Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44363
Рецензій: 86695

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Присвята.

© Сергій Вікторович, 20-04-2016

Після закінчення інституту доля розкидала нас по всіх усюдах. Збиралися разом спочатку на власних весіллях, потім на весіллях дітей. Після череди ювілеїв, в основному в зв’язку зі скорботними подіями, пов’язаними з нашими батьками. Тому коли моє пасторальне життя з онуками на селі перервав несподіваний телефонний дзвінок, у мене тьохнуло серце. Дзвонила донька:      
-  Тут лист прийшов, якийсь дивний.
-   І шо пишуть?
-   Я не читала, лист же не мені.
-   Та там напевне реклама. У всіх, хто міг мені написати, мобільні, Інтернет. Паперових листів цілу вічність не отримував. Так що розпечатуй та читай.
- Так, вельмишановний угу, ага, запрошуємо взяти участь в святкуванні мого шести десятиріччя, яке відбудеться в ресторані готелю, ого!
- З рестораном пізніше розберемося. Хто запрошує.
- Прізвища немає. Написано просто Роман. А далі міністерський підпис. Не надрукований, а видно власноруч підписаний пахучим чорнилом.
Роман! Ми навчалися на одному факультеті, на одному курсі, але в різних групах. Він в групі теоретиків, так що знали  один одного чисто візуально. Хоча з його ім’ям пов’язана одна моя пригода. На першому курсі нам повідомили, що такого-то числа буде день донору. Всі комсомольці зобов’язані здати кров. В призначений для нашого факультету та курсу час приходимо в інститутську в поліклініку. Перед тим, як в тебе візьмуть кров, потрібно пройти медичне обстеження. Щоб пришвидшити процес, хлопці до поясу роздягалися в коридорі і вже в такому вигляді заходили до кабінету. Приймали одночасно два лікаря, тому заходили по двоє. Заняття лише почалися, ми ще не роззнайомилися, так що я не запам’ятав хто мені дістався в пару. Пам’ятаю тільки, що хлопець зросту трохи вище середнього, за статурою схожий на гімнаста: широкі плечі, м’язисті руки, груди колесом. На відміну від моїх пласких грудей, де за відсутності м’язів, крізь шкіру проглядалися всі ребра. Правда я був набагато вищий, але це ще більш кумедною робило нашу пару. Заходимо до кабінету. За столом, до якого попрямував я, сидить дебела, огрядна жінка в білому халаті:
- І воно прийшли! Іди звідсіля, щоб  тебе ніхто не бачив!
Казали, що саме Роман був зі мною в парі і  розповів про цю пригоду. Так це чи не так, але з мене потім довго кепкували:
- О, з’явилася грива, значить скоро і Воно з’явиться! –  Пишне, густе та довге волосся  я носив до третього курсу, поки не почалися заняття на військовій кафедрі.
Після п’ятирічного навчання, першого березня отримали дипломи, відгуляли місячну відпустку і на початку квітня прийшли кожен на свою роботу. Неділя. Не знаю чим себе зайняти. Не треба нічого креслити, нічого підраховувати, нічого писати. Піти до хлопців в гуртожиток безглуздо, там уже немає нікого з наших. Всі обживають нові місця,  адреси яких мені ще не відомі. На вулиці погода така, що всидіти дома неможливо. Весна того року була дуже рання. В перших числах квітня природа буяла так, як не завжди в травні.  Вирішив з’їздити погуляти в університетський ботанічний сад. Виходжу на платформу станції метро «Університет», а із вагону зустрічного потягу виходить Роман. Впізнали один одного, поздоровкалися, розговорилися.
- Оце ж у відпустку з’їздив в село до матері. А перед самим поверненям до Києва заходить вчителька мови та літератури, що мене вчила. Каже, мовляв, Оксана, це її донька, теж вчиться в Києві, в університеті, на філологічному факультеті. Може б ти, Ромцю, зайшов, провідав, та заодно передав би від мене передачу. Вона видно вважає, що Київ такий же як Тернопіль. Я живу в академмістечку, а гуртожиток філологів на виставці. Доки трьома видами транспорту доберешся, витратиш стільки ж часу, стільки вистачить щоб пройти весь Тернопіль пішки.
Відвідати гуртожиток філологічного факультету, це вже щось. Там же в групі, в середньому, один два хлопці, а решта дівчатка на любий смак. У нас було якраз навпаки – дві три дівчини на групу, щедро обдаровані інтелектом, аж ніяк не красою. Як можна було відмовитися від такої пригоди. Без найменших роздумів склав Роману компанію. Підходимо до гуртожитку, назустріч ідуть дві дівчини:
- Сьогодні у мене день зустрічей – каже Роман. – Доброго дня, Оксанко!
- Ой, Ромка! Яким таким добрим вітром вас сюди занесло.
- Оце ж просили мене твоя мати перевірити чим ти тут займаєшся. Чи вчишся, чи з хлопцями гуляєш, чи не ображає хто тебе. Заодно і оцей пакунок передати.
- Ось і попалися – сміється Оксана, – ми оце з подругою, до речі її звати Наталка, якраз в кіно зібралися. Зачекайте трохи, я залишу пакунок у чергової. Ви ж не відмовитеся від нашої компанії.
Оксана звичайна сільська, ще не порчена містом, гарненька дівчина. Нічого не відняти ні додати. Але не мала якоїсь такої родзинки, яка б вирізняла її серед інших гарних дівчат. Її подруга навпаки дуже вирізнялася. Висока, струнка, худорлява. Як на мене то аж занадто. Хоча, не дивлячись на її худорлявість, осина талія вирізнялась досить чітко. Величезні, виразні, чорні очі на смаглявому гарненькому обличчі робили її схожу на оленя, що вперше  відійшло від матері і вивчає навколишнє середовище. Ці очі прискіпливо  оглядали мене та Романа, якби запитували: « а що ви за одне, і чи існує від вас небезпека?». Довге чорне волосся заплетене в тугу косу, яка як ситий удавчик звисала з лівого плеча й закінчувалась там, де мали б бути груди. Були вони там чи ні мені не відомо, бо завжди в її одяганці в тому місті були якісь складочки, бантики, квіточки. Мені  нестерпно хотілося мацнути за те місце, щоб пересвідчитись є там щось, чи немає.
Після кіно не заладилося. Дивилися в кінотеатрі «Прогрес» французький фільм Зорро. Дівчата йшли подивитись на Алена Делона.  Нам цей красень до одного місця, а дитячий пригодницький сюжет з бійками на шаблях та скачках на коня, маститих випускників КПІ не зачепив. Розмови не клеїлись, фонтани, атракціони та ятки ще не працювали. До того ж особисто у мене не було грошей, щоб пригостить дівчат хоча б морозивом. Страшенно хотілося їсти. Виручила Наталка. Сказала, що треба готуватися до занять, читати «античку», а їй ще далеко їхати додому. Стали вирішувати кому кого проводжати. Коли  з’ясувалося, що ми з Наталкою живемо, по київським міркам, майже поруч, очі в дівчини відразу згасли. Роман з Оксаною пішли до гуртожитку, а я з Наталкою поїхав додому. Крізь гул та бряскіт геть розхристаного «Ікарусу» не дуже й то побалакаєш. Тому в першому автобусі май же не розмовляли.  Другий вирішили не чекати, а пройтися пішки. Розумів, що дівчину треба розважати, знав, що для цього найкраще підходять вірші. Але в голові крутилися лише пафосні вірші Шевченка, та сороміцькі Руданського.  Та в мене був інший козир. Мав друзів, студентів геологічного факультету, завзятих туристів, які проходили виробничі практики  в найрізноманітніших куточках Радянського Союзу. Там звичайно ж з ними траплялися цікаві, іноді веселі, іноді трагічні пригоди. Я знав ці пригоди і, трошечки підробивши, розповідав їх в веселих компаніях.  Навіть якщо в компанії був той, хто розповів мені про цю пригоду, чи був її безпосереднім учасником, просили, щоб розповідав саме я, бо в мене це виходило дуже артистично. Розповів  одну з них Наталці. В згаслих очах дівчини промайнула іскорка.  Зрозумів, що їй сподобалося і  з ще більшим натхненням став розповідати геологічні байки. В її очах спалахнув якийсь невідомий мені вогник. Це надало  ще більше натхнення. Заливався соловейком, вогник в очах дівчини розгорявся все сильніше, а в моїй душі звучала пародія на відому пісню Тухманова: « Эти глаза не против…». Вирішив, що треба буде в під’їзді на східцях спровокувати дівчину на прощальний поцілунок і таки лапнути за груди. Та біля під’їзду Наталчиного будинку нас зустрів міліціонер. Він ввічливо відкрив перед дівчиною двері, а на мене глянув як на ворога народу.  Так що всі мої плани вмить пішли шкереберть.
Коли після першого авансу подзвонив Роман і запропонував знову зустрітися в тому ж складі, я не роздумуючи дав згоду. Тепер же була зовсім інша справа. Тепер ми були справжніми чоловіками, при грошах. Хоча першого разу дівчата дуже стидалися брати з наших рук морозиво. Але потім призвичаїлися. Ми разом ходили в театри, кіно, на концерти, аж поки не побралися Роман з Оксаною.
Все це миттєво промайнуло в моїй голові, коли донька повідомила про запрошення. Я то свій ювілей не відзначав, бо не було за що. Щоб виправдатися, насамперед перед собою,  навіть теорію придумав, що ювілей в людини один – п’ятдесят років. Решта – просто круглі дати. А він бач відзначає, згадав мене, запросив. Зараз ми, як то кажуть, в різних вагових категоріях. Він академік, директор наукового інституту, розпорядник міжнародного фонду. А я закінчив кар’єру інженером збанкрутілого державного підприємства. Було надзвичайно приємно, що така людина не забула мене.
Жінка їхати категорично відмовилася. Навела як завжди три аргументи: перший, такий як і у всіх жінок – не вистачає місця в шафах та нема чого надіти; другий – немає грошей на пристойний подарунок; і третій невідпорний – а на кого онуків залишити? Так що довелося їхати самому.
Перша проблема, означена жінкою, мене ніяким чином не обходила. З другою було ще простіше. Знайшов старий вірш, що писав до двадцяти п’ятиріччя Романа, написав нового з приводу чинного ювілею. Донька в Інтернеті знайшла  малюнки, які відповідали тексту і вийшли два гарних адреса. Купив в крамниці  рамки для фотографій, роздрукував в кольорі  в ательє цифрового фото і подарунок готовий.
Стою в черзі щоб привітати ювіляра та вручити подарунок і відчуваю на собі жагучий погляд. Дивлюся трохи збоку стоїть Оксана, а біля неї молода жінка, схожа на Наталку і дивиться на мене тими ж очима з цікавістю і сумом. Тільки ця трохи замашніша, кругліша, від чого ще більш зваблива. А саме головне в цієї були груди. Не великі і не малі, а саме враз. Неначе їх розмір підібрав скульптор, що ліпив свою Галатею. Декольте на сукні прикрашало вишукане сапфірове кольє. Вони так пасували одне до одного,  що в мене виникло запитання, чи декольте на сукні робили під кольє, чи кольє під декольте. Доповнювали ансамбль елегантні черевики з пряжками в стилі кольє і з таким же камінням. Коси не було. Роздивитися хитромудру зачіску не встиг, бо надійшла моя черга:
- Романе! Я дарую тобі дуже практичну річ. Оці дві рамочки. В середині них зараз  вірші. Один присвячений твоєму двадцятип’ятиріччю, а другий сьогоднішній події. Ти їх прочитаєш і викинеш, а в середину вставиш фотографію тещі і ще когось настільки ж тобі дорогого.
Роман розсміявся, зрадів чи то мені, чи то моєму подарунку, тепло обняв. Хотілося б погомоніти, але позаду стояла черга. Відійшов від ювіляра і підійшов до Оксани. Молоду жінку за цей час одвів в сторону імпозантний чоловік в  костюмі із значком депутата верховної ради на лацкані. Чоловік щось розповідав, а жінка лише кивала у відповідь. Мене здивували ці кивки – легкий, ледь помітний рух головою, а решту довершував ледь помітний рух віями.
- То хто? Наталчина донька – запитав після привітання.
- Та ні, сама Наталка.
- Отакої! А як же це вона так добре збереглася?
- Та зараз, при наявності грошей та бажання це не проблема.
- А в неї що є такі гроші?
- Ну як тобі сказати. Ми оце нещодавно їздили на гран-прі Монте-Карло. Дивилися гонку з Наталчиної яхти. Поруч стояла яхта якогось знаменитого фінського гонщика. У його щось там трапилося з машиною на старті, то він додивлявся гонку із своєї яхти. Роман його впізнав. Якщо тобі це так важливо, то можеш потім розпитати. Я не запам’ятала ні імені ні прізвища. Так от, яхта того фіна нічим не краща за Наталчину.
- Так вдало вийшла заміж?
- До чого тут заміжжя. Це все їй дісталося від батька. А ти козьов!
- Чого це?
- А тому, що я через тебе вийшла заміж за Романа. Наталка весь час просила, щоб  тебе приводили на побачення. А потім я Романа відводила вбік, щоб ви могли залишитися вдвох. Ось так і відвела на все життя. А у вас не склалося, тому що ти козьов.
Колись, коли Роман з Оксаною жили в аспірантському гуртожитку, я забіг до них в гості. По дорозі купив іграшку, плюшевого козлика. Мені сподобався вираз мордочки іграшкової тваринки. Величезні чорні очі робили його схожим на Наталку. Але на дотик іграшка була досить неприємна. Під тонкою матерією знаходилася тверда набивка, чи то з проклеєного паперу, чи то з цупкого пінопласту. Дитину іграшка не зацікавила. Щоб привернути увагу я став махати іграшкою перед дитиною, казати що це козлик, козел, ме. Хлопчик довго дивився на дурнуватого дядька, потім ткнув пальцем в бік батька і чітко сказав:
- Козьов.
Батьки страшенно зашарілися. Дитина видала їхню таємницю. Стало зрозуміло, що жити на аспірантську стипендію не просто, що на побутовому ґрунті часті сварки і що Оксана в цих сварках називає Романа козлом. Мене моя, коли дуже сердиться називає лось безрогий. І думаю не тому, що  флегматично реагую на її палкі промови з приводу гострих і нагальних, з її точки зору, проблем. Скоріше за все за високий зріст та кострубату фігуру. Ніколи не міг подумати, що такий незграбний хлопець може подобатися такій дівчині. Роман же, коли запрошував мене за компанію на побачення, пояснював, що я потрібний для того, щоб розділити дівчат, щоб він міг усамітнися з Оксаною. А запрошував саме мене тому, що я жив майже поруч з Наталкою і мені було зручно потім проводжати її додому.
Довго по тому не міг заспокоїтися, все не йшла з голови розмова з Оксаною. Жінка відчула, що щось таке трапилося на цій гулянці і стала бурчати та наскакувати значно більше ніж завжди. В суботу, ще й чорти навкулачки не билися, розштовхала мене і виголосила промову про те, що дітям ніде гратися, а навпроти гуляє чималий вигін, зарослий травою. Якщо його викосити, то буде чудовий майданчик і дітям буде де розгулятися. Я мовчки встав, взяв косу, мантачку і пішов косити вигін. Коса добре одклепана, намантачена, трава лягає рівними рядочками. І такими ж рядочками в голові лягає вірш, неначе хтось зверху диктує. Викосив, як мені здалося, достатньо місця, одніс косу в сарай, поклав мантачку на поличку і пішов в хату записати те, що прийшло в голову. За цією справою мене й застукала дружина:
- Знову чепухою займаєшся.  Зробив би краще що не будь для душі, приніс додому щось матеріальне!
Ледве дочекався поки приїдуть діти та розберуть онуків. Кияни на той час, на мою думку, мали б прокинутися. Дай думаю подзвоню Оксані та прочитаю, що прийшло в голову. Після закінчення університету вона працювала в редакції популярного журналу. Я дав тоді  почитати свої юнацькі вірші. Сподівався, що вони   сподобаються і вона їх покаже кому треба. Але Оксана  сказала:
- Сховай і нікому не показуй.
Ну, думаю, що ти тепер скажеш?
- А чого ти мені це читаєш? – запитала, вислухавши мене Оксана. Ти ж це присвятив Наталці, їй і читай!
- Так я не знаю її телефону.
- Я тобі зараз скину по СМС.
Тремтячою рукою набираю номер.
- Слухаю – чую знайомий високий голос.
- Це вас турбують із далекої юності. Був колись такий …
- Я впізнала.
- Як?
- По голосу і манері.
- Не могла сказати, не впізнала, багатим будеш.
- Такі як ти не бувають багатими.
- Чому?
- Довго пояснювати. Що ти хотів?
- Наша  зустріч надихнула мене написати вірша. Хочеш прочитаю?
- Спробуй.
Тоді давно, коли ми зустрічалися, я іноді робив прозорі натяки з легким флором непристойності. На що дівчина завжди відповідала: «Спробуй». При цьому голос звучав загрозливо, а в очах грали такі бісики, що я й досі не збагну попереджувала дівчина, чи припрошувала. Та зараз це «Спробуй» звучало якось зверхньо, навіть презирливо. Я спочатку навіть хотів відмовитись, та все ж таки вирішив іти до кінця. В результаті вийшла гарна театральна пауза. Взяв в руку телефон, поставив його перед обличчям. Уявив, що це мікрофон, я стою на сцені і декламую в зал:

На поклик пристрасті твоєї
Я в юності не відповів.
І на гучному ювілеї
Якось негадано зустрів.

Яка була така й лишились,
Лиш успіху помітний слід –
Десь у Парижі сукня шилась,
І зверхній погляд на весь світ.

Я ж сивочолий, не успішний,
Розгублений серед подій.
І ти мені, я приз утішний,
Подарувала погляд свій.

Той погляд прямо в серце влучив,
І я закляк в своїй ході.
Бо погляд був такий жагучий,
Ще більш жагучий, ніж тоді.

Минуло ж стільки літ по тому.
І я збентежений стою.
Невже в мені не молодому
Впізнала молодість свою?

Поки сказати що придумав,
Ти зникла посеред юрби.
А я стояв один і думав:
«Аби ж, аби… Аби ж, аби...»

Приклав слухавку до вуха, а там короткі гудки. Ось тобі й маєш! Що це? Вибрики місцевого зв’язку, чи Наталка кинула трубку? А якщо кинула то коли? Вислухала і не захотіла нічого говорити, чи взагалі не захотіла слухати? Можна було спробувати подзвонити ще раз і все з’ясувати. Та не вистачило рішучості. Як і тоді.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 25-04-2016

Сподобалось мені

© Юрій Кирик, 25-04-2016

Зателефонувати

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 24-04-2016

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 22-04-2016

"Чотко"

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир Ворона, 21-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 20-04-2016

Дороги, які ми вибираємо,

© Ant.on, 20-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49797606468201 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …