| © Роман К, 14-04-2016
|
Варто розуміти, що під’їжджання це – двояке, і сприймається воно аналогічно.
Отже, картина перша. Ми бачимо довгий вузький перон, що видніє хоч і не в небесній, та, все ж, далечині. І поки він до нас наближається, ми дивимось на першу станційну будівлю, на який написано, що важливо, без помилок, «СВЯТОШИН». Будівля ця – невідомого нам призначення, але ми точно впевнені, що нам це до сраки. Надто ж, оскільки вона – ну, будівля - оторочена, мов намистом, деревами, кущами, ще несміливими травами, кониками-стрибунцями, жуками, сонечками, які сплять в своїх личинках в землі, що чекає на своє пробудження, готовій прийняти до свого життєдайного лона всю цю живність. Це якщо, звісно, комашня дійсно відкладає на зиму яйця в землю, чи куди там, бо якщо ні – то лоно те чекає на щось інше, проте не менш приємне. З іншого боку – а звідки ж тоді ті блядські комашки беруться? Не мігрують ж вони, їй-богу? І так – Інтернет у мене зараз відключений (а то чого б я ото писав?), тому перевіряти не буду. За цією білою, що прикольно, будівелькою, є ще одна, яка стоїть до нас боком своїм жовтавим. А за нею починається довгий низький перон. Ми їдемо поруч з ним і бачимо людей, яким вже не терпиться зайти до середини. Вервечка людей розтяглась на всю довжину платформи – від кінця, що ґратами відгороджують від колій, хоч вони й низькі і їх можна перелізти, а ще я там одного разу сцяв, бо більше ніде було, і аж до бетонного навісу над турнікетами, касами по той бік турнікету та трошки платформи там же. Що ми бачимо ще? А ще ми бачимо, бо знаємо, куди дивитись, що задня стінка кас аж ніяк не стоїть на кінці платформи, а тому можна спокійнесенько пройти за ними, не переобтяжуючи себе проходженням турнікетів, або злобної бабіщі, яка пропускає пільговиків і всіх, хто не шаре, як цим чудом техніки користуватись, через уже згадувану нами, але в іншому турнікеті, дірку.
Картина друга. Той ж будиночок – і люди. До-ху-ї-ща. На всю довжину перону. І, сука, всі з сумками. Отакенними. І дітьми. І якимись довгими будматеріалами. Десь половина з цього дохуїща – злобні бабки і дикі тьотки. І погляд. Погляд. ПОГЛЯД. Вся ця братва стоїть на пероні й дивиться у вікна під’їжджаючої тяги а) намагаючись зрозуміти, скільки там вільних місць лишилось після того, як гамно всяке понасідало на попередніх станціях; б) дати зрозуміти всім тим, хто почав свою поїздку зі станцій раніше, що вони – правильно: гамно всяке. От ти сидиш і шкірою, схованою під одягом, відчуваєш, як тебе ненавидять. Як тебе хочуть впиздить, викинуть, обплювати – бо ти допер, що можна встати раніше і реально сісти на кінцевій, куди звідси їхати хвилин 15 метром. Або на 15 хвилин менше поторгувати. Або, якщо тобі до Ірпеня чи Бородянки, поїхати тягою, що їде кудись туди і відправилась хвилин на 15-20 раніше. Або відправиться пізніше – треба розклад уточнювати. Але ж ні, все це дохуїща хоче впертися в бідну електриченьку, і не просто, а щоб всістись.
І тут в місці, де дві картини сходяться в одній, пропалюючій полотно, цятці, людиська – що б ви думали? – починають бігти до дверей електрички, що ще рухається. Гадаю, не треба казати про дірку, що утворюється між пероном і поїздом, коли той біля нього, - саме такого, щоб туди можна було просунути ногу і, можливо, висунути? От. А тепер цяточка, в якій люди біжать. Хтось обов’язково та спіткнеться, хтось навіть трошки в діроньку встрягне та потім вистрягне, а ще треба ж хапатись за стінки, бо так швидше, а біля дверей примудряється завжди стати баба з сумками та кравчучками, і коли двері відкриються – всі ломляться туди, але застрягають, бо баба і сама не влізла і тачку не може запхнути, і вона кричить «поможіть», а бажаючих нема, і вона сердиться і плаче, а на передніх тиснуть задні – і це реально страшно, і в один момент все проривається і люди починають заливатись до вагону. А тут головне маневреність і вміння швидко орієнтуватись у незнайомому місці або досвід. Бо! Якщо відразу не повернути до одностулкових дверей, то в тамбурі і лишишся, а це – жах, де вічна міграція між вагонами, вчинювана торгівельниками, постояти спокійно не дасть, а ще ж так хтось виходить чи заходить, намагаюсь впертись на наступних станціях. Але це – вже крайнощі, зазвичай всі таки запихаються до вагону, де починається наступна битва – за сидячі місця. І якщо у вас все ок з вестибуляркою – то маєте перевагу, оскільки де сів, там і сів. Проте, якщо вам важливо їхати виключно за рухом – то Господь-Бог вам в поміч, оскільки боротись з тітками, бабами, дітьми, кравчучками, умніками й умніцами, які займають по кілька місць, а потім перекрикуються через пів-вагону, в кого зручніше, і коли вирішують – починають пхатись туди, полишаючи по собі бієчку за ВНЄЗАПНО вільне місце, слава Богу, вже майже скінчились ті, хто займав місця на наступні станції, і злі люди їхали й дивились на вільні місця, які мали зайнятись кимсь міфічним хвилин за двадцять, або просто тими, хто займає для менш войовничих друзів чи родичів, що преспокійненько зайдуть, знайдуть і сядуть, майже нереально – в них карма така, напевно.
І коли біля нас з тьоткою всілась баба, чувак, мама з доцьой на колінах і ще одна тьотка, машиніст крізь свою хриплу рацію прохрипів те ж саме, що й на Київ-пасі, звідки, хто не здогадався, я виїхав, і ми рушили.
Від’їхати від Святошина – це як своєрідний обряд ініціації, коли ти остаточно розумієш, що покидаєш Київ, а отже, шансу без особливих проблем змінити маршрут, або просто вийти і теж без особливих проблем залишитись, вже нема.
Ну і хрін з ним, якщо чесно, мені ні залишатись, ні змінювати маршрут не потрібно – якщо хто забув, я до дому їду.
Далі буде
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
