| © Роман К, 07-04-2016
|
Велике, зелене, ковбасою пахне
Колись батько загадав мені загадку, яка звучала, як назва цього розділу. Я тоді посміявся і вирішив, що батько зекспромтив, аби мене розсмішити. Звісно, такими категоріями я тоді не мислив, тому і сказав, щоб він не вигадував, проте виявилось, що нічого він й не вигадував, а була колись в Союзі така загадка про електричку. Як мінімум про ту, що їздила від Тетерева до Малина і, не повірите, навпаки.
Справа в тому, що в ті дикі часи електрички дійсно були зелені, як ото мої очі гарненні, а самі вони дійсно пахли ковбасою. Коли що, я про електрички говорю. Як розказувала мені баба, що жила з нами, хоч насправді, ми в неї, бо хата була оформлена саме на її ім’я, та яка доводилась моїй мамі свекрухою, а отже, мамою батька була, Тетерів тоді був прикольнішим містом в плані продуктів, ніж Малин, що робило його Меккою для всіх, хто любив жрат і мав за що це робити, та головне, жив у радіусі не більше 30-40 хвилин їзди хоч чимсь. У випадку Малина цим «чимсь» була тяга, тому всі паломники їхали в Тетерів, затарювались там ковбасою, сиром, салом і рештою ніштяків і, знову не повірите, везли назад, частина яких при цьому, будучи переважно ковбасою, починала їстись тут же, що й породило загадку: «Що це: велике, зелене, ковбасою пахне?»
Електричка це, скажу я вам.
Зараз же тяги пахнуть не лише ковбасою, а й салом, цибулею, горілкою і взагалі, всім, чим положено серед робочого люду. Ну, бо основу контингенту наших електричок (а не експресів) складають роботяги, які живуть за кількадесят кілометрів від місця роботи і тому до неї і звідти вимушені добиратися саме тягами. Вони п'ють, жеруть те, що не дожерли вдень, матюкаються на весь вагон, відпускають масні жартики в бік усіх, сваряться, доводять одне одному свою правоту, смітять у вагонах, смітять поза ним, викидаючи у вікно пляшки, шкаралупи від яєць, ще там що в них є.
Але то таке. Робочі в основному п'ють. Ну, й ще тьоток-торгівок кадрять. Головними ж їдунами є ті ж таки тьотки-торгівки і їхні старші колеги. І от це видовище страшне. Тому що тоді з торб починають діставатись огірки, помідори, хліб, варені яйця і, що головне, сало з ковбасою, що весь день пріли в кульочку. І пішло по всьому вагону плямкання та хрускання. Одного разу я бачив, як тьотя залила собі до рота одночасно кетчуп і майонез. І як воно потім все текло по її морді, і як вона його підбирала і засовувала назад, а воно виливалося зі ще більшою силою.
І що цікаво, жодна з них не підхопить сальмонельоз!
Мені свого часу для такого щастя вистачило з'їсти в когось на дні народження дві ложки олів'є, а вони нічого, живучі. Це, мабуть, тому, що мають залізні шлунки, де їжа не перетравлюється а перетирається камінням. Інакше я пояснити то не можу.
А в лікарні було весело. Спочатку все йшло так, як то і має бути, допоки в головного лікаря не трапився день народження. А що років їй було порядка двадцяти восьми, а їй підлеглим санітаркам не здивуюсь, якщо втричі більше, то їй було з ними не надто… е-е-е… весело святкувати. Про що вона й заявила, завалившись до мене в палату під виглядом огляду з пляшкою вина.
— То я ж, як би, інфекційно-хворий.
— То я ж, як би, головний лікар.
От. А потім, коли прийшла пора виписуватись, в мене взяли аналізи для того, щоб остаточно пересвідчитись у моєму одужанні. І коли прийшли результати, всі, м’яко кажучи, охрініли. Бо незважаючи на те, що сальмонельоз був успішно подоланий, в мене виявилось ще стільки різної хірні, що випускати мене не можна було ні під яким приводом — бо над містом нависне смертельна загроза. Тож і продовжили моє лікування ще на півтора тижні. Лікували б іще, та виявилось що в санепідемстанції того дня зробили невеличку помилку: справа в тому, що до лікарні тоді привезли якогось діда з майже таким же прізвищем, як і моє (розбіжність там була в одну-дві літери) і такими ж ініціалами, і якось так вийшло, що аналізи наші сплутали, тож діда як привезли так і випустили, а я ще півтора тижні «лікувався», через що, як потім виявилось, ледь не вилетів з університету, бо не встигав набрати балів, які дозволили б хоча б бути допущеним до сесії, не кажучи вже про успішне її складання.
А діда того так потім і не знайшли, бо коли поїхали за вказаною ним адресою, то виявилось, що там живе якась молода сім'я, яка ні сном ні духом про такого, а номер телефону дід з якихось причин дав брехливий.
Отакий от ліричний вступ.
У вагоні людей не дуже багато – не більше двох на імпровізоване купе, створене повернутими одне до одного лавками, розрахованими на трьох людей. Однак я йду до наступного, оскільки в цьому мало того, що біля вікна за ходом потягу з несонячного боку, та й з іншого теж, не сядеш, так ще й туалетом пре, дорогою перестраховуючись і питаючи в дядька, чи до Коростеня їдем, а він каже: «да».
В наступному – не пре, але в ньому тверді сидіння.
В третьому пре туалетом і шкарпетками, які разом з ногами були витягнуті зі взуття і покладені в бік проходу мирними сплячими, що розтяглись на всю довжину лавки.
В четвертому – п’ють. В п’ятому – теж. В шостому – туалет. В сьомому – тверді сидіння. У восьмому – баби їдять яйця, цигани, та й взагалі, він останній.
Тому повертаюсь до п’ятого. Дорогою зауважую, як народ починає на мене дивитись: бабці й дідці – підозріло, гопота і бидло – з острахом перед незвичним, а отже, насмішкувато та з викликом, дівчата з тієї ж касти – зверхньо, небидло навіть не зауважує.
Заходжу до вагону. Таки знаходжу місце біля вікна з несонячного боку за ходом, ставлю каву на сидіння, розстібаю рюкзак, дістаю книжку та навушники, застібаю рюкзак, закидаю на полицю, розстібаю пальто, скидаю шапку, озираюсь – через дорогу на місце за моїм сидять три пацана в спортивному і дивляться на мене з явним наміром доїбатись, якщо буде привід трохи більший від того, що я бородатий, злегка патлатий, у пальто та важких черевиках, через що, на їхню думку, мабуть, змахую на принеформаленого, п’ю каву, пройшовся по ним поглядом, зупинившись на мить на очах, в моїх ж очах гарненних є трошки остраху і невпевненості, але загалом поводжусь досить різко і з викликом. Я вирішую не пиздити їх – і то не тому, що вони більші та й їх більше, велике діло, а тому, що в мене часу нема – треба подзвонити мамі з татом, дівчині, та й книжка в мене цікава, - тож плюхаюсь на своє місце і чую, як з динаміка, який десь та є, ледь зрозуміло хрипить машиніст, що електропоїзд прямує до станції Коростень, без зупинок на станціях Біличі, Новобіличі, Кичеєве, Піски, Макійчукове, обережно, двері зачиняються, наступна станція – Київ Волинський. Двері зачинились, ми чуємо залізне «гага-гах», нами трясонуло – і електропоїзд Київ-Коростень поволеньки почав їхати до Коростеня, не маючи наміру зупинятись на станціях Біличі, Новобіличі, Кичеєве, Піски та Макійчукове. 12.24, щоб ви розуміли.
У вагоні поки тихо і спокійно – людей після мого явлення більше не стало, всі мовчать, а хтось – ні, ми дивимось у вікно, п’ємо каву та горілку, їмо все, що є, а за вікном стоять шматки поїздів у вигляді перетягуваних або полишених вагонів, люди, графіті на стінах, колії, дроти, ніякої тобі романтики, ми проїжджаємо повз, але брудні запилені вікна лишаються з нами, мені все подобається, я розслабляюсь, дивлюсь, як мужик, років п’ятдесяти, хоча, хто-зна, скільки йому там насправді, щось говорить іншому, неприємний такий, видно, хуліганом був по молодості та й зараз не проти, він дивиться на мене, як ото ті три пацана, і видно, що він уже знайшов привід до мене доїбатись, але йому ліньки, а, може, все ж, вилюднів за життя, тож він суне до вухів навушники, кладучи таким чином на співрозмовника, і блажено тулиться до вікна. Мені стає цікаво, що ж він слухає, мабуть, шансон, думаю я, уявляю, як він улесливо просив когось з молоших скинути собі «Бутирку», і бачу, як уже дідок, що позаду нього, теж сидить в навушниках і починаю думати, а що ж він слухає? Дідок такий досить поважний, може який сільський шкільний директор чи щось таке, може, класичний рок, Nazareth, скажімо, а, може, й Газманов, або щось із попси, або й Anaal Natrakh – це було б прикольно, але а раптом? Потім байдужію, сьорбаю каву, дивлюсь на першого комерціаліста, що продає зарядки до телефонів, сім-карти й решту і починаю чекати бабу з цукерками, але заходить скажена баба з пивом, яку знають всі і побоюються – баба така маленька, згорблена, тягне за собою тачку, зазирає всім до очей і кричить: «пиво зіберт і рогань з чернігівським горішкі» наразі ніхто не бере, але їй, певно, важливий сам процес. Колись я їхав до Києва в п’ятій ранку, а вона вже продавала та ніхто не брав, баба психонула і розкричалась, що от, мужики які пішли – ніхто пива зранку пить не хоче. І таки ж правда. В які часи страшні живемо.
Щоб було розуміння – ми вже від’їхали від Києва Волинського і підбираємось до Борщаги, що є репетицією Святошина. Там заходить трошки людей, місць для сидіння лишається десь половина, дівчат красивих нема, і мені подзвонила мама, а я сказав їй алло, а вона спитала, чи я встиг, а я сказав, що да, а вона сказала, що от і добре, а я сказав, що угу і спитав, чи сестра сьогодні не працює - щоб прийшла і песика зачинила в хліві, - він у нас живе щось близько року, але я за цей час вдома майже не бував, тож він мене не впізнає і не пускає в двір, щоправда, коли я вже згодом виходжу з хати, він дивиться на мене, як на старого друга і весело стрибає, а потім, варто мені кудись піти і повернутись навіть за півгодини – мамі, чи кому знову доводиться його ховати, бо він мене знову не пускає, такий от у нас прикольний песик, - мама каже, що вона відпросилась з роботи і вже десь трошки по третій буде вдома, хоч сестра і не працює, але вона там щось десь з чоловіком, я кажу ок, мама питає, чи я буду, як завжди, я кажу, так, десь в районі четвертої, мама каже, добре і питає, чи я сиджу, а я кажу, що так, звісно, а вона каже, що добре і що побіжить, бо треба там щось доробити і що, може, ще подзвонить, а я кажу гаразд і, власне, вся й розмова.
Навпроти мене сідає тьотка і починає лузати насіння. І добре б, просто лузала, так ні ж – дивиться на мене. Ну, і я почав дивитись на неї. А вона так спльовує лушпиння в кулак, прокашлюється і каже: «а?» - «Я гадав, - кажу, - Ви мені хочте щось сказати» - вона посміхається і каже: «нє», але очі її не сміються а на зуб золотий приліпилась чорна лушпинина, проте їй личить, я відвертаюсь до вікна, вона теж туди, і ми починаєм під’їжджати до Святоша.
Далі буде
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
