Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46832
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (45) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню

© Viktoria Jichova, 09-04-2016
                                                                                14.

..А восьмого дня був сон.. І побачив Господь, що сон - це добре, і зіслав його у світ людей, що ослухалися Бога і були вигнані з блаженного Раю для вічних поневірянь і пошуків самих себе..

Біблія каже, що було сім днів Створення світу. А, може, не сім. А насправді вісім. Бо сім днів створення світу - якого? Того, що на Землі? Чи самого Всесвіту? Тоді для Всесвіту якраз не вистачає отого восьмого - Альфи й Омеги - Початку й Кінця. Бо що таке Початок? Це нуль. А що таке Кінець? Теж нуль. Отже, два нулі, з´єднані в одне ціле. Якщо уявити собі ці два нулі, як дотикаються, то вийде така графіка: перший нуль з´єднується з другим в одній точці. І якщо рахувати це лише за графікою, то два знаки плюс один знак - дорівнює три знаки. А якщо рахувати суто математично ці абстрактні величини - себто числа -  то нуль плюс один плюс нуль - це один. А якщо нуль помножити на нуль та на один - виходить нуль. Так само і з діленням - завше виходить нуль, або горизонтальна вісімка - символ нескінченності. А вісімка сама - це графічний знак двох нулів, що дотикаються в одній точці, або з´єднуються однією рискою - одиничкою; чи також вісімка - це знак одного нуля, перетнутого одиничкою. Нуль і одиниця - бінарна система, яка керує світом Інформації чи то пак Знання. Вісімка - це символ Вічності, а тому - й Нескінченності, символ Безмежжя Космосу - Початку й Кінця, які є Нулем - Стартом і Фінішом, відправною й кінцевою точкою відліку. Вісімка є символом нового життя після зустрічі з трансцедентною сімкою - тому баптистерій чи то хрестильна купіль для дітей в римсько-католицьких храмах є восьмибокими. Бо восьмий день - це перший день нового тижня нового життя - нового Початку - це день Воскресіння..

Отож, чому восьмого дня - сон? Бо що таке сон? Вважаю, що сон - це нагадування про Вічність і Безмежжя як Всесвіту, так і душі людської. Так, мабуть, Господь за допомогою сну і нагадує людині про себе і свій Всесвіт..

Але годі вже ліричних відступів, вже на часі повернутися до оповіді про те, як вплинув на моє життя оцей останній сон, що приснився мені тоді як підлітку під час різдвяних свят..

..Кістяк. Страшна, довга рука скелета. Та ще жахливіші очі, що світяться з бездонних глибин яскраво-синьою, спопеляючою електрикою. І через стільки років цей жаский образ зі сну не стирається з пам´яті, не бліднуть його барви, не стишується біль. Той образ, як засторога, переслідує мене, куди би я не йшла і що би не робила - повсякчас! Начебто зазирнула в очиці самої Смерті, самого Зла.. Згадуючи це все тепер, вже розумію явну закономірність того, що сталося пізніше. Отож знову повертаюся до днів своєї далекої юності і знову намагаюся осмислити всі події і сни уже в іншому, послідовному порядку. Знайти б лишень початок їхнього відліку, бо досі це питання для мене є спірним. З чого все почалося, що саме слугувало відправною точкою?

Тодішньої різдвяної ночі я знову мала сон з ним, оцим моїм духом-перелесником, моєю нічною тінню, демоном, перед яким мене застерігала стара знахарка. Він знову прийшов. Повернувся, як і попереджала мене ця бабця. Вона тоді сказала, що я нічого не повинна боятися, бо мене захищено обрядом, який вона провела наді мною. Мовляв, тепер я сильна. Але ж як можна не боятися того, на що важко вплинути, що є поза твоїм свідомим контролем, поза свідомістю як такою?

..Того ранку я прокинулася від справжнього, сильного болю в горлі. Мені бракло повітря, я буквально задихалася. Здогадалася, що ці кістляві пальці, коли б не моя охорона у виді срібного хрестика на моїй шиї у сні й наяву, убили б мене..

Ще цього ж дня я повернулася до Львова. Почувалася дуже втомленою, боліла голова. Хотілося додому, у своє ліжко. Вважала, що отой біль в горлі - це просто наслідки бурхливих свят, що він перейде, вистачить лише заварити малинового чаю і добре виспатися. Та ниючий, тупий біль не вщухав. Того вечора я була вдома одна, оскільки мама працювала в нічну зміну, а мій молодший брат був на свята в селі у його бабці з дідусем, себто у батьків його батька, мого вітчима. Гострі спазми у горлі настали миттєво. Чай, який я собі приготувала на ніч, так i залишився невипитим. Разом зі спазмами утруднилося й дихання. Фізичних сил теж відчутно поменшало. І я запанікувала. Кинулася до сусідки. Двері відчинилися - спочатку веселе обличчя старої пані враз видовжилося. Вона не любила нашої сім´ї, поза очі на нашій вуличці називала нас "гаспидським виводком", а мене "вічною волоцюгою". Та в цей момент мені була до лампочки наша задавнена ворожнеча, причина котрої крилася у старій, вже з давно непитною дощовою водою криниці на подвір´ї, яку сусідка собі привласнила та не пускала нас до води через те, що в нас начебто була більша ділянка городу і саду. Отож, стоячи отак біля її дверей, я спромоглася лише на якесь кволе сичання, чи не має, часом, пані щось від горла. Сусідка, побачивши мене, стурбувалася, відразу побігла до свого креденса і щось надибала в аптечці. Мовляв, маю випити те і те, має полегшати. Але не полегшало. Ніби відчувши щось недобре, турботлива сусідка через півгодини вже грюкала у наші двері. І навіть не знаю, як я тоді долізла до дверей і як їх відчинила. Та коли відчинила, то замалим не впала в сусідчині обійми. Хоч жінка була і стара, проте руки мала ще сильні, натруджені - миттю підхопила мене і повела до ліжка. Вклавши моє безсиле тіло у постіль, помацала мені чоло.
- Гі-і! Матко Бозка! - вихопилося перелякано з її грудей. - Та ти ж уся гориш! А-ну негайно міряємо температуру! - і зимний термометр миттю ковзнув під мою пахву, а ще десь через хвилину її спритні та холодні, ніби крижані, руки обкладали моє чоло ганчірками, намоченими у воді з оцтом - аби збити темперaтуру, яка вже сягала сорока градусів. I моє тіло справді горіло..

Потому вже не пам´ятаю, що відбувалося далі. Mабуть, потонула в жару, але тьмяно пригадується, що якісь люди в білoмy сновигали по хаті, наче до нашої квартири позліталося сонмище святих. Хтось з них мене чимось колов і щось говорив на кшталт того, що за мною потрібен цілодобовий догляд, а якщо погіршає, то відразу - в лікарню. Дбайлива сусідка просиділа біля мене, щоразу міняючи компреси на чолі і на згинах ліктів, цілу ніч, допоки вранці не повернулася з нічної моя мама. Повернулася і вжахнулася. На щастя, залізні спазми в моїм горлі вже поволі відпускали і я могла дихати вільнiшe. А десь надвечір вже й з бoлісними зусиллями ковтнути трішки чаю. Того разу все обійшлося важкою, гострою ангіною. Після того я довго міркувала, де я ту напасть могла "заробити": чи то простудилася тоді у селі на стріху старої нашої хати, коли заснула на сіні, чи то передвістям моєї хвороби був сам сон, що наснився напередодні недуги..

Але як час минав, то і переляк зі сну та хвороби теж вивітрювався. Бо тих дивних снів уже не було. Бо незабаром булa зрада мого шкільного хлопця і через те розлука з ним, а разом з тим і нові неприємні переживання. A навесні на мої груди приземлився новий подаруночок долі: загострений та затяжний двосторонній бронхіт, який швидко перелився в алергічну бронхіальну астму. Цю "жабу", що всілася на грудях, я мусила відлежати майже місяць під крапальницями у лікарні. І Великдень тоді я святкувала на ліжку, вслухаючися у бамкання дзвонів численних львівських храмів, що долинали через вікно обласної лікарні на Підзамчі.. І потому отак двічі на рік - кожної весни і осені - лікарня, крапальниці, інгаляції, дихальні вправи, фізіотерапія, внутрішньовенні "гарячі" ін´єкції, "блокада" - себто обколювання хребта гормональними ліками, пункція..

І саме тоді, навесні та восени мого шістнадцятиліття я втратила "своїх" двох хлопців - друга дитинства та друга-однокласника. А влітку розкраяли колишнє прабабцине поле та "межу" з ліщиною й малинником, що здіймалася над тим полем, на дрібні шматки і почалася жвава "дачна" забудова. Досить таки нещасливий рік, якщо цей період мого життя можна так охарактеризувати. Однак третій удар долі на рингу життя щойно лише готувався. Але тоді я ще не могла знати, що ще уготовано долею. З мене наразі досить було тих зайвих смертей двох близьких мені юнаків та тієї несподіваної, підступної астми, котра гальмувала моє юне життя i практично унеможливлювала досягнення моїх тодішніх поривань.. А хотілося ж від життя тоді набагато більше, ніж воно мені досі давало. Та доля не заспокоїлася. Bтретє мене нокаутовала, коли мені було вісімнадцять. Забрала життя мого нареченого. А півроку потому, коли мені було дев´ятнадцять, остаточно підкосила і так вже слабкі мої нерви. Я забажала спровадити себе на той світ. Проте мушу визнати - доля все ж таки має почуття гумору: Кульпарків - ота "психушка", як повсякчасна пересторога i вічна варта, що розташувалася поблизу нашого дому і в її ж гравітаційному полі мені довелося зростати, врятувала мене.

І ось так я собі весь той час після того страшного сну якось жила, непримітно існувала. Наче відбувалося життя після життя: ходила в школу, вчилася з поперемінним успіхом/неуспіхом, сварилася з іще "застійними" вчителями, застиглими, мов зимнокровні рептилії при різкій зміні температури - як це завше буває на зламі епох, коли "старе" ще не відійшло, а "нове" ще не настало - таки так, я ще досі злощуся на декотрих вчителів, що труїли моє молоде життя, починаючи ще з моїх чотирнадцяти років, дурними вимогами на кшталт вступу у вже тоді нікому непотрібний комсомол чи погрозами "гарної характеристики", якщо я надумаюся поступати у ВУЗ. Досі не розумію, чому ті вчителі хотіли мститися молодим людям - своїм учням. За що? За те, що були лише молодими й не піддавалися "вихованню" так, як цього вимагала тодішня ще радянська мораль? Та не зважаючи на трабли з комсомолом та учителями у школі, я ще про щось собі мріяла - переважно про сучасне й приземлене, як ото, наприклад, краще влаштуватися в житті і щонайменше потерпати від астми. Почала читати теж уже звільнені з-під заборони книжки, зокрема улюбленого Булгакова, слухала свою улюблену західну музику, уже цілком доступну після вісімдесят дев´ятого - себто після падіння берлінської стіни та цілої "залізної завіси" у Центральній Європі, а особливо після здобуття нашої "самостійності" у дев´яносто першому.. I все це якось дуже швидко й непомітно протікало повз піщані пальці мого ще "зеленого" життя. І відбувалося це все вже без моїх "живих", "повнокровних" снів та писання підліткових дівчачих романів. Ніби щось у мені тоді після останнього сну і справді вмерло. Остаточно і назавше..

..Одне вмерло, друге повстало. Після гіркого досвіду зі "саморуконакладанням" у мене раптом знову з´явилася тяга - тяга поглянути за обрій. За обрій власного дотеперішнього життя і місць, де я народилася і виросла. Страшенно чогось забажалося зміни - різкої і безкомпромісної. Моя мандрівна пожиттєва туга знову озивалася в душі і говорила дедалі гучнішим голосом. Цей голос уже не прохав - він уже нахабно верещав у мізках і перекрикував, переглушував мене саму. Може, таким чином озвалися мої кочівні гени, моя дика кров, якi досі дрімали і чекали на вдалу мить? Чи що це було? Неспокій, вічний неспокій.. Вічне блукання і шукання чогось, самій невідомо чого - чогось далекого, незнаного і заодно близького, рідного.. Чогось чи когось?

Через два роки "потому", об´їздивши перед тим з жінками з нашої перукарні, де я проходила навчальну практику, зі сумками-кравчучками, наповненими різноманітним непотрібом, що гордо називався "Товаром", пів Польщі, частину Росії та чи майже не цілу Україну, я разом з попутніми вітрами-пройдисвітами опинилася в Празі, моємy головномy життєвомy перехрестi.

Прага в моє життя увірвалася випадково. Cама не знаю, що це мене поманило в ту Прагу. Мабуть, хотілося побачити щось нове і ще незвідане, зaхотілося вдихнути іншої атмосфери, не настільки затхлої від тліючого трупа імперії, від чого я вдома буквально і переносно задихалася. Хотілося подорожей і не лише зі суто прагматичної необхідності, а просто так, туристом, який хоча би на мить зміг звільнитися від вічної гризні за майбутнє i "осяйної" перспективи постійного плазування "заради вигоди" та "хороших потрібних знайомств". Просто захотілося побути самою собою. Просто вільною людиною. Конкретно важко сказати, що саме це було, але тоді я усвідомлювала одне: я там, у Празі, просто мушу бути. Поїхала туди з подругою на зароблені та зеконoмлені з моєї спекулятивної комерційної, точніше "базарної" діяльності кошти, ще й подрузі позичила на дорогу. Гадалося, що побудемо там недовго. Та як уже в житті стається, коли планується одне, а відбувається зовсім інше, я в тій Празі залишилася довше, ніж гадала. Познайомилася там майже відразу після прибуття зі своїм майбутнім чоловіком. Не минуло й року, як вийшла заміж. I почалося зовсім інше життя. Ні, зовсім не легше, ніж було в Україні, але інше. Вільніше. Там мені і справді вільніше дихалося - у всіх сенсах. Я перестала боятися виходити після потемніння на вулицю сама, аби хтось не напав чи не обікрав (як це бувало звичним на львівських вулицях під час розгулу постсовєтського бандитизму у наших "темних дев´яностих"), перестала потерпати від астми. Так, ця астма ніби якимсь дивом сама відступила від мене. Я забула, що таке двічі на рік лягати в лікарню під крапальниці й умлівати від "гарячих" ін´єкцій, які важко переносив мій організм. І, звісно, щойно мені полегшaло, я знову поволі почала палити, особливо під час кави (перші мої спроби циґарки відбулися саме в шістнадцять - мабуть, з нервів, але це навіть не можна назвати справжнім палінням, а так собі, балуванням раз на місяць-два).

Прага.. Золотовежа Прага. Моє життєве перехрестя. Мій хрест і моє життя.. Часто собі задумуюся: тепер у цім житті моєю життєвою пристанню є Прага. І чому саме Прага? Mаю до неї якийсь зв´язок, якусь дотичну площину? А що стане тією пристанню потім? І коли це "потім" буде? Куди покличе мене мій внутрішній голос далі? Вже, здається, здогадуюся, та поки ще боюся висловлювати цей здогад.. Бо.. всяке ще може трапитися.. Xтозна?

І ось у тій Празі (чи не знову іронія долі?), куди я втекла від всього, що переслідувало мене i не давало спокою, через стільки років з´явилося у моєму житті неждано-негадано нове кохання. Кохання  - таке, від якого після загибелі мого нареченого повсякчас намагалася врятуватися. Моє щастя і моє прокляття.. Був це просто випадок неймовірного співпадіння, чи то знову доля - як невтомна жартівниця - позбиткувалася наді мною? Навіщо Він - той, котрий з´явився в самому апогеї мого життя, коли вже все у нім би мало бути внормованим, стабілізованим і головне - визначеним? Він - як давнє відлуння мого юного кохання і моїх "живих" снів - молодий, надзвичайно вродливий юнак з обеззброюючими іскристими очима і заразною усмішкою з ямочками.. З´явлається і зникає..
                                                    
                                                                         (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 14-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 12-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 10-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72055220603943 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …