. Сусідка завжди було йому щирим другом. Заспокоювала,  приносила в його життя рівновагу. А Інна Марійку недолюблювала. Можливо, ревнувала. Коли Василь казав «наша кума», роздратовано бубоніла:
- Не наша, а твоя кума. Вона ж постійно стає на твій бік.
Для Василя Марійка назавжди лишилася кумою, хоча її молодший  синок, його хрещеник, помер ще немовлям. Дитині не виповнилось і рочку. Одного з вечорів малюк просто заснув. І вже не прокинувся.
Страшне горе ледь не зламало Марійку, не загасило в ній жаги до життя.  
- Поїж, доки тепле, - озирнувшись, наказала вона. - Поставити тобі чай?
- Дякую. Я потім сам.
- Бачу, вже почав господарювати. Вибач, не встигла навести лад у твоєму дворі. Займалася візами. Дід у цих справах такий безпорадний.
- Не переймайся. Я все зроблю сам. Скучив за землею.
- Якщо скучив, то вперед, - махнула рукою Марійка. – Роботи вистачає.
За кілька секунд заговорила про інше:
- Чому ти відмовлявся від зустрічей? Я б тебе навідувала.
- Не хотів, щоб ти мене бачила там.
- Дурні гордощі! Кожен може потрапити в біду. Та й не я  була тобі потрібна.  Був у Інни?
Найбільший «недолік» сіл. Тут мешкає купка людей  і таємниці надто швидко перестають бути таємницями.
- Був. Ми поговорили.
- Поговорили, то й добре.
Марійка взяла стілець. Сіла поряд. Між ними примостилися спогади. Наче третій зайвий.
- Вона ж ні разу до тебе не прийшла? Так? – сприйнявши його мовчанку за згоду, жінка продовжила: - Покинула тебе в біді. Відсторонилася. Я ніколи не зрозумію цього її вчинку. Це зрада.
- Вона мала право гніватись, - втомлено відповів він.  
- А як же обітниця? В горі і радості…
- Ми всі порушуємо обітниці. Таке життя.
- Як хочеш, - махнула рукою Марійка. – Я ні у що не втручаюся. Оксанку бачив?
- Бачив. Красуня.
- Дай їм час звикнути до твого повернення. А там буде видно. Допомагай тобі Господь.
Марійка зазбиралася йти. Василь несміливо махнув рукою, просячи її затриматись.
- Я хотів запитати про Зору.
Вона кивнула. Знав, чекала цих слів.
- Тобі щось відомо?
- То ти нічого не чув? – понизила вона голос.
- Хіба б питав?
- Я мала тобі написати, - потерла долонею скроні. - Думала, ти знаєш…
- Вона лишилася в селі?
- Так.
- А де вона зараз?
Марійка витримала паузу. Василю здалося, що вона пошепки дорахувала до десяти.
- На кладовищі.
Нависла тиша. Тягуча і важка. Навіть старий годинник, в який чоловік  нещодавно заклав нову батарейку, перестав рахувати його час.
Останній раз Василь бачив Зору в день, коли йому винесли вирок. Через вікно. Вона стояла на сходах біля приміщення суду. І «танула» під дощем. Біла сукня і незвично бліде обличчя, обрамлене мокрим волоссям, яке липло до одягу. Блискучі чорні коси, що завжди пахли квітами і димом (дивне, але напрочуд ароматне поєднання), важкими чорними гадюками обплітали плечі, згинали її, майже душили. Склала руки у молитві. Наче  привид або Мадонна.
Вгадавши його думки, Марійка порушила тишу.
- Я знайшла її у тій твоїй хижі. Три дні дівчина лежала у мене в ліжку. Із запаленням легень. Їхати до лікарні відмовилась, як ми не наполягали. Аркадійович приходив до нас, колов їй антибіотики. А вона все плакала і просила у тебе пробачення. Були  цигани, хотіли її забрати. З ними той дивний. Зі шрамом на скроні. Такі страшні очі, наче в них плескається отрута.
- Ян.
- Він. Кричав, що дівчина піде з ними. Що вона належить їм. Наче якась річ.  Хотів взяти її на руки. Мій Мишко приніс із сараю гвинтівку. Захищав її наче рідну.
Василь мовчки кивнув.
- Коли Зори не стало, циган в селі вже не було. Виїхали за ніч, ніхто  не бачив їхньої втечі. Ми поховали дівчину біля огорожі. Не знали, чи хрещена. Місце там добре, тихе. Весною цвіте бузок і барвінок.
- Дякую.
- Забудь, - Марійка легенько торкнулася рукою його плеча. – За таке не дякують.

                                                                           Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 27-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 25-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 24-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 23-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 23-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 21-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.26759815216064 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …