Концерт закінчився. Години, дні, місяці репетицій позаду. Тендітна шия інструменту важко оперлася на руку. Його чарівна музика замовкла. Та втомлена жінка у розкішній вечірній сукні, що стояла на сцені філармонії поруч з оркестром і слухала бурхливі оплески знала, віолончель оживе знову. Зовсім скоро. Тільки б прийшло завтра.
Та до завтра ще треба дочекатися.
Ще не все. Скласти у футляр. Попереду шлях додому. А вдома…
Ледь встигла роздягнутися і розчохлити віолончель.
‑ Знову приперлася так пізно! Музикантка! З ким вже була? Все концерти тобі!
Чоловік верещав і червонівся.
Знову п'яний?
Скулилася. Стати б тепер непомітною. Що колись відчувала? Не пам’ятала. Та хіба вона винна, що в нього виступів немає? І вже давно.
А той все не вгавав
‑ Ти не можеш бути як всі? Чого тобі бракує?!
Страшно дивитися. Обіймає руками інструмент.
‑ Мовчиш?! Усе мовчиш?! Та постав ти врешті свою бандуру!
Брутальна рука вхопила тонкий гриф. «Обережніше! Тільки обережніше!».
«Хрусь» переломилася шия, струни дзенькнули, повисли пасмами.
Все. Не буде більше музики. Не буде нічого.
