Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2434
Творів: 43505
Рецензій: 84760

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Любочка

© Tetiana, 14-04-2016
Я досі пам’ятаю той відгороджений дверима коридор. Так, ніби пацієнтки, нервовим кроком ступаючи за пластикові врата, виконують якийсь обряд ініціації, приречено розпочинають гру на виживання. Здебільшого вони виходять з полегшенням. Здебільшого, та не завжди.
Ми з мамою сиділи в черзі на мамографію, куди вона все відкладала поїхати, а я, панічно боячись схожого роду направлень, щодня їй про те нагадувала і обіцяла, що візьму кілька днів відпустки і ми підемо разом. Я сказала собі, що після процедури пообідаємо в ресторані, а тоді я куплю мамі якусь одежинку. Їй і батько цілком міг би запропонувати це, але він не пропонував. Це справи жіночі, жінки з ними хай і розбираються. Так і з абортами було.
– …І тоді я встала зранку, – якось розповіла мені мама, енергійно кремсаючи цибулю на старій дерев’яній дошці, – зібралася й поїхала в лікарню на аборт. Він мене навіть до автобуса не провів. Перший раз страшно було…
Я не знала, що сказати, і не розуміла, чому так сталося, що слухаю це. Зловила себе на думці, що не почуваю жалю за тими дітьми (дітьми? Чи вони вже були ними?), яких моя мати з мовчазної згоди татуся (чи, може, не мовчазної? Чи, може, не згоди, а наказу?) вбила, випалила з цього світу. Але на очі навернулися сльози, коли уявила, як моя тоненька мама пірнає з теплого ліжка в холодний автобус, їдучи із села з думкою, що повернеться вона вже не такою, як була, і не таким бачитиме свого чоловіка, і цю раптом осоружну хату, і все-все. На щастя, я не знаю, які сни вона бачила, – може, бачить і зараз?
– Не сумуй, доню. І не осуджуй мене. Усі те робили, чоловіки байдужіші були…
Я згадала цю розмову тут, у лікарні, хоч ми прийшли сюди з іншого приводу. Намагалася не видавати своє хвилювання, а мама – своє. Вона нібито читала книжку, а я – розглядала плакати про здоров’я на дверях кабінетів. Як запобігти раку, що треба мати із собою для першої консультації…
З кабінету мамографії вийшли дві бабусі, їм було десь по сімдесят. Традиційні бабуськи, квітчасті хустки, кофтинки на ґудзиках, довгі спідниці, з-під яких, мов сухі патички, стирчали ноги. Старенькі трималися за руки (я все боялася взяти маму за руку, щоб не додавати зайвого драматизму й не нагнітати). Одна мала чорний пакет «Boss» і зошит з якимись голлівудськими зірками (очевидно, картка). Друга притулила вільну від палички вузлувату руку до очей. Мовчала.
– Ну нічого, пішли потихеньку, – тихо промовила перша з пакетом «Boss», обійнявши другу. І вони рушили. Я дивилася їм услід, як зникають ці маленькі постаті в сліпучо-стерильному лікарняному світлі.
І раптом:
– Привіт, Надійко, – хтось заговорив до мами. Незнайома жінка (може, якась колега?). Огрядна, ошатно вдягнена. На голові – темна хустка в дрібну блискучу смужку. До неї збоку, мов опеньок до стовбура, притулилося бліде дівча років п’ятнадцяти. – Зараз ми з Любочкою зайдемо, в нас домовлено, – і вже до натовпу, що почав обурюватися на Любочку, яку нахабна дама вирішила провести без черги до кабінету напроти мамографії. – Спокійно, ми записані…
Ніби на підтвердження цих слів з-за дверей випірнула білява голова лікарки.
– А, Любочка, заходь-заходь… Вибачте, це терміновий візит, почекайте, – кинула лікарка в чергу.
Любочка зайшла. Огрядна жінка – за нею.
У Любочки були очі вицвілого блакитного кольору, як буває зі старим посудом, коли він довго простоїть на сонці.
– Ну, бляха-муха, і тут блат. Ми по дві години сидимо, а хтось припре яку-то Любочку, і все. Ніде порядку нема, – заторохтіла якась циганка, а решта черги мовчки з нею погодилася.

– Дивлюся на Якимівну і повірити не можу, що вона ненавиділа свою невістку, – тихо сказала мама.
– Це хіба не дочка її? – здивувалась я: так рідно горнулася дівчинка до жінки, як виявилося, Якимівни.
– Невістка. Завагітніла від її сина. Їй п’ятнадцять, йому – сімнадцять. Як вона тільки її не обзивала, як не ганила. «Шльондра нарвана» – я тільки нещодавно дізналася, що «шльондру» Любою звати. Тільки «шльондра» або «та», а зараз, бач, Любочка…
Я мовчала. Мама продовжувала:
– Сердилась Якимівна, мало не проклинала ту дівчину, а вона ж іще й без батьків, з бабусею жила. Та син її, хлоп’я ще, завів: «Люблю – одружусь, кину учобу, піду працювати. Будемо якось виховувати дитину». Ну й одружилися. Якимівна й заспокоїлась, стали з чоловіком чекати внука…
Підійшла мамина черга заходити до лікаря.
– Не бійся, ма. Все буде добре. От зараз перевіришся, і підемо по одежку, гаразд?
– Підемо, – усміхнувшись, сказала мама. Двері зачинилися, а всередині мене почалася колотнеча. Я забула про Любочку і Якимівну, про двох сердешних бабусь, про циганку, яка раз у раз блискала на мене чорними очима. Я дивилася у вікно, але не бачила, що там за ним. Дістала телефон, поклацала. «Боже, хай все буде добре, хай так буде, благаю….»
Незабаром мама вийшла.
– Ну що, що сказали? – повільно, зовсім не у своєму стилі спитала я.
– Ось написали все на листку, до лікаря тепер.
Ми вже збиралися рушити до дверей, як із сусіднього кабінету вийшла Якимівна. Любочку, очевидно, оглядали. Жінка почала говорити щось до мами, та я не слухала: крадькома взявши в мами з руки листок, почала шукати написані там слова в інтернеті. Здавалося, всі бачать, як тремтять мої ноги і руки. Але це було не те. Не те!!! Відчула, як пітніють плечі, ніби з них зняли тягар, і шкіра знову може щось відчувати. Тільки тоді я почула, про що говорить Якимівна. Без Любочки вона вже не мала такого впевненого вигляду.
– …Ти думаєш, вона врачиха хороша? Суки вони, а не врачі. Любочка щодня каже, що чула, як дитина плакала, як вона вихлюпнулася – і стихла. Любочка кричала, в неї перші пологи, – ти ж бачиш, вона мала ще, – а вони, уроди, біля вікна стояли і базарили. А воно впало і вмерло зразу…
Ми з мамою стояли ні в сих ні в тих.
– Ти знаєш, Надійко: я дитини не хотіла. Я на Любу дивитися не могла, але коли вже животик почав з’являтися, подумала: у мене тепер ще одна дитина, а скоро буде і онук. Я часто думаю, що врачі – то суки, але і моя є в тому вина, що дитяти не хотіла. А воно, неждане, й саме не захотіло до нас, – Якимівна притулила свою пухку руку в золотих перснях до очей. Знову цей жест – рука до очей, уже вдруге за якусь годину.
У лікарні весь час було шумно, а це ніби все замовкло. Раптом прочинилися двері. З’явилася бліда Любочка, за нею – лікарка. Я раптом зрозуміла, звідки ця її неприродна запопадливість перед простими смертними пацієнтами.
– Ходи, Любочко, – Якимівна миттю прогнала жаль з лиця, – після аптеки підемо додому, купимо яблук і апельсинів, а тоді щось приготую добреньке, да? Все, йтимемо вже. Сподіваюся, у вас все гаразд… До побачення, дівчата!
– До побачення, – тихо сказала Любочка, і вони зникли за пластиковими дверима.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 19-04-2016

[ Без назви ]

© Елен Тен , 15-04-2016

[ Без назви ]

© Надія Позняк, 14-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.32300591468811 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …