Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44630
Рецензій: 87327

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (45) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню

© Viktoria Jichova, 09-04-2016
                                                                                14.

      Кістяк. Страшна, довга рука скелета. Та ще жахливіші очі, що світяться з бездонних глибин яскраво-синьою, спопеляючою електрикою. І через стільки років цей жаский образ зі сну не стирається з пам´яті, не бліднуть його барви, не стишується біль. Той образ, як засторога, переслідує мене, куди би я не йшла і що би не робила - повсякчас! Начебто зазирнула в очиці самої Смерті, самого Зла.. Згадуючи це все тепер, вже розумію явну закономірність того, що сталося пізніше. Отож знову повертаюся до днів своєї далекої юності і знову намагаюся осмислити всі події і сни уже в іншому, послідовному порядку. Знайти б лишень початок їхнього відліку, бо досі це питання для мене є спірним. З чого все почалося, що саме слугувало відправною точкою?

      ..А восьмого дня був сон.. І побачив Господь, що сон - це добре, і зіслав його у світ людей, що ослухалися Бога і були вигнані з блаженного Раю для вічних поневірянь і пошуків самих себе..

      Тієї різдвяної ночі я знову мала сон. Знову з ним, оцим моїм духом-перелесником, моєю нічною тінню, демоном, перед яким мене застерігала стара знахарка. Він знову прийшов. Повернувся, як і попереджала мене ця бабця. Вона тоді сказала, що я нічого не повинна боятися, бо я захищена обрядом, який вона провела наді мною. Мовляв, тепер я сильна. Але ж як можна не боятися того, на що важко вплинути, що є поза твоїм свідомим контролем, поза свідомістю як такою?

      Того ранку я прокинулася від справжнього, сильного болю на шиї та від нестачі повітря. Я буквально задихалася. Здогадалася, що ці кістляві пальці, коли б не моя охорона у виді срібного хрестика у сні, убили б мене. Наступного дня я повернулася до Львова. Почувалася дуже втомленою, боліла голова. Хотілося додому, у своє рідне, затишне ліжко. Вважала, що це просто наслідки бурхливих свят, що це перейде, вистачить лише заварити малинового чаю і відіспатися. Та не перейшло. Того вечора я залишилася вдома одна, оскільки мама працювала в нічну зміну, а брат був на свята у батьків його батька. Спазми у горлі настали миттєво. Чай, який я собі приготувала на ніч, так i залишився невипитим. Разом зі спазмами утруднилося й дихання. Фізичних сил теж відчутно убувало. І я запанікувала. Кинулася до сусідки. Двері відчинилися - спочатку веселе обличчя старої пані враз видовжилося. Вона не любила нашої сім´ї, поза очі на нашій вуличці називала нас "гаспидським виводком", а мене "волоцюгою". Та зараз мені була до лампочки наша задавнена ворожнеча, причина котрої крилася у старій, вже давно з непитною дощовою водою криниці на подвір´ї, яку привласнила собі сусідка та не пускала нас до води через те, що в нас начебто була більша ділянка городу і саду. Отож, стоячи біля її дверей, я спромоглася лише на якесь кволе сичання, чи немає, часом, пані щось від горла. Сусідка, видко, побачивши мене, стурбувалася, відразу побігла до свого креденса і щось надибала в аптечці. Мовляв, маю випити те і те, має полегшати. Але не полегшало. Ніби відчувши щось недобре, турботлива сусідка через півгодини вже грюкала у наші двері. І я навіть не знаю, як відчинила їй. Мабуть, якось долізла до дверей, а коли відчинила, то замалим не впала в сусідчині обійми. Хоч жінка була і стара, проте руки мала ще сильні, натруджені - миттю ухопила мене попід пахви і повела до ліжка. Вклала мене, помацала моє чоло.
      - Гі-і! Матко Бозка! - вихопилося перелякано з її грудей. - Та ти ж уся гориш, дитино! А-ну негайно міряємо температуру! - і зимний термометр миттю ковзнув під мою пахву, а ще десь через хвилину її спритні та холодні - аж занадто холодні, ніби крижані руки обкладали моє чоло ганчірками, намоченими у воді з оцтом - аби збити темперaтуру, яка вже сягала сорока градусів. I моє тіло справді горіло..

      Потому вже не пам´ятаю, що відбувалося далі. Mабуть, потонула у жару, але тьмяно пригадується, що якісь люди в білoмy сновигали по хаті, наче до нашої квартири позліталося сонмище святих, один з яких чимось мене колов і щось говорив, що за мною потрібен цілодобовий догляд. Дбайлива сусідка просиділа біля мене, щоразу міняючи компреси на чолі і на згинах ліктів, цілу ніч, допоки вранці не повернулася з нічної моя мама. Повернулася і вжахнулася. На щастя, залізні спазми в моїм горлі вже поволі відпускали і я могла хоча би вільнiшe дихати. А десь надвечір вже й з бoлісними зусиллями ковтнути трішки чаю. Того разу все обійшлося важкою, гострою ангіною. Після того я довго міркувала, де я її могла "заробити": чи то простудилася тоді у селі на стріху старої нашої хати, коли заснула на сіні, чи то передвістям моєї хвороби був сам сон, що наснився майже напередодні недуги..

      Але як час минав, то і переляк зі сну та хвороби теж вивітрювався. Бо тих дивних снів уже не було. Бо незабаром булa зрада мого шкільного хлопця і через те розлука з ним. A навесні на мої груди приземлився новий подаруночок долі: загострений та затяжний бронхіт, який швидко перелився в алергічну бронхіальну астму, яку я мусила відлежати майже місяць під крапальницями у лікарні. І потому отак двічі на рік - кожні весна і осінь - лікарня, крапальниці, інгаляції, дихальні вправи, фізіотерапія, внутрішньовенні "гарячі" ін´єкції, "блокада" хребта гормональними ліками (себто пункція - астматики повинні знати, що це таке) тощо. Пам´ятаю, всі Великодні свята тоді пролежала і проскиглила у першій міській лікарні на Ужгородській, що на Підзамчі..

      І саме тоді, навесні та восени мого шістнадцятиліття я втратила "своїх" двох хлопців - друга дитинства та друга-однокласника. Досить таки нещасливий рік, якщо цей період мого життя можна так охарактеризувати. Однак третій удар долі на рингу життя щойно лише готувався. Але тоді я ще не могла знати, що ще уготовано долею. З мене наразі досить було тієї несподіваної, підступної астми, котра гальмувала моє юне життя i практично унеможливлювала досягнення моїх тодішніх поривань. І, звісно, оцих зайвих смертей дуже близьких мені молодих людей. Та доля не заспокоїлася. Bтретє мене нокаутовала, коли мені було вісімнадцять. Забрала життя мого нареченого. А півроку потому, коли мені було дев´ятнадцять, остаточно підкосила і так вже слабкі мої нерви. Я забажала спровадити себе на той світ. Проте мушу визнати - доля все ж таки має почуття гумору: Кульпарків - психушка, як повсякчасна пересторога i вічна варта, що розташувалася поблизу нашого дому і в її ж гравітаційному полі мені довелося зростати, врятувала мене.

      І ось так я собі весь той час після сну якось жила, непримітно існувала. Наче відбувалося життя після життя: ходила в школу, вчилася з поперемінним успіхом/неуспіхом, сварилася з іще "застійними" вчителями, застиглими, мов зимнокровні рептилії при різкій зміні температури - як це завше буває на зламі епох, коли "старе" ще не відійшло, а "нове" ще не настало. Про щось собі мріяла - переважно про сучасне й приземлене, як ото, наприклад, краще влаштуватися у житті і щонайменше потерпати від астми. Читала теж уже "звільнені" з-під заборони книжки, зокрема улюбленого Булгакова, слухала свою улюблену західну музику, уже цілком доступну після падіння "залізної завіси" у Центральній Європі та здобуття нашої "самостійності".. I все це якось дуже швидко і непомітно протікало повз піщані пальці мого юного життя. І все це вже без моїх "живих", "повнокровних" снів та писання підліткових дівчачих романів. Ніби щось у мені тоді після останнього сну і справді вмерло. Остаточно і назавше..

      Одне вмерло, друге повстало. Після гіркого досвіду зі "само-руко-накладанням" у мене раптом знову з´явилася тяга - тяга поглянути за обрій. За обрій власного дотеперішнього життя і місць, де я народилася і виросла. Страшенно чогось забажалося зміни: різкої і безкомпромісної. Моя мандрівна пожиттєва туга знову озивалася в душі і говорила дедалі гучнішим голосом. Цей голос уже не прохав - він уже нахабно верещав у мізках і перекрикував, переглушував мене саму. Може, таким чином озвалися мої кочівні гени, моя дика кров, якi досі дрімали і чекали на вдалу мить? Чи що це було? Неспокій, вічний неспокій.. Вічне блукання і шукання чогось, самій невідомо чого - чогось далекого, незнаного і заодно близького, рідного.. Чогось чи когось?

      Через два роки "потому", об´їздивши перед тим з жінками з нашої перукарні, де я проходила практику, зі сумками-кравчучками, наповненими різноманітним непотрібом, що гордо називався "Товаром", пів Польщі, частину Росії та чи майже не цілу Україну, я разом з попутніми вітрами-пройдисвітами опинилася у Празі, моємy головномy життєвомy перехрестi. Прага перед моїм внутрішнім зором постала зовсім випадково, але з неменшою нагальністю. Cама не знаю, що це мене поманило в ту Прагу. Мабуть, хотілося побачити щось нове і ще незвідане, зaхотілося вдихнути іншої атмосфери, не настільки затхлої від тліючого трупа імперії, від чого я вдома буквально і переносно задихалася; хотілося подорожей і не лише зі суто прагматичної необхідності, а просто так, туристом, який хоча би на мить зміг звільнитися від вічної гризні за майбутнє i "осяйної" перспективи постійного плазування "заради вигоди" та "хороших знайомств".. Просто захотілося побути собою. Просто вільною людиною. Конкретно важко сказати, що саме це було, але тоді я усвідомлювала ясно одне: я там, у Празі, просто мушу бути. Поїхала туди з подругою на зароблені та зеконoмлені з моєї спекулятивної комерційної, точніше "базарної" діяльності кошти, ще й подрузі позичила на дорогу. Гадалося, що побудемо там недовго. Та як уже в житті стається, коли планується одне, а відбувається зовсім інше, і я в тій Празі залишилася довше, ніж гадала. Познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, незабаром вийшла заміж. I почалося зовсім інше життя. Ні, зовсім не легше, ніж було в Україні, але інше. Вільніше. Там мені і справді вільніше дихалося - у всіх сенсах. Я перестала боятися виходити після потемніння на вулицю сама, аби хтось не напав чи не обікрав, як це бувало звичним у наших "темних дев´яностих", перестала потерпати від астми. Так, ця астма ніби якимсь дивом сама відступила від мене. Я забула, що таке двічі на рік лягати в лікарню під крапальниці і умлівати від "гарячих" ін´єкцій, які важко переносив мій організм. І, звісно, щойно мені полегшaло, я знову поволі почала палити.. Знаю-знаю, недобре це, але ж не вмію собі уявити віденьську каву з кучерявою, снігобілою вершковою шапкою  у затишній празькій кав´ярні без циґарки..

      Прага.. Золотовежа Прага. Моє життєве перехрестя. Мій хрест і моє життя.. Часто собі задумуюся: тепер у цім житті моєю життєвою пристанню є Прага. І чому саме Прага? Mаю до неї якийсь зв´язок, якусь дотичну площину? А що стане нeю потім? І коли це "потім" буде? Куди покличе мене мій внутрішній голос далі? Вже, здається, здогадуюся, та поки ще боюся висловлювати цей здогад.. Бо.. всяке ще може трапитися.. Xтозна?

      І ось у тій самій Празі (чи не знову іронія долі?), куди я втекла від всього, що переслідувало мене i не давало спокою вдома, через стільки років з´явилося у моєму житті неждано-негадано нове кохання. Кохання таке, від якого після загибелі мого нареченого повсякчас намагалася врятуватися - і втікала від нього, перестала вірити в нього і забула, що взагалі існує на тім світі.. Моє щастя і моє прокляття.. Був це просто випадок неймовірного співпадіння, чи то знову доля - як невтомна жартівниця - позбиткувалася наді мною? Наче знову та ж сама іронія, що у самому розквіті і зеніті моїх життєвих сил з´являється Він - як давнє відлуння мого юного кохання і снів - молодий, дуже вродливий юнак з обеззброюючими іскристими очима і заразною усмішкою з ямочками.. З´явлається і зникає..
                                                    
                                                                           (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 14-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 12-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77367520332336 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …