Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига

© Елен Тен , 07-04-2016
Рівна, відмірена дбайливим оком господаря, стежка зсунулась у бік лісу, до кошлатих заростей глоду. Шлях розмило безкінечними дощами. «Цієї весни прорвало небо», - зітхаючи, гомоніли люди. Над головою кучкуються важкі чорні хмари. Зірвавшись, вітер у дикому захваті ганяє полем, підштовхуючи одинокого подорожнього: «Поспіши! Не встигнеш до зливи».
Чи кольори перед грозою інші, притлумлені, чи минуло вже надто багато часу, але Василь практично не впізнає рідну місцевість. Ліс змужнів та все більше налазить на стежку, поля необроблені і дикі. Випалена трава покреслила на зеленому темні плями. Нерівні круги. Лише ріка застигла у німому захваті. Все та ж в’юнка смужка блакиті перерізає пагорб на дві рівні частини і зникає за биками недобудованого мосту.
Дощові хмари підганяють до села. Кроки, які даються з такими зусиллями. Не просто змушувати себе рухатись вперед, переставляти налиті свинцем ноги.  Василь несе додому тягар, який вже давно зігнув плечі, скривив спину, осів на дні душі гірким осадом.  
Земля поволі вигинається, тягнеться до сонця, утворюючи пагорб Надії. З його назвою пов’язано багато легенд, одна фантастичніша від іншої.  Здавна дівчата у день літнього сонцестояння виглядали тут своїх наречених. А хлопці, зупинившись у підніжжя Надії і помітивши кохану, подавали їй умовний сигнал. Юнка швидко збігала з пагорба, просто в обійми судженого.
Василь стомлено посміхається, пригадуючи, як багато років тому ловив на цьому місці свою Інну. Вона прикладала до очей скельце, щоб краще його роздивитись, пускала ним сонячні зайчики, щось весело вигукувала. Сучасна, зовсім не забобонна дівчина несподівано для нього забажала повторити стародавній обряд.  А у хлопця тремтіли руки. Раптом не впіймає?
Лише коли кохана опинилася в його обіймах, і пальці юнака потонули у густому каштановому волоссі, зміг нарешті розслаблено видихнути. На Інні  був вінок із польових квітів. Волошки, маки, дрібні ромашки, медок.  Від пилку у Василя почався напад алергії. І це у найвідповідальнішу мить, коли в кишені горіла і здавалася надважкою обручка, а слова ніяк не хотіли збиратися докупи, перетворюватись на відшліфовану безсонними ночами промову. Він намагався говорити про кохання, родину та щасливе майбутнє, і одночасно стримувати напади чхання, а Інна від сміху вже ледь не плакала.
- Все. Досить, - прошепотіла, пожбуривши вінок у воду. – Вірю кожному твоєму слову.

Одразу за пагорбом – село. Згори воно здається акварельним  малюнком з дитячої книжечки. Подібні в юності збирала Василева мати. Клеїла до альбому, мріючи в майбутньому відтворити з допомогою пензлів та фарби. Після школи планувала вступити до художньої академії. Присвятити своє життя мистецтву. Та не судилося…  
Сергій, її майбутній чоловік, батько Василя, був старшим у літах. Щойно повернувся з армії (дівчина віддано його чекала, надсилаючи коханому  сповнені почуттів листи і малюнки на окрайці паперу. На кожному з них – рідна Житомирщина, Федорівка. Лани, річка, млин.) Забажав, щоб одразу після шкільного випуску вони побралися. Тихий романтик завжди виконував усі забаганки коханої А тут вперше виявив твердість характеру.
- Ти поїдеш на навчання до іншого міста, в тебе з’являться нові інтереси. Ти мене забудеш.
Дарина не сперечалася із Сергієм. Занадто кохала. Справили гучне, за сільськими мірками, весілля. Випололи у садках усі троянди, понадривали горлянки місцеві співаки, витовкли траву в садку, перетворивши його на імпровізований танцмайданчик, зламали віз, на якому катали селом майбутню тещу. Закололи величезного кабана, годованого найситнішими кормами. Столи ломилися від наїдків, які, по завершенню свята, довелося розпихати по торбах родичів.
Молода дружина швидко завагітніла. Було вже не до навчання. Пожертвувала мрією заради родини. Це важливіше…
Та хіба подарований Всевишнім хист зникне з роками? Щойно її тонкі пальці торкалися олівця, світ оживав на полотні. А її син, Василько, не успадкував материних здібностей. «Не звідти виросли руки», - жартував татко.
Дарина постійно допомагала йому зі шкільними малюнками. Однокласники дивувалися. У школі хлопець малює абияк, із дому приносить справжні картини. Та мовчали. Плескатимуть язиком зайве – не матимуть в кого списати математику.
А вчитель образотворчого мистецтва, сприймаючи свою викладацьку долю за тяжкий хрест, зовсім не цікавився тим, звідки що береться. Ставив хлопцю  п’ятірки і забирав його роботи для звітних виставок.
Говорячи про давнє захоплення, на обличчі Василевої матері ніколи не було суму. Лише стримана ностальгічна посмішка. «Любий, я ні про що не шкодую.» А він почувався винним. Бачив, як люди реагують на її картини, читав в їхніх очах захват, обожнювання. Раптом, за інших обставин, його мати стала б видатним художником і її картини виставляли б у найкращих галереях світу?

Прошепотівши єдину із відомих йому молитов, Василь починає повільно сходити з пагорба. Спогади швидко його наздоганяють. Вже крокують поряд, тримаючи попід руки. Ось кособокий вказівник із назвою села. Як його не вирівнювали, бідаха все хилиться ліворуч, до соняшникових полів. За ним – старі колгоспні сади. Вже в цвіту. Скільки разів босоногим юнаком вилазив на покручені стовбури дерев трусити яблука, збирав у високій осоці  грушки-гнилички.
З часом хотів долучити до цієї забавки й Оксану, та Інна протестувала:  « Для чого ця дикість? Базарне чистіше і краще!»
За деревами бовванів димар колишнього пивзаводу. Будівля підприємства, яке раніше забезпечувало роботою чоловіків і жінок кількох найближчих сіл, повільно помирала. Як полишена рідними літня  людина.  Місце, яке зростило не одну династію родин з Федорівки. Тут працювали його дід і батько. Правда, для дідуся завод був життям, а для Василевого тата - лише роботою, щоденним обов’язком. Важким і неприємним. Жив він іншим і для іншого…
Василь, скоротивши шлях, виходить до старої будівлі ветаптеки. Минає непідвладну часу кам’яну церкву. На подвір’ї жваво працює віником бабуся у довгій темній сукні і картатій хустині. Невже Мануїлівна, перший голос хору? Ще одна легендарна особистість Федорівки. В юності – запекла атеїстка, працівник сільської ради. Завжди на ногах, завжди при ділі. Збудувала дім, вивела в люди дітей, дочекалася онуків.
А одного ранку Мануїлівна просто не змогла звестися на ноги. Голова йшла обертом, світ хилитався, перед очима все пливло. Наче на картині, що потрапила під зливу. Сполохані рідні повезли бабу до лікарів, оплатили  дороге обстеження. А професори лише розводять руками. Смертельна хвороба поїла всі органи. Їй вже просто немає з чим жити.
- Скільки лишилось матері? Місяць, два? – допитувались, ледь дихаючи.
- Та де там. З тиждень…
За лічені дні Мануїлівна схудла, почорніла. Де-не-де притрушене сивиною волосся зробилося молочно-білим, ламким. Вилазило пригоршнями. Від їжі бабу відвернуло. І не показуйте.
Позбиралися розкидані по світу родичі. З’їхалися до Федорівки.  На похорон. Вже складалися грошима, розподіляли обов’язки, подумки ділили спадок. На задньому дворі дому, під вишнею, темною тінню височіла збита місцевим теслею труна.
Якось до Мануїлівни завітала жінка з церковного хору. Навчалися в одному класі, в юності товаришували. А в дорослому віці їх якось розвело життя.
Розпитавши про самопочуття, дала недужій скуштувати черству проскурку, запалила свічку, помолилася біля її ліжка. Подарувала маленьку кишенькову біблію. Порадила молитви, які потрібно завчити і  повторювати щодня.
- Навіщо мені все це? – бідкалася та. – Все одно вже однією ногою там.
- Ой, не кажіть, Орисю! Жалітися на долю – великий гріх. Ніхто не знає наперед свій життєвий шлях. Це Божа мудрість. Хіба ж ви не маєте для кого  жити? Моліться і вірте. Люди отримують по своїй вірі.
Щось у словах знайомої Мануїлівну зачепило. Можливо, впевненість, з якою вони були сказані. Застогнала, потяглася до журнального столика, взяла книжку, розгорнула на закладеній сплетеною із шовкової стрічки косою сторінці.  А літери дрібні, ніби мак. Та й перед очима суцільний туман. Хіба ж щось розгледиш? Читала в окулярах, що лишилися від покійного чоловіка, вгадуючи  половину слів по нечітких обрисах.  І намагалася вірити.
Минали дні, а баба все не помирала. Один за одним роз’їжджалися родичі, котрих кликали далекі краї і невідкладні справи. На щоках Мануїлівни поволі розквітав рум’янець, уже самотужки підводилась з ліжка на слабких ногах, які все ще гнулися і тремтіли. А коли від’їхав останній племінник, здійнявши автівкою на давно не рошеній дощами дорозі стовп куряви, вперше за місяць вийшла на ґанок. Стискаючи в кишені молитовник, прошепотіла слово, яке повторювала наче «Отче наш»:
- Житиму.
Думки мешканців Федорівки вкотре розділились. Одні вважали її одужання справжнім дивом, а бабу – мало не святою. Бігали до неї за порадами і просили молитися за своїх рідних; інші лише іронічно посміхалися. Лікарі поставили старій не той діагноз.

Небо супиться, темніє. Починає накрапати. Василь піднімає комір, накидає на голову м’ятого кашкета – сумнівний захист від води і сторонніх очей. Щоб не йти центральною вулицею, через базар, зробив ґак повз  покинуту будівлю колишнього шпиталю, де вони з хлопцями в дитинстві гралися у війнушки та викликали дух халабуди. Не зважаючи на сувору заборону матері, бавились спіритичною дошкою. Старою, пошарпаною, знайденою Данилком на горищі будинку його баби.
Погратися з дошкою збиралося багато охочих. Іноді вони з Данилом навмисне її рухали, лякаючи молодших хлопчаків. Інколи дошка рухалась самовільно. Василь грішив на Данила, який ніяк не награється в духів, а той робив круглі очі і божився, що він тут ні до чого.
Якось Василько запитав у дошки про своє майбутнє і отримав дивну відповідь: «Роздвоєне серце». Чоловік й досі не знає, чи то були забавки товариша, чи вона рухалась без допомоги хлопця, та щось співпало. Його все життя переслідує роздвоєність.

Біля горбка, де раніше було джерело, а тепер вростала в землю  невеличка криниця, чоловік зупинився. До власного будинку подати рукою. От тільки як змусити себе йти вперед?
Давно не фарбована хвіртка зустріла господаря пронизливим скрипом. На подвір’ї порожньо й незатишно. З-під прілого листя визирають первоцвіти, на дереві – посохлі грушки, сітку завзято обплів дикий в’юнок.
Василь наближається до дверей із порепаною від морозів фарбою. В кількох місцях вони затягнуті прозорою павутиною. Пил лягає на дошки нерівними смугами. Замкова шпарина в кількох місцях заіржавіла. Замазано іржею і гвіздки на причілку, на яких Інна влітку вішала горщики з різнокольоровими калачиками, як називають в народі пеларгонію. Навкруги тихо, порожньо.  Якщо останнім часом сюди хтось і зазирав, то лише привиди минулого.
Чоловік смикнув зачинені двері, глухо засміявся. Сів на потрісканому від примх холодної пори року порозі, дістав з кишені цигарки. Довгі нерівні тріщини на асфальті  так скидалися на лінії на руці. З роками їх стає все більше. Чи це лише оптична омана? Кажуть, ось-таке пересічення, рівний вигин символізує довгу дорогу. А чи можливе повернення?  
На веранді сусідського будинку увімкнули світло. Чи Литвиненки й досі тут живуть? Донька вже давно збиралася перетягти їх закордон, а ті все вагалися. «Приросли ми до цього місця, обжилися. Тут рідний кожен куток, кожна билинка.  Що робитимемо у тій спекотній Італії?»
Рипнули двері, на сходи вийшли жінка у довгому халаті і масивній червоній хустці, зав’язаній на голові на зразок тюрбана. Вихлюпнула на город воду з мисника, зупинилася. Випрямилась, розтерла рукою занімілу поясницю, повернулася до Василя. Підняла руку до очей, роздивляється незнайомця.
- Та я це! Я, - махнувши рукою, чоловік усміхнувся. -  Василь Шульга. Привіт, Марійко!
- Василь! – радо зойкнула. За звичкою, ухопилася рукою за шию. Деякі речі ніколи не змінюються. –  Повернувся?
- Повернувся, - дивиться на неї, і у грудях теплішає. – А ти думала втік?
- Ні, - пирхнула, тамуючи сміх. - Таке скажеш. Занадто слухняний для подібних вибриків.  І давно?
- Щойно. Тільки з електрички. От закрито…
- Зараз принесу ключі.
Жінка забігла до будинку, і за мить повернулася із зв’язкою. Зняла потрібний ключ, перехилилася через паркан, подаючи його сусіду. Від неї пахло корицею і солоними огірками.
- Дякую!
- За домом ми наглядали. Можеш не хвилюватися.  
- Дякую тобі! За все. Я отримував твої презенти.
- Пусте. За таке не дякують.  
- Часто їздиш до Валі? - Василь поспішив змінити тему.  
- Часто, - посміхнулася вона. – Підростають онуки. Такі потерчата! Їм потрібна бабуся, а не нянька. Дід зараз там. Засмагає на пляжах Мессіни, бавиться з малими. Повернеться в кінці травня. Якщо не знайде собі гарячу італійку.
- І проміняє її на тебе? Ніколи не повірю.
-  Ми їздимо окремо, - пояснила Марійка. – Не хочеться лишати дім без нагляду.
- А переїхати назавжди?
Жінка заховала руки до кишень, вперто похитала головою.
- Там, в Мессіні, найрідніші мені люди. Байдуже до всіх тих незручностей: спеки і чужої мови. Я буду їздити до Валі, доки буду їм потрібна. Поки  матиму силу. Але та країна мені чужа. Вважай мене дурненькою і недалекоглядною. Тільки поховати мене мають тут, у Федорівці. Біля батьків, серед соняшників. Так і сказала Валі. Загнуся в Італії – перевезіть додому. Можна навіть в багажнику Віталія, мого зятя, - Марійка змінила позу, склавши руки на грудях. – А донька сміється: «Мамо, з вашою енергією ви ще переживете всіх нас».
- Вона має рацію. Зарано ти думаєш про вічне.
Дощ, що до того лише кволо дріботів, прибиваючи пилюку, посилився. Нервово забарабанив у дах, заходився заливати ямки на дорозі брудною водою.
- Піду я, - випроставшись, сказав Василь. – Ще через мене змокнеш, захворієш.
- Не біда, - затято махнула рукою. - Ти один з тих людей, заради яких не шкода і змокнути.
Василь повторив чергове «Дякую» і, витерши рукавом павутиння,  вставив  ключ до замкової шпарини.
- Твої у батьківській хаті, - гукає наостанок Марійка. - Ти ж знаєш.
Василь поспішно киває. Насправді він не мав і гадки, де зараз Інна з донькою. Але оскільки йому до в’язниці ніхто не писав, не сподівався, що тут на нього чекають.
Двері довго пручалися, не бажаючи пускати колишнього господаря.  Піддалися неохоче, провели його до передпокою роздратованим скрипом. Виставлене в рядок біля радіатору взуття рясно запорошило пилом. На вішалці – лише дощовик і старе батькове пальто, котре свого часу не влізло до жодної із шаф.
Нахилившись, Василь роззувся. Поставив  стоптані черевики поряд з іншим взуттям. Розправив плечі. Ліве одразу відізвалося тупим болем. Так невчасно нагадала про себе стара травма. Потягнувся рукою до вимикача. Лампа в коридорі блимнула – і одразу згасла. Електрики не було в усьому  домі. Лише холод і запах плісняви, яка міцно в’їлася в стіни.
Василь кинув в куток закурений дорожнім пилом рюкзак, відкрив вікно. Чорні хмари набубнявіли, розтеклися небом, опустилися на занедбаний город. Вдалині глухо гриміло. Ніби тужливо зітхав хтось невидимий, проте могутній. Наближалася перша весняна гроза. «Добре, що не на голі дерева, - повторив Василь материні слова. Вона вірила в народні прикмети і навіть безпомилково  вгадувала за ними погоду.  – Інакше бути голоду».
Переконавшись, що не світиться лише у нього, чоловік попрямував до спальні. Ліжко не розбирав. Вмостився на застеленому старим простирадлом матраці, поклавши під голову скручену куртку. Заплющив очі, але сон довго не йшов. Лежав, не ворушачись. Слухав мелодію грози, перераховуючи в умі назви міст, які мріяв відвідати. Згадував молодість, не обтяжену ні сумнівами, ні безсонням.
Заснув під ранок, коли нарешті стихла, припинила голосити негода. Після неї природа зачаїлася, спочиває.
Спав тяжким, довгим сном. Увісні бачив  смагляве дівоче личко.
- А земля справді кругла? – запитувала вона,  посміхаючись одними лише кутиками губ.  
                                                
                                                                    Далі буде                  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Sholar, 30-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 14-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 14-04-2016

атмосфера тривожності

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 13-04-2016

Тщательней ребята

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 11-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 09-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-04-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 07-04-2016

Початок багато обіцяє

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 07-04-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51745986938477 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …