Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43778
Рецензій: 85294

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Віялка ч.6

© Михайло Нечитайло, 19-04-2016
Відповідь знайшов і небо дещо очистив від хмар дід Онисько.
- Сину, - стрів серед дороги, - де ж твої грамоміри? Недоливають нам, старим та загартованим. Молодь, вона при грошах, то цмолить під генделиком прямо з горла, а мені от, наприклад, за крихти з пенсії, що баба вділяє, повну пляшку купити зась, а в чарку недоливають.
Лад під генделиками й у генделиках треба було наводити негайно.
І не тільки біля генделиків.
Худоспілий примчав зранку:
- Пилипе Давидовичу, сходи на городи. Знову бур’ян заколошується. Роби щось.
Розправив Дроботняк плечі, кинув хазяйським оком на село.
Того ж дня по всіх стовпах було розклеєно листівки.
«Шановні громадяни, - писалося в листівках, - настійно рекомендую всім, хто належно не обробляє городи, в суботу вийти на суботник і знищити бур’яни. Інакше не осудіть».
- Пилипок уже рівчака копав, а це ще й городи піде косити, - реготів хтось біля оголошення.
На суботник не вийшла жодна душа. Бур’яни росли собі й реготіли, немов той пришелепуватий читач біля оголошення.
Та Пилип Давидович не зважав. Він цілісінький день махав косою над зарослими до непристойності покинутими городами й тільки, коли пересохло від спраги вже не лише в роті, а, здавалося, й у забитій чопом підхвостиці, коли піт майже виїв, як кіт сметану, очі, а бур’яни все товпилися та й товпилися довкола, як стада неполохані, збагнув, що косою, та ще й самому, не зарадити біді.
- Не осудіть, - грізно мовив Пилип Давидович до села, до людей його зачерствілих та зашкарублих, і покинув городи.
До генделиків наближався сизим вечором, як гроза до тихої заводі. Розхристаний, спітнілий, з косою вищербленою в руці – смерть смертю, ото й тільки, що без балахона.
- П’єте, гаспидські молокососи? – вихором налетів на трьох безвусих парубків, що м’яли в руках пластмасові стаканчики з випивкою.
- П’ємо, - погодилися ті.
- А дідові недоливають, - вказав на діда Ониська, що сумно зігнувся на східцях.
- Так, сину, зобидили старого, - погодився дід.
- Марш до клубу, - вказав молодикам пальцем на культурну точку села.
- Чого б то? – обурилися ті.
- М-а-арш! – ревищем стоголосим табуни не так потрясали саванну, як потряс повітря в селі голос Пилипа Давидовича. – Алкоголіки малолітні, хіба тут вам місце?! Та ви танцювати повинні, підбори біля клубу стирати в порох, дівчат видирати з цигаркового диму, в якому вони тонуть, і тягти до світла, правди та здорового способу життя. Розпилися, недомірки! Та хіба з вас будуть справжні парубки, як ви хазяйство своє замолоду втопили в горілку, аж зморщилося?! Та ті дівчата мусять братися за цигарку, бо більше немає за що. Горілку сюди! – вереснув до одного з парубків, видер у нього стаканчик, кинув об землю.
- Смерть зеленому змію! – кричав, видирав стаканчики, жбурляв геть, топив алкоголь у пилюці, розхлюпував по асфальту, розливав по віконному склу.
- Сину, - біг до голови дід Онисько, - не нищ добро, вділи старому.
Не чув, не слухав, нищив, зводив зі світу, пхав парубків до культури, до музичного центру, до дискотеки та накурених дівчат, яким немає за що, окрім цигарки, взятися.
А вони, парубки, вперлися. Вони хотіли пити, хотіли впиватися й лантухами обм’яклими валитися під тин.
Лайка й вереск під генделиком стояли неймовірні. Люду зійшлося, наче на мітинг. Люд стояв супроти голови й повторював, як заклинання:
- Хай п’ють, хай п’ють, то їхнє право.
- За свої гроші п’ємо, - кричали парубки, - не маєте повноважень видирати чарку.
Люд напирав на голову, мав намір захищати своє право випити чарку до останньої краплі крові. Люд не лякала коса в руках голови, люд мав намір навіть через втрату частини сільського населення добратися до тієї коси, видерти її з  головиних рук і всадити йому в голову. Бо скільки вже не було голів у селі, а чарки з рук не видирав ще ніхто. Церкви ламали й закривали, клуби руйнували, смітниками вулиці всипали, по тюрмах народ сплавляли, штрафували ні за що – все це  прощалося, з потугами, але прощалося.
А тут Пилипок нещасний замахнувся на чарку. І не було йому прощення, і співчуття йому не було, й гріх його був непростимий, і дії не людські, й сам він був сатана, а не голова села.
Люд шаленів, люд напирав, люд стояв стіною проти свого голови, люд мав намір захмеліти, й зупину йому не було.
- В пекло, в пекло упиря, - тягнув руки до голови Шумило, механізатор.
- Куди тягнеш свої веретена, - кричав Пилип Давидович, - я ж у твого сина чарку відбираю, аби не в горілку, в люди йшов.
- Нащо мені твої люди, - гнівом палали очі Шумила, - дитина хоче випити, хай п’є. За мої кревні п’є. Не каліч дітей, Давидовичу. Не роби з мужика сухої ганчірки, бо ганчірками чоботи витирають, а мужиком не витреш.
- Та хіба мужика міряють чаркою? – оборонявся Пилип Давидович.
- Ні, стаканом, - реготів хтось.
- У цьому генделику, - став між людом і головою дід Онисько, - неправильно міряють ні чаркою, ні стаканом. Сину, - повернувся до Дроботняка, - не гризися з людьми, наведи лад у генделику. Стань за людей, сину, скрути бізнесу роги, не дай збити мільйони на нашій краплі.  
- Тоді домовляємося так, - холонув Пилип Давидович, - я ліквідовую в генделиках недоливи, а молодь перестає під генделиком пити. Є ж клуб, танці, є ж дівчата врешті-решт.
- Дівчата теж люблять випити, - вставив Шумило-молодший.
- То пийте вже краще з ними, а не попід тинами, - мовив згарячу голова. – Хоч дітей понаробляєте, бо проп’єте село, що й хати не лишиться, одні лише пустки зяятимуть та вовчі очі освітлюватимуть їх по ночах з-під покинутих будівель.
Натовп посунув до генделику.
- Недобре чиниш, дочко, - взявся Пилип Давидович до продавщиці.
- Чого б то?
- Недоливаєш людям.
- Хто таке сказав? Та хай тим очі повилазять, коли я не налила по нормі.
- Ой, ловімо, ловімо, - присів раптом дід Онисько, заходився мацати руками підлогу.
- Кого? – схарапудилися люди.
- Очі наші, - верещав дід. – Вони ж у всіх повилазили, бо немає в селі питущої людини, якої б ні разу не взули при наливі.
- Стакана на прилавок, - скомандував  Пилип Давидович.
Посудина за якусь мить вгніздилася в належному місці.
- Сік, - вказав голова на пляшечку.
- Що тут написано? – тицьнув на етикетку.
- Сто грам, - загув натовп.
Пилип Давидович вилив сік у стакан.
- Треба цвяха, - продовжував керувати.
Надворі затріщав тин, принесли цвяха.
Пилип Давидович акуратно нашкрябав на стакані риску, використовуючи як мірку налитий сік.
- Бачиш? – запитав у продавщиці.
- Ну, - надула та губи.
- По ній мірятимеш, оце і є справжні сто грам, - мовив голова й задоволено вилив сік у рот, орошаючи зроджену там косовицею спрагу.
- Не буду я по цій шкрябанині міряти, - запротестувала продавщиця, - в мене є й своя мірка.
- Ану дай її сюди, - простягнув руку Пилип Давидович. – Лий у неї горілку. А тепер вилий у грамомір, - вказав пальцем  на стакан.
Народ уважно слідкував за процедурою. І раптом охнув – мірки не зійшлися. Нашкрябана Пилипом Давидовичем риска виявилася на два міліметри вище влитої в стакан горілки.
- Оце недолив, - аж присів Шумило, - оце дурять!
- Литимеш, дочко, по моїй мірці, - наполягав Пилип Давидович.
- Не буду, - вперлася продавщиця.
- Як? – обурився голова. – Та ти де живеш? Ти чиїм законам служиш? Ти що, проти народу зібралася? Дочко, не пнися вище свого пупа, бо народ скусить, як корова будяка.
А «дочка» вперлася. Вона хотіла свого наливу, хотіла дурити люд і мати з цього зиск.
Лайка й вереск у генделику стояли неймовірні. Люду зійшлося, аж двері тріщали. Люд стояв за голову й повторював, як заклинання:
- Лий по нашій мірці, по нашій…
- За свої гроші п’ємо, - кричали десь від дверей, - не маєш права недоливати чарки.
Люд стояв за головою, супроти зажерливого бізнесу, люд мав намір захищати своє право випити чарку до останньої краплі. Оця тендітна дівчина, продавщиця, не мала в їхніх очах права не те що на життя, а навіть на народження, коли вона не здатна якісно відміряти чарки. Їй могли простити кілограм заниканої халви, здерту зайву копійку, продаж тютюну неповнолітнім, обдурену бабцю, засиджений мухами прилавок, брудного стакана, могли простити все, геть усе, окрім неякісного наливу. Бо святе, воно повинне бути, як у аптеці. Бо без нього, без святого в повному обсязі, й мужик не мужик, і парубок не парубок, і голова села – не голова, коли не може добитися якісного наливу.
Продавщиця хилилася від людського натиску, згортала оборону й навіть наміряла декілька чарок по Дроботняковій мірці.
- Пилиповичу, сину, ти зміг, ти зміг, ти через неможливе пройшов, а зміг-таки, - хлипав біля прилавка щасливий дід Онисько.
Люд вирував, люд ніс на руках свого голову, люд пропонував йому якісно налиту чарку за власний кошт, як знак подяки за подаровану та відстояну в нелегкій борні правду.
- Діду Ониську, - гукав голова, - йдіть сюди, випийте цю чарку за мене, бо я непитущий, а народні дари від серця гріх не впустити в серце.
Дід Онисько ледь подужав свою понаднормову вже чарку й, осідаючи по стіні, встиг крикнути в натовп:
- Бережіть, люди, Давидовича, бо без нього згинемо, як руді му… ми… ме…
Не доказав, розпластався на підлозі, поховавши під собою таїну рудих  чи то му, чи ми, чи ме.
Люд вихваляв Дроботняка, але він не втратив голови від похвали, він дбав про службу.
- Парубота, - вимагав виконання домовленостей, - я не бачу вас біля генделику. Я вас уже не бачу. Чуєте, в клубі музика бемкає, дівчата в самотині вакуються, ви що обіцяли.
- Йдемо, Давидовичу, вже йдемо, - гула парубота та відпливала в бік культури.
А молоді чоловіки, які ще мали себе за парубків і теж, видно, прагли дівчат, гребли пійло й також тягнули слідом за парубками до клубу.
Життя в селі хоч і туго, хоч і важко, хоч і понад силу, бо продавщиця так і не заприсяглася у згоді на довічний і регулярний налив по Дроботняковій мірці, але прямувало до кращого.
І це додавало Пилипу Давидовичу оптимізму й віри, що на посаду голови села він прийшов не для того, аби макітру вмочити у владу, а щоб з тієї макітри кинути засметанені вареники селу та вдовольнити його одвічний голод за кращим, ситнішим життям.

                                                                (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Ох і тему зачіпив Михайло!...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 25-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 20-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.31680583953857 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …